Дев'яносто третій рік - Гюго Віктор

І в людині відкривається безодня. Якісь скелі, якісь яри, якісь хащі, якісь галявини, що здаються моторошними у вечірній сутіні, можуть штовхнути людину на божевільні і жорстокі вчинки. Скидається, що є місця, злочинні з природи.

Скільки трагічного бачив похмурий горб між Беньйоном і Плеланом!

Широкі горизонти приводять душу до широких загальних ідей; горизонти обмежені породжують ідеї часткові, вузькі. Тому іноді люди великого серця можуть мати дрібний розум. Доказ цього — Жан Шуан.

Ненависть часткових ідей до ідей загальних — в цьому вся причина боротьби проти прогресу.

Рідний край і батьківщина — ці слова підсумовують всю суть вандейської війни. Сутичка ідей місцевої і всезагальної. Селяни проти патріотів.

VII. ВАНДЕЯ ПРИВЕЛА БРЕТАНЬ ДО КРАХУ

Бретань — стара бунтарка. І кожен раз протягом двох тисяч років правда була на її стороні, коли вона повставала. А в останній раз — ні. Та, проте, чи боролася вона проти революції чи проти монархії, проти представників республіки чи проти герцогів та перів, проти випуску асигнацій чи проти соляного податку; хоч би хто провадив боротьбу, чи Нікола Рапен, Франсуа Ла-Ну, капітан Плювіо та пані де-Лагарнаш, чи Стоффле, Кокеро та Лешандельє де-П’єрвіль, під проводом Рогана проти короля чи під проводом Ларошжаклена за короля, — Бретань завжди провадила, по суті, одну війну — війну місцевого духу проти духу центрального.

Старовинні провінції були ставом. Для цієї стоячої води проточність була відворотна, подих вітру не відсвіжував її, а тільки каламутив. Франція закінчувалась у Фіністері, тут був край поля, залишеного для людини, тут спинявся поступ поколінь. "Стій!" кричав землі океан. "Стій!" кричало варварство цивілізації. Щоразу, коли центр, Париж, давав новий поштовх, — однаково, чи походив він від королівської влади, чи від республіки, чи спрямований був до деспотизму, чи до волі, — Бретань злісно наїжувалася. Дайте нам спокій! Що ви від нас хочете? Низина брала в руки вила, "Діброва" — карабіни. Всі наші заходи, кожна наша ініціатива в справах освіти й законодавства, наші енциклопедії, наша філософія, наші генії, все, чим ми пишаємося, розбивалися в порох, наштовхнувшись біля підступів до Бретані на Гуру. Сполох у Базужі погрожує Французькій революції, пустир Гау повстає проти наших бурхливих народних зборів, і дзвіниця О-де-Пре оголошує війну башті Лувра.

Трагічна глухота.

Вандейське повстання — зловісне непорозуміння.

Величезна заповзятливість, титанічний виступ, нечувано страхітливий бунт, приречений тільки на те, щоб лишити в історії одне лиш слово — Вандея, — уславлене, але чорне слово. Вандея готова була на самогубство заради того, чому вже прийшов кінець. Вандея приносила себе в жертву егоїзмові, віддавала свою безмежну мужність заради боягузів. Це боротьба без стратегії, без тактики, без плану, без мети, без вождя, без відповідальності, боротьба, що показала, до якої міри воля може бути безсила; боротьба рицарська й дика. Тупе безглуздя, що спороджувало загату темряви проти світла; неуцтво, що чинило опір істині, справедливості, праву, розумові, свободі, — опір тривалий і безглуздий. Восьмилітній жах, розгром чотирнадцяти департаментів, спустошення полів, знищення врожаїв, спалення сіл, зруйнування міст, пограбування будинків, вбивство жінок і дітей, факел у стріхах, меч у серцях, страх цивілізації, надія пана Пітта[111], — така була ця війна, несвідомий замах на батьковбивство.

