Погоня за вівцею - Муракамі Харукі
Розвідувальний загін відбігав ноги, відчайдушно обстежуючи навколишню дику місцевість, але ніде Професора не знайшов. Дехто вважав, що на генерала напали вовки або взяли в полон місцеві повстанці. Однак через тиждень, коли вже всі зневірилися в пошуках, Професор Вівця, геть-чисто виснажений, з'явився в таборі перед самим заходом сонця. Був худющий, мов тріска, з подряпинами на обличчі — і лише очі світилися безумним блиском. Коня при ньому не було, пропав і золотий годинник. За його словами, кінь поламав ноги, а він сам заблудився. Все звучало вірогідно — і всіх задовольнило таке пояснення.
Однак через місяць у державних органах почала ширитися дивна чутка. Мовляв, Професор встановив особливі стосунки з вівцею. А от що, власне, означали ці особливі стосунки, ніхто не знав. Закінчилося все тим, що начальник викликав його до свого кабінету і влаштував йому допит. Знехтувати чуткою в колоніальному суспільстві не годилося.
— Ви справді мали з вівцею особливі стосунки? — запитав начальник.
— Мав, — відповів Професор Вівця.
От яким далі був цей допит.
З: — Особливі стосунки — це що? Статевий акт?
В: — Зовсім ні.
З: — Поясни.
В: — Духовний акт.
З: — Це ніяке не пояснення.
В: — Важко знайти відповідний термін. Духовне спілкування — звучить, гадаю, найкраще.
З: — Ти хочеш сказати, що духовно спілкувався з вівцею?
В: — Саме так.
З: — Виходить, упродовж тижня, коли тебе розшукували, ти духовно спілкувався з вівцею?
В: — Саме так.
З: — Ти не вважаєш це ухиленням від виконання службових обов'язків?
В: — Мої службові обов'язки — дослідження овець.
З: — Але ж духовне спілкування не входить у такі дослідження! Надалі радив би тобі поводитися обачніше. Ти закінчив аграрний факультет Токійського Імператорського університету з найвищими оцінками. І потім у Міністерстві відзначався блискучим виконанням службових обов'язків. На тобі лежить відповідальність за розробку аграрної політики для майбутньої Східної Азії. Не забувай про це!
В: — Зрозуміло.
З: — Забудь про духовне спілкування. Вівця — звичайна свійська тварина.
В: — Цього забути не можна.
З: — Розтлумач докладніше.
В: — Вівця в мені.
З: — Це не пояснення.
В: — По-іншому пояснити неможливо.
У лютому 1936 року Професора Вівцю відкликали на батьківщину, ще кілька разів так само допитували — і призначили на роботу в міністерський архів. Робота зводилася до складання каталогу архівних матеріалів і їхнього розміщення на полицях. Інакше кажучи, його відлучили від розробки аграрної політики для Східної Азії.
— Вівця з мене вийшла! — саме тоді признався Професор Вівця близькому другу. — А раніше була в мене всередині.
1937 рік. Професор Вівця звільняється з роботи в Міністерстві сільського господарства та лісівництва й, отримавши кредит цього ж міністерства під виконання "Плану розведення тримільйонного поголів'я японських, маньчжурських і монгольських мериносів", над яким раніше працював, перебрався на Хоккайдо і став власником ферми з п'ятдесятьма шістьма вівцями.
1939 рік. Професор Вівця одружується. Сто двадцять вісім овець.
1942 рік. Народжується старший син (тепер — управитель готелю "Дельфін"). Сто вісімдесят одна вівця.
1946 рік. Пасовиська Професора Вівці реквізуються під навчальний табір американської окупаційної армії. Шістдесят дві вівці.
1947 рік. Професор Вівця переходить на роботу в Спілку вівчарів Хоккайдо.
1949 рік. Дружина Професора вмирає від сухот.
1950 рік. Професор Вівця стає директором Музею мериносознавства Хоккайдо.
1960 рік. Старший син втрачає пальці в порту Отару.
