Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто

Я б ніколи тебе не покинула... Я ж так тебе кохала.

Зважте, вона навіть не звинувачувала мене в неправді, як напевне зробила б Аделе; а намагалась м'яко зняти оте звинувачення і, щоб втішити мене, навіть допускала, що, може, і її якась частка вини в тому.

Я тільки гірко посміхнувся на думку про свою дурість, що вибрав собі Аделе. Погладжуючи її личко, я проказав:

— Знаю, що завинив тут я... Ех, шкода. Не було ніякого непорозуміння, усе я накоїв. Це я тільки так, аби щось казати, побачити, що ти на це скажеш.

Потім я погладив її ще раз по личку, що вона аж зашарілась, і пішов собі. Але перш, ніж звернути за ріг, я озирнувся — вона все ще стояла із закинутою на плече сумкою, вражено дивлячись мені услід.

Був кінець травня, і назавтра ми — Аделе та я — подалися на моторолері до Фреджене, щоб уперше скупатись. Пляж був безлюдний з сліпучим від сонця блакитним небом. Тильний поривистий вітер кидав піском. Зелені піняві хвилі, одна за одною, накочувались на берег. Далі виднілася синя, майже чорна смуга з білими цятками. Аделе казала, що хоче покататись на човні, і хоча море було неспокійне, я, щоб не перечити їй та не чути, що море, навпаки, тихе-тихісіньке, випозичив човник. Я був у плавках, Аделе ж у платті, але, щоб уникнути суперечки, я не казав їй роздягтися. Човняр відштовхнув нас. Я взяв весла і почав гребти проти невисоких хвиль, а коли ми відпливли від берега, завеслував повільніше. Я намагався тримати човник носом до хвиль, щоб вони не перекинули, ніби горіхову шкаралупу, наш човник. Аделе сиділа на кормі, плюскаючись у хвилях. Глянувши на неї вдягнуту та згадавши, що не посмів порадити їй роздягтися, я відчув роздратування: І мені захотілося сказати про зустріч з Джулією. Веслуючи, я розповів їй, як мені забаглось пересвідчитись у добрій вдачі Джулії, про те, як вона погодилась зі мною. Аделе слухала, човен гойдало на хвилях, під кінець сказала спокійно:

— Ти помиляєшся. Винна якраз вона, бо ж сама тебе покинула.

Я загріб веслами сильніше, щоб уникнути великої хвилі, що накочувалася, і сердито відповів:

— Та хто тобі таке наплів? Я сам одного вечора дав їй зрозуміти, що більше її не хочу... Пригадую навіть те місце... На набережній...

Але вона якось злостиво, уся з розкуйовдженим на вітрі волоссям, відповіла:

— Як звичайно, тебе підводить пам'ять... Вона тебе покинула... Казала, що ти сварливої вдачі, як воно і є насправді... І просто неможливо з тобою жити.

— Хто це тобі набрехав?

— Вона сама казала... Через кілька днів.

— Це неправда... Вона сказала так, щоб приховати своє незручне становище. От хитра!

— Та вона тебе кинула, Джіно, не сперечайся... Навіть мати її підтвердила.

— А я тобі кажу, що я.

— Ні, вона.

Не знаю, який лихий мене попутав тієї хвилини. Я стерпів би будь-яку неправду, тільки не цю. Гадаю, що тут заговорило також моє самолюбство. Пустивши весла, я підвівся і вигукнув:

— Я кинув!.. І годі, кінець кінцем. Не хочу більше балакати. І якщо ти будеш сперечатися, торохну тебе веслом по голові, так і знай.

— Спробуй тільки, — сказала попа, — бач як розійшовся, таки правда, що вона тебе кинула.

— Ні, я!

Я стояв посеред, човна і надривався, щоб хвилі не могли заглушити голосу. Я й не помітив, як човен з вільно опущеними веслами повернувся боком до хвиль.

Ще пам'ятаю, як Аделе підвелась ураз і, приклавши долоні до рота, що було сили крикнула мені:

— Ні, вона!