А в кінцевому результаті, довівши необхідність пробити всебічно стару бретонську темряву, пронизати ці чагарники ясним промінням світла, Вандея сприяла прогресові. Катастрофи мають дивну властивість — у свій страшний спосіб повертати все на краще.

КНИГА ДРУГА

ТРОЄ ДІТЕЙ

I. PLUS QUAM CIVILLA BELLA[112]

Літо 1792 року було дуже дощове; літо 1793 року — дуже гаряче. Через громадянську війну в Бретані настало бездоріжжя. Але, завдяки гарній годині, по ній усе-таки їздили. Найкращою дорогою є суха земля.

Наприкінці одного ясного липневого дня, десь через годину після заходу сонця, біля маленького постоялого двору при в’їзді до Понторсона спинився вершник, що прибув з боку Авранша. Постоялий двір звався "Круа-Браншар", і ще зовсім недавно на його вивісці можна було прочитати: "Є добрий розливний сидр".

Цілий день було жарко, а надвечір знявся вітер.

Подорожній був у простому плащі, що вкривав круп його коня, і в крислатому капелюсі з трикольоровою кокардою (на це могла зважитися тільки смілива людина, бо в цій країні засідок і пострілів з-за рогу кокарда правила за добру мішень). Поли плаща, застебнутого на шиї, розходились, не закриваючи рук, і було видно трикольоровий пояс, з-за якого стирчали рукоятки пістолетів. З-під плаща виглядав кінчик шаблі.

Коли кінь спинився, двері відчинилися, і вийшов господар з ліхтарем у руці. Була саме така пора дня, коли надворі ще досить видно, а у хаті вже темно.

Господар глянув на кокарду і спитав:

— Ви спинитеся тут, громадянине?

— Ні.

— А куди ж ви їдете?

— В Доль.

— Слухайте, краще повертайтесь у Авранш або лишайтесь у Понторсоні.

— Це ж чому?

— Бо в Долі йде бій.

— А! — сказав вершник.

Потім додав:

— Дайте вівса моєму коню.

Господар приніс корито, висипав мішок вівса і розгнуздав коня, що, форкнувши, почав їсти.

Розмова тимчасом продовжувалася.

— Скажіть, громадянине, це кінь реквізований?

— Ні.

— Значить, ваш?

— Так. Я його купив.

— Звідки ви їдете?

— З Парижа.

— Мабуть, кружним шляхом?

— Так.

— Я так і думав. Дороги ж усі відрізані. Але пошта ще ходить.

— Тільки до Алансона. Я лишив пошту там.

— А! Скоро у Франції не буде пошти. Коней обмаль. За тристафранкового коня платять шістсот франків, а корму й не докупишся. У мене самого була пошта, а тепер от держу постоялий двір. З тисячі трьохсот тринадцяти начальників пошт двісті вже подали у відставку. А платили за подорож уже по новому тарифу?

— Так, нові тарифи введено з першого травня.

— По двадцять су за милю в кареті, дванадцять су в кабріолеті і п’ять су в фургоні. Ви купили цього коня в Алансоні?

— Так.

— І ви їхали цілий день?

— З самого світанку.

— А вчора?

— І вчора, і позавчора.

— Я це бачу. Ви їхали через Домфрон та Мортен?

— І через Авранш.

— Послухайте мене, вам слід відпочити, громадянине. Ви ж, певно, стомились, та й кінь зовсім зморений.

— Коні мають право втомлюватися, а люди ні.

Господар знову пильно глянув на подорожнього. У того було серйозне суворе обличчя, обрамлене сивим волоссям.

Хазяїн глянув на дорогу, пустинну, доки сягало око, і сказав:

— І ви подорожуєте отак самі?

— Я маю охорону.

— Де ж вона?

— Моя шабля і пістолети.

Корчмар приніс відро води, щоб напоїти коня, і, поки кінь пив, господар розглядав подорожнього й казав сам собі: "Все-таки він скидається на священика".

