Погоня за вівцею - Муракамі Харукі

А в тому, що мені тепер привиділося, мабуть, винна схожість між 747-им та огрядною гидкою бабою.

— Слухайте, а час розширюється? — запитала вона.

— Ні, не розширюється, — відповів я. Власний голос видався мені чужим. Я відкашлявся і допив принесену каву. — Час не розширюється.

— Адже насправді збільшується, хіба ні? Як ви казали, додається…

— Скорочується тільки час, потрібний для переміщення. Загальна кількість часу не змінюється. Це означає, що просто більше кінофільмів можна передивитися.

— Якщо захочеться… — сказала вона.

Так воно і сталося насправді — як тільки ми прибули до Саппоро, то відразу переглянули підряд аж два фільми.

РОЗДІЛ 7

Події в готелі "Дельфін"

1. Переміщення закінчується в кінотеатрі. Прибуття до готелю "Дельфін"

Поки ми летіли в літаку, вона сиділа біля вікна й весь час дивилася на земні краєвиди. Я вмостився у кріслі поряд і читав "Пригоди Шерлока Холмса". У небі, куди око сягало, не було ні хмаринки, а по землі невідступно за літаком бігла його тінь. Якщо бути точним, то оскільки ми сиділи в літаку, що плив над горами й полями, в його тіні, напевне, містилися і наші тіні. А коли так, то ми теж залишали слід на землі.

— Мені він сподобався, — сказала вона, попиваючи з паперового стаканчика помаранчевий сік.

— Хто?

— Водій.

— Ага, — сказав я. — Мені також.

— Крім того, Оселедець — гарне ім'я!

— Правду кажеш. Гарне. Можливо, з ним кіт буде щасливіший, ніж зі мною.

— Не кіт, а Оселедець.

— Ну, звичайно… Оселедець.

— А чому ви досі свого кота ніяк не назвали?

— Чому?.. — сказав я і прикурив сигарету від запальнички з емблемою вівці. — Напевне, я взагалі не люблю імен. Мені здається, що краще сказати так: я — це я, ти — це ти, ми — це ми, а вони — це вони.

— Гм-м-м!.. — промимрила вона. — А от мені до вподоби слово "ми". У ньому відчувається щось від льодовикового періоду, чи не так?

— Чому льодовикового?

— Скажімо, "Ми повинні йти на південь" або "Ми повинні вбити мамонта"…

— Справді, — погодився я.

В аеропорту Тітосе ми отримали свій багаж і вийшли надвір. Повітря було холодніше, ніж ми сподівалися. На мені поверх майки була товста футболка, а на ній — поверх сорочки вовняний жилет. Осінь приходила в цей край якраз на місяць раніше, ніж у Токіо.

— Як ти гадаєш? Може, нам треба було зустрітися в льодовиковий період? Ти полював би на мамонтів, а я виховувала б дітей.

— Звучить привабливо, — сказав я.

Потім вона заснула, а я дивився і дивився на густий ліс, що безперервно тягнувся за вікном по обидва боки дороги.

Прибувши до Саппоро, ми зайшли в кафетерій випити кави.

— Передусім визначімося з планом дій, — запропонував я. — Треба розділити завдання. Коротко кажучи, я шукатиму краєвид з фотографії, ти дізнаєшся все про вівцю. Таким чином ми зекономимо час.

— Начебто цілком розумно.

— Якщо справа піде на лад… — сказав я. — В усякому разі, я хотів би, щоб ти дізналася про розміщення головних овечих пасовиськ на Хоккайдо і про породи місцевих овець. Гадаю, такі відомості ти зможеш дістати в бібліотеці або в губернаторстві…

— Мені понад усе подобаються бібліотеки! — сказала вона.

— От і добре.

— Відразу почнемо?

Я глянув на годинник. Була половина четвертої.

— Ні, вже пізно, а тому відкладемо до завтра. Сьогодні перепочинемо, підшукаємо собі житло, перекусимо і після ванни ляжемо спати.