Тої ж миті накотилась висока зелена, наче скло, хвиля з білим гребенем і накрила наш човен. Я опинився у воді з думкою, що човен, на щастя, не перекинуло. І враз мене потягло на дно. Трохи ковтнувши води, я випірнув і, борсаючись проти течії, гукав Аделе, але помітив тільки порожній човен вже досить далеко від себе. Аделе не було видно. Я пустився плисти до човна, гукаючи її і не знаючи, що діяти. Але з кожною хвилею, човен віддалявся. І все ще гукаючи Аделе, я похлинався водою, та й сам збагнув, що вже нічого наздоганяти човен, бо ж Аделе в ньому не було. Отож я кинув думати про човен і заходився шукати Аделе. Але її ніде не було; я бачив тільки хвилі, що котились одна за одною. Ступивши ногами на дно, хоча берег був ще далеко, я знову почав кричати. І справді — хтось від берега наближався до мене. Роздивляючись довкола та шукаючи Аделе на безлюдному морі, я бачив тільки порожній човник з опущеними веслами, що плив за течією. Я заплакав, шепочучи крізь сльози: "Аделе, Аделе". Мені вчувалось, що море своїм гомоном відповідало: "Вона", — так, начеб голос Аделе повис у повітрі, і ще зараз заперечував мені. Нагодилися люди з причалу, і ми більше трьох годин шукали, та Аделе не знайшли, ані того ранку, ані в наступні дні.

Отак я овдовів. Минув рік, і я наважився піти до Джулії. Її мати попросила мене зачекати в їдальні, і, коли Джулія увійшла, я сказав:

— Джуліє, я прийшов просити, щоб ти стала моєю дружиною.

Вона зашарілася і відповіла своїм ніжним голосом:

— Я не кажу — ні... Але треба поговорити з мамою.

Її перші слова так вразили мене, що відтоді я згадував їх, наче якесь пророцтво: "Я не кажу ні".

Словом, ми побралися, і якщо ви хочете побачити щасливу сім'ю, приходьте до нас. Джулія назавжди залишилась такою, як того ранку, коли вона сказала: "Я не кажу ні".

ЧОЧАРКА

Коли професор наполягав, я не раз казав:

— Дивіться, професоре, дівчата це прості... Селючки... Думайте, що робите... Краще вже взяти місцеву... Селянки з Чочарії неотеси, неписьменні.

Останнє слово сподобалося професорові найбільше:

— Отакої мені й треба... Принаймні не читатиме журнальчиків...

Той професор, літній уже чоловік із сивими вусами та бакенбардами, викладав у ліцеї. Та головне його захоплення — це руїни. Щонеділі, та і в будень, він нишпорив то на Аппієвій дорозі чи Форумі, то в теремах Каравалли і вивчав римські руїни. Згодом у його домі назбиралося книг на цю тему, як у бібліотеці — вся квартира від дверей, де цілі стоси їх лежало за зеленими шторами, коридор, кімнати, кладовка, крім кухні та ванної, були захаращені ними. Книги ці йому були як запашна троянда під носом, і лихо тому, хто б їх торкнувся. Здавалося неймовірним, щоб він усі ці фоліанти прочитав.

І все ж, як кажуть у Чочарії, — його опосіла жадоба, бо у вільний від лекцій, чи від уроків вдома, чи від вивчення руїн час він ішов до вуличних продавців нишпорити у візочках зі старими книгами, а вертався додому із купою книг під пахвою. Колекціонував їх як ото хлопчаки колекціонують поштові марки.

Чому саме йому забаглося взяти в прислугу дівчину з моїх країв — для мене загадка. Мовляв, вони чесні, без витребеньок, до того ж селянки з їх рожевими, як яблука, щоками збадьорюють його, вони добре готують. Словом, майже щодня він з'являвся у нас на порозі, нагадуючи, що йому потрібна чочарка, неписьменна, з села.

Я написав своякові на село, а той відповів, що е така: вона з околиці Валлекорза, звати її Туда, і років їй під двадцять. Але, як писав мені той родич,, у Туди є одна вада — не вміє ні читати, ні писати. Та я відповів, що професорові саме така й потрібна.