Вершник спитав:

— Ви кажете, що в Долі йде бій?

— А так. Мабуть, тепер уже почався.

— Хто ж з ким б’ється?

— Один колишній проти другого колишнього.

— Як ви сказали?

— Я кажу, що один колишній, який стоїть за республіку, б’ється проти другого колишнього, який бореться за короля.

— Але ж короля вже немає.

— Є малий. І найкумедніше те, що ці два колишні — родичі.

Вершник уважно слухав. Господар продовжував:

— Один молодий, другий старий. Двоюрідний онук бореться з своїм дідом. Дід — рояліст, а внук — патріот. Дід командує білими, а внук — синіми. О, вони не помилують один одного! Це війна на смерть.

— На смерть?

— Так, громадянине, на смерть. Стривайте, хочете глянути, якими люб’язностями вони частують один одного? Ось одна об’ява з тих, які старий примудряється розклеювати повсюди, — на всіх домах і деревах, і ось на моїх дверях теж.

Господар підніс ліхтар до аркуша паперу, наклеєного на одну з половинок дверей; об’ява була надрукована дуже великими літерами, і верхівець із свого коня зміг прочитати:

"Маркіз де-Лантенак має честь повідомити свого троюрідного онука, пана віконта Говена, що, коли панові маркізові пощастить захопити його особу, він звелить розстріляти пана віконта".

— А от, — продовжував господар, — і відповідь.

Він повернувся і освітив ліхтарем другу об’яву, приклеєну на другій стулці дверей. Подорожній прочитав:

"Говен попереджає Лантенака, що коли захопить його, то розстріляє".

— Учора, — сказав господар, — приліпили першу на моїх дверях, а сьогодні вранці — другу. Відповіді не довго довелося ждати.

Подорожній, півголосом і наче говорячи до себе самого, промовив кілька слів, які корчмар хоч і розчув, та не зрозумів:

— Так, це більше, ніж міжусобна війна, це війна родинна. Хай буде так, це добре. Велике оновлення народів варте такої ціни.

І подорожній підняв руку до капелюха і, пильно дивлячись на другу об’яву, віддав їй честь.

Господар продовжував:

— Бачите, громадянине, річ ось у чому. В містах і великих містечках стоять за революцію, а на селі — проти. Чи краще сказати — міста в нас французькі, а селища — бретонські. Це війна городян із селянами. Селяни називають нас череванями, а ми їх — тюхтіями. Аристократи і священики з ними.

— Не всі, — озвався вершник.

— Звичайно, не всі, громадянине. Адже ось тут віконт пішов проти маркіза.

І він додав про себе: "І я певен, що розмовляю з священиком".

Вершник продовжував:

— І хто з цих двох перемагає?

— Поки що віконт. Але йому важко. Старий крутої вдачі. Обидва вони з роду Говенів — тутешніх дворян, їхній рід розділився на дві парості. Старшу очолює маркіз де-Лантенак, а молодшу віконт Говен. Тепер ці дві парості б’ються. У дерев цього не буває, а в людей трапляється. Маркіз де-Лантенак всемогутній у Бретані, для селян — це принц. Того ж дня, коли він зійшов на берег, до нього відразу пристало вісім тисяч чоловік. За тиждень піднялося триста парафій. Якби він захопив хоч клаптик побережжя, англійці вже були б тут. На щастя, підоспів Говен, його онук, — він командує республіканським загоном, — і дав відсіч своєму дідові. Крім того, теж на наше щастя, Лантенак, коли прибув сюди, то перебив силу полонених, а між ними звелів розстріляти і двох жінок, одна з яких мала трьох дітей, що їх усиновив батальйон Червоного Ковпака. Їх небагато лишилося, цих парижан, але то завзяті бійці. Отож вони влилися в загін, яким командує Говен. Білих так і змітають. Вони хочуть помститися за ту жінку і відібрати дітей.