Дев'яносто третій рік - Гюго Віктор
В Морбігані, в Мелакському лісі, не можна було зустріти ні душі, а там знайшли собі притулок вісім тисяч чоловік. А ці ліси — Пертрський і Мелакський — не найбільші з бретонських лісів-велетнів. Страшно було пробиратися таким лісом. Ці підступні хащі, де в підземних лабіринтах притаїлися бійці, були схожі на величезні невидимі губки, із яких під тиском гігантської стопи революції бризкав фонтан громадянської війни.
Невидимі батальйони чатували. Ці непомітні армії проповзали під ногами республіканських армій, зненацька ніби виростаючи з-під землі і знову провалюючись крізь землю; обрушуючись лавиною і вмить розсипаючись на порох, всюдисущі і невловимі, схожі на гігантів під час бою, які здатні, коли треба зникнути, перетворюватись на карликів із звичками кротів.
Крім величезних хащів, були ще гайки. Як навколо міст громадяться села, так навколо лісів завжди виростають гайки. Ліси сполучалися між собою лабіринтом розкиданих заростей. Старовинні замки, що були фортецями, селища, які стали укріпленими таборами, ферми з таємними виходами, куди можна було потрапити, як у пастку, хутори, обгороджені ровами й обсаджені деревами, — все це були петлі тієї сітки, в якій заплутувались республіканські армії.
Усе це разом називалося "Діброва".
До неї належали: Мідонський ліс із ставом у центрі, де перебував Жан Шуан; Женнський ліс, де перебував Тайєфер; Гіссерійський ліс, де перебував Гуж-де-Брюан; Шарнійський ліс, де перебував Куртільє, прозваний Апостолом Павлом, ватажок табору "Чорна Корова"; Бюргольський ліс, де перебував той таємничий Пан Жак, якому судилося вмерти загадковою смертю у підземеллях Жюварделя; Шарроський ліс, де Пімусс і Малий Принц, атаковані гарнізоном Шатонефа, хапали в оберемок гренадерів з лав республіканців і забирали їх у полон; Ерезрійський ліс — свідок поразки гарнізону Лонг-Фе; Онський ліс, звідки стежили за шляхом з Рєнна на Лаваль; Гравельський ліс, який принц Ла Тремуйль виграв у кеглі; Лоржський ліс у Кот-дю-Нор, де після Бернара де-Вільнева хазяйнував Шарль де-Буагарді; Ваньярський ліс біля Фонтене, де Лескюр напав на Шальбосо, що вирішив позмагатися з уп’ятеро численнішим ворогом; Дюрондейський ліс, за який сперечалися колись Ален де-Редрі і Еріпу, син Карла Лисого; Кроклуйський ліс — на вершині цієї пустощі Кокро вбивав полонених; ліс Круа-Батайський, де Срібна Нога лаяв Мор’єра по-гомерівському соковитою лайкою; Содрейський ліс, що його прочісував, як ми бачили на початку, один з паризьких батальйонів. І ще багато інших.
В більшості цих лісів і лісків були не тільки підземні житла, що групувалися круг печери ватажка, а й справжні селища з низенькими халупками, що тулилися під деревами. Цих халуп бувало іноді так багато, що вони заповнювали весь ліс. Часто їх зраджував дим з димарів. Двоє з цих сіл в Мідонському лісі прославились: Лор’єр поблизу Летана і купка халуп біля Сент-Уен-ле-Туа, відома під назвою Рю-де-Бо.