1967 рік. Закривається Музей мериносознавства Хоккайдо.
1968 рік. Відкривається готель "Дельфін".
1978 рік. Молодий агент з продажу нерухомості питає про краєвид на фотографії.
(Це вже про мене).
— От тобі й маєш! — сказав я.
— Обов'язково хотілося б зустрітися з вашим батьком, — сказав я.
— Я не проти такої зустрічі. От тільки мене батько недолюблює… То вже вибачте, якщо доведеться вам зайти до нього самому, — відповів син Професора Вівці.
— Недолюблює?..
— Через те, що я без двох пальців і почав лисіти…
— Зрозуміло, — сказав я. — Дивак та й годі, правда?
— Може, мені як синові і не годиться так казати… Але він справді-таки дивакуватий. Відтоді, як з вівцею зустрівся, — його наче підмінили. Став вередливим, а іноді й жорстоким. Та насправді в глибині душі залишився м'якою людиною. Тільки послухайте, як він грає на скрипці, — і все зрозумієте. Вівця завдала йому шкоди. А через нього і мені.
— А ви любите батька? — спитала подружка.
— Аякже, люблю, — відповів управитель готелю. — Та батько мене недолюблює. Ні разу не брав на руки відтоді, як я народився. Ні разу слова теплого не сказав. А як я втратив пальці і полисів — постійно знущається.
— Я впевнена, що він робить це ненавмисно! — заспокоювала подружка.
— І я так думаю, — підтримав я.
— Дякую… — сказав управитель готелю.
— А якщо прийдемо тільки ми удвох — зможемо з ним поговорити? — спитав я.
— Не знаю, — відповів управитель готелю. — Мабуть, зможете, якщо звернете увагу на дві умови. Перша — треба чітко сказати, що ви прийшли розпитати про вівцю.
— А друга?
— Не кажіть, що це я вас прислав.
— Зрозуміло, — сказав я.
Подякувавши синові Професора Вівці, ми піднялися сходами на другий поверх. У коридорі було холоднувато і вогко. Лампочки ледве горіли, в кутках залягла товстим шаром пилюка. В повітрі плив запах старого паперу і людського тіла. Ми пройшли, як нам було сказано, до кінця довгого коридору й постукали у старі двері з облупленою пластмасовою вивіскою "Директор музею". Відповіді не було. Я спробував постукати ще раз. Ніхто не відізвався. І тільки за третім разом з-за дверей долинуло людське рикання.
— Не турбуйте! — кричав голос. — Ідіть, собі геть!
— Ми прийшли розпитати про овець.
— Ідіть під три чорти! — верескнув Професор Вівця. На свої сімдесят три роки він мав досить сильний голос.
— Нам обов'язково треба поговорити! — крикнув я через зачинені двері.
— Ідіоти! Мені нічого з вами говорити про овець! — сказав Професор Вівця.
— Однак мусите! — наполягав я. — Про вівцю, яка зникла тридцять шостого року!
Після короткої мовчанки двері рвучко відчинилися — і перед нами з'явився Професор Вівця.
Волосся Професора було довге і сиве наче сніг. Білі брови спадали бурульками над очима. На зріст він був — сантиметрів сто шістдесят, тримався з гідністю. Постать кремезна. Ніс виступав зухвало вперед ніби лижний трамплін.
Кімнату переповнював запах людського тіла. А втім, ні — це вже не був людський запах. Досягши певного рівня, він злився з часом і світлом. Підлогу захаращували старі книжки і документи настільки, що її майже не було видно. Більшість книжок — наукові трактати, написані іноземними мовами. Всі вони, без жодного винятку, були вкриті плямами. Праворуч під стіною стояло брудне ліжко, спереду під вікном — велетенський стіл з червоного дерева й обертове крісло. На столі спостерігався відносний порядок, купу документів притискало зверху скляне прес-пап'є у вигляді вівці. У кімнаті панувала напівтемрява — лише запилена настільна лампа на шістдесят ватт кидала на стільницю своє тьмяне світло.
