Дев'яносто третій рік - Гюго Віктор
В той час Англія утримувала французьких принців і допомагала вандейцям. Меліне в своєму донесенні від 31 березня пише: "Бойовий клич бунтівників: "Хай живуть англійці!Селяни грабували. Ці святенники були злодіями. Дикуни теж мають пороки. Через це їх рано чи пізно і підкоряє цивілізація. Пюїзе пише: "Я кілька разів рятував містечко Плелан від розграбування". А далі пояснює, чому він не вступив у Монфор: "Я навмисне пішов кружним шляхом, щоб уникнути пограбування домів якобінців". Вони пошарпали Шолле, погромили Шаллан. Зазнавши невдачі під Гранвілем, вони сплюндрували Віль-Дьє. Вони називали якобінською челяддю тих селян, що пристали до синіх, і винищували їх особливо люто. Вони любили битися, як солдати, і різати, як розбійники. З особливою втіхою розстрілювали вони "череванів", тобто буржуа. Вони називали це "розговлятися". В Фонтене їхній священик Барботен убив якогось діда одним ударом шаблі. В Сен-Жермен-сюр-Ілль один із їхніх ватажків, дворянин, застрелив з рушниці прокурора громади і взяв собі його годинник. В Машкулі республіканців вбивали регулярно, по тридцять на день. Це тривало п’ять тижнів. Кожна така партія з тридцяти звалася "чотками". Їх ставили спиною до викопаної ями і розстрілювали; іноді розстрілювані падали в яму ще живі — їх усе одно закопували. Жуберові, президентові округи, відпиляли руки. Полоненим республіканцям надівали на руки спеціально для того викувані кайдани з ріжучими краями. Їх вбивали десятками на міських майданах під переможні вигуки. Шаретт, що підписувався: "Братерство. Рицар Шаретт" і носив, як Марат, зав’язану на лобі хустку, спалив місто Порнік разом з жителями. В ті часи безпощадним був і Карр’є. Терор відповідав на терор. Бретонський повстанець мав вигляд грецького повстанця: коротка куртка, рушниця на перев’язі, набедреники, широкі, подібні до білої полотняної сорочки підштанки; "молодці" були схожі на клефтів[108]. Андрі де-Ларошжаклен, двадцяти одного року, пішов на війну з палицею і двома пістолетами.
У вандейській армії налічувалося сто п’ятдесят чотири дивізії. Вони робили регулярні облоги міста. Три дні тривала облога Брессюїра. Страсної п’ятниці десять тисяч селян бомбардували Сабль розжареними ядрами, їм вдалося за один день зруйнувати чотирнадцять таборів республіканського війська.
Під високою стіною Туара відбувався такий чудовий діалог між Ларошжакленом і одним хлопцем:
"— Шарль! — Я тут. — Підстав плечі, я виберусь на стіну. — Лізь. — Давай твою рушницю. — Бери". І Ларошжаклен вскочив у місто, і вони без драбин взяли ці башти, які раніше марно облягав Дюгесклен.
Патрон був їм дорожчий за луїдор. Вони плакали, коли переставали бачити свою дзвіницю. Тікати не соромились, і начальники кричали їм: "Кидайте черевики, але бережіть рушниці!" Коли бракувало воєнних припасів, вони читали молитву і йшли добувати порох у ящиках республіканської артилерії. Пізніше д’Ельбе діставав його від англійців. Коли наближався ворог, вони ховали своїх поранених у високому житі або заростях папороті, а скінчивши бій, приходили по них.
Ніякої військової форми не було. Багато з них ходило у лахмітті. Селяни й дворяни одягались у що трапиться. Роже Муліньє носив тюрбан і доломан, захоплені в театральній костюмерні в Ла-Флеш. Шавельє де-Бовільє ходив у суддівській мантії й жіночому капелюху поверх шерстяного ковпака. Всі носили пояси і білі шарфи з бантами. Кольором бантів визначалися чини. Стоффле мав червоний бант, Ларошжаклен — чорний. Вімпфен, напівжірондист, носив нарукавники.