— Я хочу кіно подивитися, — сказала вона.

— Кіно?

— Адже завдяки літаку ми заощадили багато часу, хіба ні?

— Це правда, — погодився я. І ми зайшли у перший кінотеатр, який потрапив нам на очі.

Упродовж одного сеансу ми побачили кримінальний бойовик й окультний фільм жахів. Глядачів було раз-два та й усе. Я вже не пам'ятаю, коли сидів у такому порожньому кінотеатрі. Знічев'я я перерахував усіх присутніх. Разом з нами восьмеро. А от персонажів фільму набагато більше.

Обидва фільми належали до найгірших. До таких, на показі яких хочеться встати з крісла і піти геть, як тільки скінчить ревіти лев "Метро Голдвін Меєр" і на екрані з'явиться їхня назва. Бувають же такі на світі!

Однак моя подружка із серйозним виглядом уп'ялася очима в екран. Так, що навіть не було часу перекинутися з нею словом. А тому я махнув рукою і також вирішив дивитися кіно.

Перший фільм, окультний, був про сатану, який правив містечком. Сатана жив в убогому церковному підвалі і для своїх цілей використовував золотушного пастора. Навіщо сатані заманулося панувати над жителями того містечка, я так і не зрозумів. Бо то був справді жалюгідний населений пункт, оточений звідусіль кукурудзяними полями.

Сатана, однак, страшно сваволив і, коли одна дівчина йому не підкорялася, лютував. А коли лютував, трусився всім своїм тілом, як зелене фруктове желе. В такому його гніві було щось смішне.

У кріслі перед нами безперестанку сумовито хропів чоловік середніх літ. Здавалося, ніби це гуде корабель, загубившись у тумані. Обійми і поцілунки в кутку праворуч ставали щораз відчутнішими. Позаду хтось голосно зіпсував повітря. Чоловік середніх літ на мить перестав хропіти, а дві школярки хихикнули.

Я мимоволі пригадав Оселедця. А після того нарешті пригадав, що покинув Токіо й опинився в Саппоро. Що ж це таке? Виходить, я не відчув би, що забрався далеко від Токіо, якби хтось не зіпсував повітря?

Дивина та й годі.

З такими думками я заснув. Уві сні я побачив зеленого сатану. Тепер у ньому не було нічого смішного. Він мовчав і тільки дивився на мене з темряви.

Фільм закінчився, в залі спалахнуло світло — і я прокинувся. Глядачі, наче змовившись, позіхали один за одним. Я купив в кіоску дві порції морозива для нас обох. Морозиво було настільки твердим, що, здавалося, його непроданим зберігали в холодильнику з минулого літа.

— Ви що, проспали весь фільм?

— Ага, — відповів я. — Було цікаво?

— Дуже! Під кінець містечко вибухнуло.

— Ого!..

У кінозалі стало страшно тихо. Точніше — тільки навколо мене. Дивне відчуття.

— Послухайте, — сказала вона. — Вам не здається, що ми зараз кудись переміщуємося?

Після таких слів у мене справді з'явилося таке відчуття.

Вона схопила мене за руку.

— Не ворушіться… Я боюся…

— Ага.

— Бо інакше нас перенесе кудись-інде… Кудись у невідоме місце…

Коли світло в залі погасло і на екрані замиготіли рекламні кадри, я відхилив її волосся і поцілував вухо.

— Все буде гаразд. Не бійся.

— Ви мали рацію, — тихо сказала вона. — Треба було їхати на чомусь, що має назву.

Упродовж півтори години — від початку і до кінця другого фільму — ми просиділи в повній темряві з відчуттям спокійного переміщення. Її щока непорушно лежала на моєму плечі. І від її дихання воно стало теплим та вологим.

