Погоня за вівцею - Муракамі Харукі

Мій приклад — добра тому пересторога. Завдяки такому зв'язку ще ніхто на світі не зумів стати щасливим. Бо перед вівцею людські цінності втрачають будь-який зміст… А втім, можливо, у тебе є якісь інші обставини…

— Саме так.

— Тоді будьте обережні! — сказав Професор Вівця. — І, якщо можна, виставте порожні тарілки за двері!

4. Прощавай, готелю "Дельфін"!

Цілісінький день ми збиралися в дорогу.

У крамниці спорттоварів купили альпіністське спорядження і консерви, в універмазі — товсті светри для рибалок і вовняні шкарпетки. У книгарні придбали карту наміченої для обстеження місцевості масштабом 1: 50 000 і книжку в картонній коробці з тамтешнього краєзнавства. Із взуття ми вирішили взяти міцні бутси з шипами для ходьби по снігу, з білизни — жорсткі теплі речі.

— Усе це мені навряд чи пригодиться, — сказала подружка.

— От коли опинишся серед снігів — так не думатимеш! — відповів я.

— А що, хіба ми збираємося там стовбичити до снігопаду?

— Не знаю. Перший сніг випадає вже наприкінці жовтня, отож краще до всього приготуватися. Будь-що може статися.

Повернувшись до готелю, ми запхали куплений товар у великий рюкзак, а зайві речі, привезені з Токіо, вирішили зібрати докупи й передати на зберігання управителеві. Зайвим виявилося майже все, що містилося в її сумці, — косметичний набір, п'ять книжок, шість аудіокасет, вечірнє плаття, черевички на високих шпильках, паперовий пакет з панчохами та білизною, футболка з шортами, похідний будильник, альбом для ескізів, коробка з фломастерами двадцяти чотирьох кольорів, папір для листів з конвертами, махровий рушник, аптечка, фен, ватяні тампони тощо.

— Скажи, навіщо ти взяла вечірнє плаття і черевички на високих підборах? — запитав я.

— Ану ж раптом буде вечірка — що я тоді робитиму? — відповіла подружка.

— Про що ти говориш? Яка там вечірка? — заперечив я.

Однак урешті-решт вона таки запхала у рюкзак акуратно складене вечірнє плаття і черевички на високих підборах. І так само невеличкий косметичний набір, куплений у найближчій крамничці, замість великого.

Управитель готелю радо прийняв на зберігання наш багаж. Я розрахувався з ним за наступний день і пообіцяв вернутися через тиждень-два.

— Ну що? Батько став вам у пригоді? — запитав турботливо управитель.

Я відповів, що дуже.

— Я також іноді собі думаю: от було б добре щось пошукати! — сказав управитель. — А от що — сам не знаю. Батько все життя щось шукав. І досі не перестає цього робити. Змалечку я наслухався багато чого про білу вівцю, яка батькові явилася уві сні. А тому мимоволі мені в голові засіла думка, що справжнє життя — це пошук чогось…

Як завжди, у фойє готелю "Дельфін" панувала глибока тиша. Лише стара покоївка ходила вверх і вниз сходами зі шваброю.

— Та от батькові вже сімдесят три — а вівця ще не знайшлася. Я навіть не знаю, чи вона взагалі існує… Мабуть, батько сам розуміє, що його життя не було дуже щасливим. І мені хочеться, щоб хоч від тепер воно змінилося на краще. Але батько глузує з мене і не прислухається до моїх слів. Бо, мовляв, моє життя без мети.

— А хіба у вас немає готелю "Дельфін"? — м'яко зауважила подружка.

— Крім того, треба сподіватися, що ваш батько вже закінчив свою частину пошуків вівці, — додав я. — Решту ми взяли на себе.

Управитель готелю всміхнувся.

— Коли так, то вже нема про що говорити. Від нині ми заживемо з ним удвох щасливо.

— От було б добре, якби так сталося, правда? — сказав я.

— Цікаво, чи зможуть вони удвох жити щасливо? — спитала подружка мене, коли ми незабаром залишилися самі.

— Потрібен ще деякий час, але я певний, що все в них буде гаразд. Бо, так чи інакше, сорокадворічна прірва, яка їх розділяла, нарешті зникла. Професор Вівця зіграв свою роль до кінця. Тепер нам доведеться розшукувати сліди вівці.

— Мені вони обидва — батько й син — сподобалися, — сказала подружка.

— Мені також, — сказав я.

Уклавши дорожні речі, ми віддалися коханню. Потім вийшли в місто і попрямували до кінотеатру дивитися фільм. І в фільмі багато пар так само, як ми, пристрасно кохалися. Мені здалося, що спостерігати чиєсь кохання — непогана штука.

РОЗДІЛ 8

Погоня за вівцею (III)

1. Народження, розквіт і занепад міста Дзюнітакі

Я сидів у ранковому поїзді, що вирушив із Саппоро до Асахікава, і, попиваючи пиво, читав грубезний том "Історії міста Дзюнітакі". Дзюнітакі — так називалося містечко, неподалік від якого розмістилося колишнє пасовище Професора Вівці. Великої користі від такого читання, напевне, не було. Як і особливої шкоди. Автор книжки народився в Дзюнітакі 1940 року і після закінчення філологічного факультету університету Хоккайдо присвятив своє життя дослідженню історії рідного краю. Наслідком його діяльності на цій ниві стала тільки згадана книжка. Дата виходу — травень 1970 року. Видання перше і, напевне, останнє.

Якщо вірити книжці, перші поселенці прибули на місце теперішнього Дзюнітакі раннього літа 1881 року. Їх було вісімнадцять, усі — бідні селяни-орендарі з Цуґару. Все їхнє майно складалося з нехитрого сільськогосподарського знаряддя, одежі, постелі, посуду і ножів.