Жінки жили в халупах, а чоловіки в печерах. Під час війни вони користувалися і природними печерами, і стародавніми підземними ходами, що їх проклали ще кельти. Людям, що ховалися в печерах, жінки приносили їжу. Бувало, що про деяких забували, і вони вмирали з голоду. Це траплялося з невдахами, які не змогли відкрити свої колодязі. Звичайно ляду так майстерно маскували мохом та гіллям, що її майже неможливо було помітити, але зсередини вона відкривалась дуже просто і легко. Ці тайники робилися дбайливо й обачно. Викопану землю кидали куди-небудь у ближчий ставок. Стіни й долівку підземелля вистилали папороттю й мохом. Такі притулки називалися "конурками". Там можна було б добре влаштовуватися, якби не доводилося обходитись без світла, вогню, свіжого повітря, а часом і без їжі.
Необачно вилізати з-під землі на білий світ було небезпечно: чого доброго, потрапиш під ноги республіканському загонові. Страшні були ці ліси — подвійні пастки: сині не наважувалися в них зайти, а білі не наважувалися вийти.
IV. ЇХНЄ ЖИТТЯ ПІД ЗЕМЛЕЮ
Люди нудилися в цих звірячих норах. Часом уночі вони, незважаючи на небезпеку, виходили потанцювати на ближній галявині. Або молилися, щоб скоротити час. "Жан Шуан цілими днями змушував нас перебирати чотки", писав Бурдуазо.
Майже неможливо було вдержати під землею жителів Нижнього Мена, коли надходило Свято Жнив. Дехто вигадував усякі химерні штуки. Наприклад, Дені, — як каже Транш-Монтань, — переодягався жінкою, щоб піти на виставу в Лаваль; потім він знову повертався у свою конурку.
Не витримавши такого життя, люди бувало йшли на видиму безглузду смерть, аби тільки вибратися з своєї тюрми.
Часом вони трохи підіймали ляди цих підземель, прислухалися, чи не стріляють де, і на слух стежили за ходом бою. Республіканці стріляли рівномірно, залп за залпом, роялісти — безладно. Коли стрілянина раптом уривалася, це означало, що роялісти переможені, коли уривчаста стрілянина тривала, віддаляючись до обрію, це означало, що вони перемогли. Білі завжди переслідували переможених, а сині — ніколи, бо цей край був проти них.
Підземні вояки чудово знали, що діється навколо, їхній зв’язок діяв неймовірно швидко, нікому не відомими шляхами. Вони зруйнували всі мости, розібрали всі вози і все-таки знаходили способи про все повідомляти й попереджати одні одних. Змінні посланці безперестанку снували від лісу до лісу, від села до села, від ферми до ферми, від хати до хати, від куща до куща.
Який-небудь селянин, придуркуватий на вигляд, проносив у видовбаному ціпку депеші.
Колишній член Установчих зборів Боетіду постачав бунтівникам республіканські паспорти нового зразка, з якими можна було проходити з одного кінця Бретані в другий. В такий паспорт досить було тільки вписати ім’я та прізвище, а зрадник викрав цих паспортів цілі пачки. За посланцями та розвідниками бунтівників неможливо було встежити. "Таємниці, про які знало понад чотириста тисяч чоловік, свято зберігались", пише Пюїзе.
Здавалося, що цей чотирикутник, сторони якого становили на півдні — лінія між Саблем і Туаром, на сході — лінія між Туаром і Сомюром та річка Туе, на півночі — Луара, а на заході берег океану, — мав єдину нервову систему, і струс в одній його точці віддавався в ньому скрізь. За одну мить відомості з Нуармутьє долітали в Люсон, а табір Луе завжди знав, що робиться в таборі Круа-Моріно. Немовби птахи допомагали переносити звістки. Гош писав 7 мессідора III року: "Можна подумати, що в них є телеграф".
В цьому краю були свої клани, подібні до шотландських кланів. Кожна парафія мала свого воєначальника. В цій війні брав участь мій рідний батько, і я вправі говорити про неї.