Вийшовши з кінотеатру, ми рука в руку вирушили на прогулянку по вечірньому місту. Здавалося, що ми стали ближчими одне одному, ніж раніше. Людський гомін на вулиці звучав приємно, в небі тьмяно мерехтіли зорі.

— Ми справді в тому місті, де нам хотілося бути? — спитала вона.

Я глянув у небо. Полярна зірка була на своєму місці. Та от чомусь здавалася фальшивою. Надто великою, надто яскравою.

— Та хто його знає… — мовив я.

— Враження таке, ніби щось не так…

— Коли опиняєшся вперше в якомусь новому місті, завжди з'являється таке відчуття… Організм ще не може звикнути.

— А через якийсь час звикне?

— Напевне, через днів два-три.

Утомившись від прогулянки по місту, ми забрели в перший ресторан, що потрапив на очі, випили по два кухлі бочкового пива і з'їли по тарілці картоплі з вареною лососиною. Як для навмання обраного ресторану, їжа виявилася пристойною. Пиво справді чудове, білий соус — з тонким смаком, але трохи гострий.

— Так от, — попиваючи каву, сказав я, — пора вирішувати, де нам оселитися.

— Про оселю я вже маю уявлення, — сказала вона.

— Яке?

— В усякому разі, прочитай мені по черзі назви готелів цього міста…

У непривітного офіціанта я попросив телефонний довідник і взявся читати їй уголос всі сторінки з розділу "Рьокани[18] і готелі". На сороковій назві вона мене зупинила.

— Ось цей годиться!

— Котрий?

— Останній, який ви прочитали…

— "Dolphіn Нotel", — прочитав я англійську назву.

— Що це означає?

— Готель "Дельфін".

— Там і поселимося.

— Про нього я ніколи не чув!..

— Однак, здається, немає іншого готелю, де ми могли б зупинитися.

Я подякував офіціантові за довідник і зателефонував у готель "Дельфін". Безбарвний чоловічий голос у трубці повідомив, що вільні зараз одномісні та двомісні номери. На всякий випадок я поцікавився, що ще в них є, крім одно — та двомісних номерів. Виявилося, що інших номерів у них взагалі не буває. Трохи збентежений, я все-таки замовив двомісний номер і розпитав про оплату. Вона виявилася на сорок відсотків меншою, ніж я сподівався.

Від кінотеатру до готелю довелося йти спочатку три квартали на захід, а відтак — один квартал на південь. Готель був маленький і безликий. Настільки безликий, що, здавалося, іншого такого готелю немає на світі. Від подібної безликості навіть віяло чимось метафізичним. Ні неонової реклами, ні великої вивіски і навіть парадного входу. Тільки поряд з непривітними скляними дверима, схожими на службовий вхід у ресторан, мідна табличка з викарбуваним написом "Dolphіn Нotel". Навіть без зображення дельфіна.

Сплюснута п'ятиповерхова будівля скидалася на велетенську, сторчма поставлену сірникову коробку. Після ближчого розгляду готель не здавався надто старим, але був досить зношеним, щоб привертати до себе увагу сторонніх людей. Мабуть, його побудували вже старим.

Ось таким був готель "Дельфін".

Однак моїй подружці він, здається, припав до душі.

— Досить пристойний готель, правда? — сказала вона.

— Пристойний готель?.. — перепитав я.

— Затишний і без ніякої зайвини…

— Якої зайвини? — спитав я. — Чисте простирадло, умивальник без тріщин, справний кондиціонер, м'який туалетний папір, свіже мило, невигорілі занавіски на вікнах — усе це, по-твоєму, зайвина?..

— Ви завжди у всьому бачите лише темну сторону! — і вона засміялася. — Зрештою, ми ж не туристами сюди приїхали!

Фойє за дверима виявилося просторішим, ніж ми думали. Посередині — стандартний набір меблів для прийому відвідувачів і великий кольоровий телевізор. По телевізору передавали якусь вікторину. Людей не було.

Обабіч дверей стояли величезні горшки з декоративними рослинами.