Погоня за вівцею - Муракамі Харукі
Враження було таке, ніби кілька молодих співробітників аж пищали, щоб з нею переспати. Їхня жага передавалася мені через дві шибки і вулицю. Спостерігати чийсь статевий потяг — річ вельми дивна. Незчуєшся, як почнеш вважати його своїм власним.
Коли о п'ятій годині вернулася подружка, переодягнена в червоне плаття, я вже запнув занавіску і дивився по телевізору повторний показ мультика про Ошалілого Кролика. Так закінчувався восьмий день нашого перебування в готелі "Дельфін".
— От тобі й маєш! — сказав я. Повторювати ці слова поволі ставало моєю звичкою. — Минула третина місяця, а ми не просунулися уперед ні на крок.
— Начебто, — погодилася подружка. — Цікаво, що зараз поробляє Оселедець?
Після вечері ми відпочивали на плісняво-оранжевому дивані у фойє готелю. Коло нас, крім трипалого портьє, я не бачив нікого. Піднявшись на драбину, він міняв електричні лампочки, витирав віконні шибки, складав на купу газети. Хоча в готелі, напевно, проживало ще кілька чоловік, вони, здавалось, позамикалися у своїх номерах і німували, як мумії у темряві.
— Як ваша робота?.. Просувається?.. — несміливо запитав портьє, поливаючи рослини в горшках.
— Не дуже успішно, — відповів я.
— Здається, ви помістили в газетах оголошення…
— Помістив, — підтвердив я. — Шукаю людину у справі успадкування земельної ділянки.
— Успадкування?
— Ага. Бо спадкоємець пропав безвісти.
— Зрозуміло, — підтакнув портьє. — У вас, бачу, начебто цікава робота…
— Та де там!
— Все-таки є в ній щось привабливе — як у полюванні на Білого Кита у "Мобі Діку".
— Білого кита?.. — перепитав я.
— Авжеж. Полювати на будь-що завжди цікаво.
— Наприклад, на мамонта? — спитала подружка.
— Авжеж. Байдуже на що, — відповів портьє. — А ви знаєте, чому цей готель я так назвав?… Бо у "Мобі Діку" Мелвілла є епізод, в якому з'являються дельфіни.
— Ого! — здивувався я. — А чи не краще було б назвати "Готель Кит"?
— У кита не дуже привабливий образ! — скрушно мовив портьє.
— "Готель Дельфін" — прекрасна назва! — сказала подружка.
— Спасибі! — і портьє всміхнувся. — До речі, нам пощастило в тому, що ви зупинилися в нашому готелі на такий тривалий час. На знак удячності хотілося б пригостити вас гарним вином.
— Як чудово! — вихопилося у подружки.
— Від щирого серця дякую, — сказав я.
Портьє зайшов у підсобне приміщення і через хвилину приніс пляшку охолодженого білого вина разом з трьома келихами.
— Я зараз на роботі, а тому дозвольте випити за ваше здоров'я чисто символічну порцію.
— Будь ласка, будь ласка! — вигукнули ми з подружкою.
Ми випили вино. Не надто високої якості, але досить приємне на смак. Келихи були досить вишуканими — з візерунком виноградної лози на склі.
— Вам подобається історія про Білого Кита, чи не так? — запитав я.
— Ага. Через те змалку мріяв стати моряком.
— А тепер управляєте готелем? — спитала подружка.
— Так, але це сталося вже після того, як втратив пальці, — сказав чоловік. — Коли розвантажував суховантажне судно, лебідкою прищемив руку.
— Який жах! — вимовила подружка.
— Спочатку, звісно, світ потьмарився в моїх очах. Однак життя — незрозуміла штука. Так чи інакше, я нарешті придбав цей готель. Досить посередній готель, але завдяки йому якось зводжу кінці з кінцями. Ось уже десять років.
"Виходить, той чоловік — не портьє, а управляючий", — подумав я.
— Чудовий першокласний готель! — підбадьорила подружка.
— Спасибі за добре слово, — сказав управитель готелю і долив нам вина.
— Однак за тих десять років — як би це краще сказати? — будинок набрав солідності, правда? — спитав я рішуче.
— Так, звичайно! А побудували його відразу по війні. Я вважаю, що мені пощастило — такий будинок зумів купити дешево.
— А як його використовували перед тим, як відкрився готель?
— Будинок був відомий під назвою "Музей мериносознавства Хоккайдо". У ньому містилася адміністрація та архів з матеріалами про мериносів.
— Про яких мериносів? — здивовано спитав я.
— Ну, про овець, — пояснив чоловік.
— Будинок належав Спілці вівчарів Хоккайдо. Так було аж до шістдесят сьомого року. Та коли вівчарство на Хоккайдо занепало, музей вирішили закрити, — сказав управитель готелю і ковтнув вина. — Директором музею в той час був мій батько. Заявивши, що йому нестерпно від самої думки про закриття його улюбленого дітища, він умовив Спілку відступити йому за невеликі гроші право на володіння будинком та земельною ділянкою за умови збереження матеріалів, які стосуються вівчарства. Тому і зараз увесь другий поверх віддано під архів. Щоправда, всі ці старі матеріали нікому не потрібні, але для старого їхнє збереження — це своєрідна розрада. Решту будинку я використовую як готель.
— Оце так випадковий збіг!.. — вимовив я.
— Випадковий збіг? — перепитав чоловік.
— Річ у тому, що людина, яку ми розшукуємо, пов'язана саме з вівцями! А єдиний ключ до таких пошуків — фотографія з вівцями, яку він прислав…
— Ого! — зацікавився чоловік. — Якщо можна, я хотів би глянути на неї…
Я добув з кишені фотографію з вівцями, затиснуту між сторінками записника, й передав її чоловікові. Той взяв з конторки окуляри і почав уважно розглядати знімок.