На Професорові була сіра сорочка, чорний вовняний джемпер і майже безформні грубі штани з тканини "в ялинку". Під впливом світла сіра сорочка і чорний джемпер здавалися білою сорочкою і сірим джемпером. А, може, вони такими насправді й були.
Професор Вівця вмостився в обертове крісло по той бік стола і пальцем показав на ліжко. Обережно, ніби обминаючи міни, ми переступили через книжки, добралися до ліжка й сіли. Ліжко було настільки брудним, що здавалося, ніби мої "лівайси" навічно прилипли до простирадла. Зчепивши пальці обох рук на столі, Професор не спускав з нас погляду. Його пальці навіть на суглобах вкривала чорна шерсть, яка дивовижним чином контрастувала із сліпучо-білим волоссям на голові.
Піднявши телефонну трубку, Професор грубо звелів: "Негайно неси їжу!".
— Отже, — промовив він до нас, — ви прийшли поговорити про вівцю, яка зникла тридцять шостого року?
— Саме так, — відповів я.
— Гм-м-м… — промимрив Професор Вівця і гучно висякався у грубу паперову серветку. — Ви хочете щось розповісти? Чи щось запитати?
— І те, й інше.
— Ну тоді розповідай!
— Ми знаємо, куди втекла від вас вівця навесні тридцять шостого року.
— Гм-м-м… — знову прогугнявив він. — Ти хочеш сказати, ніби знаєш те, чого я, не жалкуючи сил, шукав упродовж сорока двох років?
— Справді знаємо, — підтвердив я.
— Напевне, якась нісенітниця!..
Я вийняв з кишені золоту запальничку і фотографію від Пацюка та поклав їх на стіл. Простягши свою волосату руку, Професор взяв запальничку з фотографією і довго розглядав їх під світлом лампи. У кімнаті запала тривала мовчанка. Подвійні віконні шибки не пропускали шуму знадвору, а шипіння — тир-тир! — старої лампи тільки підкреслювало гнітючість навколишньої тиші.
Закінчивши огляд запальнички і фотографії, Професор вимкнув лампу і товстими пальцями взявся терти повіки. Здавалося, ніби намагався втиснути очні яблука в середину черепа. Коли відвів руки від обличчя, його очі були червоні, як у кролика.
— Вибачте, — сказав він. — Мене так довго оточували самі ідіоти, що я перестав довіряти людям.
— Та нічого!.. — заспокоїв я.
Подружка приязно всміхнулася.
— Ти можеш уявити собі, у що перетвориться життя людини, якщо її геть-чисто позбавити можливості надавати своїм думкам словесної форми? — спитав Професор.
— Не знаю… — відповів я.
— У пекло! У пекло, де вирують самі думки. Без жодного сонячного промінчика, без краплини води… Таким було моє життя протягом тих сорока двох років.
— І все через вівцю?
— Так! Через вівцю! Вона кинула мене в таке пекло. Навесні тридцять шостого року.
— І ви пішли з Міністерства, щоб її розшукати?
— Пішов, бо всі службовці — йолопи. Вони не розуміють справжньої суті речей. Їм ніколи не збагнути важливості тієї вівці.
У двері постукали, а жіночий голос сказав: "Я принесла їжу".
— Постав і йди собі, — гримнув Професор.
Було чути, як стукнула таця об підлогу і як потім віддалявся тупіт ніг. Подружка відчинила двері і принесла їжу до стола. На таці стояли тарілки — суп з грінками, салат і фрикадельки для Професора і дві чашки кави для нас.
— Ви вже їли? — спитав Професор.
— Тільки що з-за стола встали, — і ми закивали головами.
— І що ж ви їли?
— Телятину, зварену у вині, — сказав я.
— І смажені креветки, — додала подружка.
— Гм-м-м!.. — пробурчав Професор, посьорбав супу і захрумав грінками. — Вибачте, але доведеться мені розмовляти з вами за їжею.