Перед тим вони забрели в селище айнів[21] поблизу Саппоро й за останні гроші найняли молодого провідника-айна — худого чорноокого хлопця, якого айнською мовою називали "Мінливий Місяць" (звідси автор висловив здогад про його схильність до маніакально-депресивного психозу).

Провідником він виявився набагато кращим, ніж могло здаватися з його зовнішнього вигляду. Майже нічого не розуміючи по-японському, хлопець вів похмурих, страшно недовірливих вісімнадцятьох селян уздовж річки Ісікаріґава на північ. І достеменно знав, де можна знайти родючі землі.

На четвертий день селянська ватага добралася до гарної місцевості. Розлогої долини з річкою і прекрасними квітами.

— Тут вам буде добре! — сказав задоволено хлопець. — Хижих звірів нема, земля родюча, а в річці повно лососів.

— Ні, не годиться! — заперечив селянський вожак і замахав головою. — Підемо далі!

"Напевне, селяни вважають, що десь далеко попереду знайдуть ще кращу землю, — подумав хлопець. — Нехай буде по-їхньому. Далі — так далі…".

Ще два дні ватага рухалася на північ. І знайшла узвишшя — не з такою родючою землею, як перед тим, але без загрози повені.

— Ну як? — запитав хлопець. — І тут вам буде добре! Ну як?

Селяни захитали головами.

Подібні відповіді селян повторювалися не один раз, аж поки ватага нарешті не досягла теперішнього міста Асахікава. Від Саппоро — сім днів пішки, кілометрів сто сорок відстані.

— Ну як? Подобається? — спитав хлопець без жодної надії.

— Ні, — відповіли селяни.

— Але ж попереду гори, — попередив хлопець.

— Байдуже, — радісно відповіли вони.

І ватага рушила через перевал Сіоґарі.

Безперечно, якась особлива причина змусила селян обминати родючі землі на рівнині й навмисне прямувати в необжиту глушину. Ховаючись від надмірних боргів, вони втекли вночі з рідного села і намагались уникати місць, де могли б потрапити людям на очі.

Та, звісно, хлопець-айн про це й не здогадувався. Тож зовсім природно, що, дивлячись, як вони гребують родючою землею і прагнуть іти щораз далі на північ, він дивувався, страждав, губився, впадав у розпач і зневіру.

Однак хлопець, видно, був непростої вдачі, й під час переходу через перевал Сіоґарі цілком призвичаївся до незбагненної долі, яка випала йому, щоб вести селян все далі й далі на північ. І навмисне вибирав розмиті дороги і небезпечні трясовини, чим приносив їм велику радість.

Перебравшись через перевал, ватага рухалася далі на північ і через чотири дні наткнулася на річку, що протікала зі сходу на захід. Порадившись між собою, селяни вирішили йти на схід.

Тепер подорож стала справді жахливою. Селяни продиралися крізь безмежні, як море, зарості низькорослого бамбука, півдня брели через траву, вищу за людину, по груди загрузали у мочарну твань, видряпувалися на скелі і, так чи інакше, просувалися на схід. Ночами ставили намети на березі річки і спали під вовче завивання. Листя бамбука різало їхні руки, комарі і мошка обліплювали обличчя, навіть залазили у вуха, щоб насмоктатися крові.

На п'ятий день руху на схід дорогу їм перепинили гори — далі йти було нікуди. Ні, йти можна було, але, як заявив хлопець, жити в тих місцях неможливо. Тож нарешті селяни зупинилися. Сталося це 8 липня 1881 року на відстані двохсот шістдесяти кілометрів від Саппоро.

Передусім вони обстежили місцевість, перевірили воду і землю. Земля виявилася зовсім придатною для обробітку. Потім, розділивши землю між родинами, побудували з колод барак посеред поля для спільного користування.

Якось хлопець-провідник випадково наткнувся на гурт мисливців-айнів і запитав: "Як ви називаєте цю місцевість?". "А хіба такий закутень, як діра в заді, може мати назву?" — відповіли вони.

От з такої причини поселення довгий час навіть не мало назви. Бо навіщо поселенню назва, якщо навколо на відстані шістдесяти кілометрів від нього не жила ні одна людська душа (а якщо й жила, то не хотіла спілкуватися). І хоча 1889 року, роблячи перепис усіх мешканців, службовці губернаторства назвали незручністю те, що поселення не має назви, селяни її не відчували. Навпаки — зібравшись з мотиками і серпами в руках у бараку, вони навіть постановили: "Селище ніяк не називати!". Розгубленим службовцям нічого не залишалося, як у своєму звіті губернаторству дати селищу назву "поселення Дзюнітакі", оскільки повз нього протікала річка з дванадцятьма водоспадами. Така назва (пізніше — "село Дзюнітакі") стала офіційною. Але це сталося набагато пізніше. А тепер повернімося у 1882 рік.

Обрану селянами землю з обох боків стискали гори, що розходилися одна від одної під кутом градусів шістдесят, а з ущелини долиною протікала глибока річка. Такий краєвид справді скидався на діру. Вся поверхня заросла бамбуком, а ґрунт глибоко пронизало коріння велетенських сосон. Вовки, лосі, миші та всіляке птаство гасали навкруги в пошуках їжі — хто м'яса, хто риби, а хто скупого листя дерев. У повітрі снували роями мухи й комарі.

— Ви справді хочете тут осісти? — запитав хлопець-провідник.

— Аякже! — відповіли селяни.

Хтозна-чому хлопець-айн не вернувся в рідне село, а залишився разом з поселенцями.