— Щось подібне я десь бачив… — сказав він.
— Бачили?
— Справді бачив!
По цих словах чоловік взяв драбину з-під люстри і приставив до протилежної стіни, відтак зняв фотографію, що висіла під самою стелею, й опустився вниз. Потім витер ганчіркою пилюку і передав фотографію нам.
— Хіба це не такий самий краєвид?
Рамка мала зовсім старий вигляд, а фотографія в ній зблякла до порудіння. І на ній були вівці. Загалом штук, мабуть, шістдесят. Була огорожа, березова діброва і гори. Обрисами діброва геть-чисто відрізнялася від її зображення на фотографії Пацюка, а от гори на задньому плані були такими самими. І навіть композиція фотографи збігалася.
— От тобі й маєш! — сказав я подружці. — А ми ж щодня не один раз ходили під цією фотографією!..
— Хіба я не казала, що треба поселитися в готелі "Дельфін"? — спокійно мовила вона.
— Ну, то де можна знайти місце з таким краєвидом? — перевівши подих, спитав я.
— Не знаю, — відповів чоловік. — Ця фотографія висіла тут з музейних часів.
— Гм-м-м… — видушив я із себе.
— Але є спосіб дізнатися про це!
— Який?
— Розпитайте у мого батька. Він працює у кабінеті на другому поверсі, там і спить. Сидить там майже безвилазно і все читає матеріали про овець. Майже півмісяця я з ним не бачився, та коли ставлю їжу перед його дверима — через півгодини тарілка порожня, а це означає, що він начебто живий…
— А хіба ваш батько знає місце, зображене на фотографії?
— Гадаю, знає… Як я вже казав, батько був директором Музею мериносознавства Хоккайдо і принаймні про овець знає все. Недарма люди називають його "Професором Вівцею".
— Професор Вівця… — повторив я.
3. Професор Вівця багато їсть і багато розповідає
Судячи зі слів управляючого готелем "Дельфін", дотеперішнє життя його батька — Професора Вівці — не було щасливим.
— Народився батько 1905 року в Сендаї в самурайській родині з діда-прадіда й був найстаршою дитиною, — почав син. — Ви не проти того, щоб я користувався європейським літочисленням?
— Будь ласка, будь ласка! — відповів я.
— Родина була не дуже заможна, але мала сяку-таку садибу. А колись їхній рід був навіть головним васалом місцевого князя й охоронцем його замку… До революції Мейдзі з нього вийшов відомий агроном.
Змалку Професор Вівця відзначався особливою успішністю в навчання і в Сендаї набув слави вундеркінда, який знав усе на світі. Він не тільки старанно вчився, але й прекрасно грав на скрипці. Отож, коли префектуру відвідав Імператор, хлопець виконав перед високими гостями сонату Бетховена й отримав у нагороду золотий годинник.
Родина намагалася спрямувати його на вивчення юриспруденції, але син рішуче відмовився.
— Юриспруденція мене не цікавить, — сказав молодий Професор Вівця.
— Ну то займися музикою, — запропонував батько. — У родині може бути принаймні один музикант.
— І музика мене не цікавить, — відповів Професор Вівця.
На якийсь час запала мовчанка.
— У такому разі, — вів далі батько, — яку дорогу в житті ти обереш?
— Мене цікавить сільське господарство. Хочу вивчати сільськогосподарську політику.
— Гаразд, — погодився батько. А що ж йому залишалося робити? Син був м'якої і лагідної вдачі, але ніколи нізащо не відмовлявся від раніше сказаних слів. Навіть батько не міг йому перечити.
Наступного року, як того сам бажав, Професор Вівця вступив на аграрний факультет Токійського Імператорського університету. І в університеті його виняткове обдарування не згасало. Всі, навіть професура, ставили його на перше місце. Його успішність залишалася незмінно високою, а репутація бездоганною. Одне слово, його винятковість ні в кого не викликала заперечення. Шкідливим звичкам він не піддавався, у вільний час читав книжки, а, втомившись від читання, ішов в університетський сад і грав на скрипці. В кишені його студентської форми завжди був золотий годинник.
З відзнакою закінчивши університет, як найкращий випускник він дістав призначення на роботу в Міністерство сільського господарства та лісівництва. Якщо говорити коротко, то його дипломна робота стосувалася єдиного широкомасштабного плану розвитку сільського господарства Японії, Кореї і Тайваню. Той план трохи грішив утопічністю, але протягом певного часу був на устах багатьох.
Набувши дворічного досвіду в міністерстві, Професор Вівця відправився на Корейський півострів з метою вивчення проблем місцевого рисівництва. Там склав доповідь під назвою "Щодо рисівництва на Корейському півострові", яку було схвалено урядом для виконання.
1934 року Професора відкликали до Токіо і представили до генеральського звання. Новоспеченому генералу наказали виїхати на північ Китаю і розробити систему самозабезпечення японської армії вовною напередодні можливого розгортання великомасштабних військових операцій. Саме тоді Професор уперше зустрівся з проблемою овець. Склавши план збільшення поголів'я овець в Японії, Маньчжурії та Монголії, з метою інспекції на місцях наступної весни він виїхав до Маньчжурії. І ось тоді почалося його падіння.
Весна 1935 року пройшла тихо-мирно. А в червні сталася подія. Професор Вівця верхи на коні виїхав з інспекційною метою щодо випасу овець — і пропав безвісти.
Ні на третій, ні на четвертий день про нього не було ні слуху, ні духу.