V. ЇХНЄ ЖИТТЯ НА ВІЙНІ
Багато з них мали за зброю лише списи. Однак чимало хто був озброєний добрими мисливськими карабінами. Браконьєри Діброви і контрабандисти Лору — неперевершені стрільці. Дивні це були вояки — жахливі й безстрашні. Коли пройшла чутка про набір трьохсоттисячного ополчення за декретом, в усіх парафіях Вандеї забили на сполох, піднявши на ноги шістсот сіл. Полум’я бунту запалало з усіх кінців одразу. Пуату і Анжу виступили в один і той же день. Додамо, що перший гуркіт грози почувся в пустощах Карбадер ще 8 липня 1792 року, за місяць до 10 серпня. Попередником Ларошжаклена і Жана Шуана був нині забутий Ален Ределер. Під страхом смертної кари роялісти забирали в свої загони всіх чоловіків, здатних носити зброю, реквізували візки, продовольство. Сапіно в одну мить сформував загін у три тисячі солдатів, Катліно набрав десять тисяч чоловік. Стоффле — двадцять тисяч, а Шаретт став володарем Нуармутьє. Віконт де-Сепо підняв бунт у Верхньому Анжу, шевальє де-Дьєзі — в Антр Вілен-е-Луар, Трістан-Відлюдник — у Нижньому Мені, цирульник Гастон — в місті Темене, а абат Берньє — в усіх інших парафіях краю. А втім, розбурхати цю масу було неважко. У дароносицю якогось священика, що присягнув республіці, — за місцевим виразом "попа-клятвеника", — садовили чорного кота, який зненацька вискакував в розпал обідні. "Чорт! Чорт!" кричали селяни, і вся округа піднімалась, як один. У сповідальнях тліло полум’я бунту.
Щоб нападати на синіх і перескакувати через ярки, кожен бретонський вояка мав при собі "ферт" — жердину футів з п’ятнадцять завдовжки, що служила і для бою, і для втечі. В розпалі бою, атакуючи каре республіканців, селяни, натрапивши на капличку чи на хрест, спинялися, падали навколішки і під кулями читали молитви; тільки після цього ті, що лишились живі, схоплювались на ноги і кидались на ворога, на бігу спритно заряджаючи рушниці. Справжні богатирі! Вправність їх була надзвичайна.
Їх можна було запевнити в чому хоч. Який-небудь священик показував їм іншого священика з червоною смугою на шиї, яку той навмисно натер мотузкою, і говорив: "Ось чоловік, що був гільйотинований і воскрес". І ці дикуни вірили.
Вони були здатні й на рицарські вчинки. Так, вони з почестями поховали Феска, республіканського прапороносця, що впав під шаблями, не випустивши з рук свого стяга.
Спершу вони дуже боялися гармат. Згодом почали кидатися на них з палицями і часом захоплювали їх. Першою вони взяли добру бронзову гармату, яку назвали "Місіонером". Потім захопили другу, що лишилася ще від релігійних воєн, з вигравіруваними на ній гербом кардинала Рішельє і фігурою богородиці. Назвали цю гармату — "Марі-Жанна". Коли їх вибили з Фонтене, вони втратили "Марі-Жанну", біля якої їх полягло шістсот чоловік. Потім Фонтене знову було відбито з тим, щоб забрати назад "Марі-Жанну", і, прикрашену квітами, повезли її в свій табір під білим прапором із золотими ліліями, примушуючи всіх зустрічних жінок цілувати її.
Але двох гармат було мало. "Марі-Жанну" взяв Стоффле. Катліно, позаздривши, виступив із Пен-ан-Мож, дав бій Жалле і захопив третю гармату; Форе напав на Сен-Флоран і забрав четверту. Два інші ватажки, Шупп і Сен-Поль, придумали ще краще: вони наробили гармат з дерев’яних колод, поставили при них манекени канонірів і з цією дерев’яною артилерією, з якої вони самі реготали, примусили синіх відступити до Марейля.
То була найкраща для них пора перемог. Пізніше, коли Шальбо розбив Ламарсоньєра, селяни ганебно втекли, покинувши на полі бою тридцять дві англійських гармати.