Туда з моїм родичем приїхала до Рима вечірнім поїздом, і я вийшов зустріти їх. Я відразу відзначив, що то підхожа дівчина, з тих, що може сапати цілий день без перепочинку або гірською стежкою нести на голові ношу в півцентнера. Рожеві щоки, що так подобалися професорові, коса, чорні брови, що сходилися на переніссі, кругловида, а коли сміялася, то виднілися дрібні білі зуби, що їх жінки у Чочарії чистять розтертим листям мальви. Щоправда, вдягнута не як чочарка, зате хода в неї достеменно, як у чочарки, що звикла, йдучи, ставити ногу на всю ступню; її гладенькі й смагляві мускулясті литки обв'язані волоками. Під пахвою вона тримала кошичок. Сказала, що то для мене — з десяток яєць у соломі, накриті фіговим листям.

Я докинув, що краще б дати їх професорові, аби справити добре враження, але вона відповіла, що не думала про професора, бо ж у панів, певне, є свої кури. Я засміявся. Їдучи трамваєм і теревенячи про се та про те, слово за слово, я зрозумів, що вона справжня дикунка: ніколи не бачила ні поїзда, ні трамвая, ні семиповерхового будинку. Словом, така, яку хотів професор.

Вдома я перш за все привів її у нашу швейцарську, щоб познайомити з дружиною, а потім ліфтом ми піднялися до професора. Він відчинив двері сам, бо служниці не мав, а куховарила й прибирала в нього моя дружина. Щойно ми ступили у кімнату, Туда тицьнула йому в руки кошик:

— Бери, професоре! Я привезла тобі свіжих яєць!

— Негарно казати професорові "ти", — стримав я її.

Та професор ще й підбадьорив її.

— Кажи, донечко, кажи.

І пояснив мені, то це по-римському, бо ще давні римляни, як ото чочари, звертались один до одного на "ти", а не "ви". І ставились до людей прихильно, начеб усі були одна родина.

Провівши Туду на простору кухню з газовою плиткою та іншим начинням, професор пояснив їй, як біля неї поратись.

Туда слухала уважно й сумирно, а тоді озвалась дзвінким голосом:

— А я не вмію варити.

— Як? А мені сказали, що вмієш! — здивувався професор.

— В селі я працювала... сапала. Ми готували тільки, щоб поїсти, але кухні, як оце, у нас не було.

— А де ж ви готували?

— На вогнищі.

— Та й ми, — проказав професор, погладжуючи собі бакенбарди, — готуємо, щоб поїсти. Скажімо, тобі треба нагодувати мене. Що ти робитимеш?

Вона посміхнулась:

— Зварю тобі густої квасолі... Потім наллю кухлик вина, а тоді трохи горіхів, сухих фіг.

— Оце й усе? А на друге?

— Що "на друге"?

— Ну, кажу, ніякої іншої страви, ні риби, ні м'яса?

Вона щиро засміялась.

— Але ж, коли ти впережеш миску квасолі з хлібом, то невже мало? Чого ще?.. Я на мисці квасолі з хлібом сапаю цілу днину... А ти ж так не трудишся.

— Я теж працюю: досліджую, пишу.

— Е, ти собі там досліджуй!.. Але по-справжньому трудимось таки ми. Словом, вона не давала себе переконати в необхідності того, що професор називав "другим". Зрештою, після довгої балачка, вирішила, що моя дружина якийсь час приходитиме, щоб навчати Туду готувати. Ми перейшли в спальню для служниці — гарненьку кімнату з вікнами на подвір'я, ліжком, комодом і шафою.

Роззирнувшись, Туда спитала:

— Я спатиму сама?

— Аз ким же?

— На селі ми спимо по п'ятеро в одній кімнаті.

— А тут кімната для тебе однієї.

Кінець кінцем я пішов, наказавши дівчині бути уважною, не лінуватись, бо я відповідаю як перед професором, так і перед свояком, який привіз її сюди.

Виходячи, я чув, яв професор сказав:

— Дивись мені, щоб з усіх цих книг ти щодня змітала порох пір'яною мітелкою та ганчіркою.

Тоді вона спитала:

— А що ж ти робиш з тими книгами?..