В їх рядах були й жінки: пані де-Лескюр, що стала потім панею де-Ларошжаклен; Тереза де-Мольєн, та сама, що спалила список ватажків парафій; пані де-Ларошфуко, вродлива, молода, з шаблею в руках командувала селянами під час штурму головної башти замка Пюї-Руссо. І, нарешті, відома Антуанетта Адамс, яку називали "шевальє Адамс", така хоробра, що, взявши в полон, її розстріляли, але, з пошани до її відваги, не зв’язану. Цей епічний час був лютий. Люди скаженіли. Пані де-Лескюр заставляла свого коня ступати по тілах республіканців, які впали в бою, — по мертвих, як вона казала, а можливо, тільки поранених. Чоловіки іноді зраджували справу, жінки — ніколи.
Начальники були часто такі ж неуки, як і солдати. Де-Сапіно зовсім не знав орфографії, пишучи, робив силу помилок. Начальники ненавиділи одні одних, ватажки з долини кричали: "Геть отих розбійників з верховин!"
Кавалерії в них було мало, формувати її було важко. Пюїзо писав: "Селянин, який охоче віддав мені двох своїх синів, зразу стає суворим, коли я прошу одного з його коней". Ферти, вила, коси, старі й нові рушниці, мисливські ножі, рожни, киї, дрюки із залізними кінцями і оббиті цвяхами, — така була їхня зброя. Деякі носили на грудях хрест з людських кісток. Нападали вони з голосними криками, раптом вискакуючи звідусюди, — з лісу, з-за горбів, з ровів, — оточували ворога, стріляли, кололи, рубали, били, нищили і зникали. Проходили через республіканське місто, вони найперше зрубували Дерево Свободи[109], запалювали його і, побравшись за руки, танцювали навколо вогню. Всі переходи вони робили вночі. У вандейців було правило нападати завжди несподівано. Вони нишком проходили п’ятнадцять льє, не зім’явши і травинки. Увечері, після того, як начальники на воєнній раді визначали, де збиратися завтра, в якому місці напасти на пости республіканців, вони заряджали свої рушниці, мимрили молитву, скидали черевики і довгими колонами рушали босі через ліси, ступаючи по вереску й моху, — беззвучно, без єдиного слова, затримуючи подих. Так скрадаються в темряві коти.
VI. ДУША ЗЕМЛІ ПЕРЕХОДИТЬ У ЛЮДИНУ
Повстанців у Вандеї налічувалося з жінками й дітьми не менш як п’ятсот тисяч чоловік. Півмільйона бійців — таку цифру подає Тіффен-де-Ларуарі.
Федералісти допомагали їм, Жіронда була спільницею Вандеї. Ла-Лозер відрядив у "Діброву" тридцять тисяч чоловік. Вісім департаментів — п’ять у Бретані і три в Нормандії — об’єдналися в спілку. Евре, що побратався з Каном, мав своїх ставлеників у таборі бунтівників — мера Шомона і нотабля Гардамба: Бюзо, Торса і Барбару — в Кані, Бріссо — в Мулені, Шассана — в Ліоні, Рабо-Сент-Етьєна — в Німі, Мейяна і Дюшателя — в Бретані, всі ці люди роздмухували полум’я бунту.
Було дві Вандеї: велика, що провадила лісову війну, і мала, яка воювала в чагарниках. У цьому був той відтінок, що давав змогу відрізняти Шаретта від Жана Шуана. Мала Вандея була простодушна, велика — розбещена. Краща була мала. Шаретт дістав титул маркіза, чин генерал-лейтенанта королівської армії і орден святого Людовіка. Жан Шуан лишився Жаном Шуаном, Шаретт наближається до типу бандита, Жан Шуан — до безкорисливого рицаря.
А щодо таких великодушних ватажків, як Боншан, Лескюр та Ларошжаклен, то їх участь у повстанні — помилка. Велика католицька армія була великим безглуздям. Поразка її була неминуча. Уявити тільки собі напад селянської стихії на Париж, облогу Пантеона об’єднаними силами кількох сіл, виспівування колядок та "господу помолимося", що заглушувало "Марсельєзу", навала юрби дикунів на армію вчених! Це безумство дістало по заслузі під Мансом і Савене. Перейти Луару для Вандеї було неможливо. Вона здатна була на все, крім цього стрибка. Громадянська війна не війна завойовницька. Перехід через Рейн доповнює славу Цезаря і звеличує Наполеона, але вбиває Ларошжаклена.
Справжня Вандея — це Вандея у себе вдома. Там вона більше ніж невразлива, там вона невловима. Вандеєць дома контрабандист, землероб, солдат, пастух, браконьєр, франтірер, козопас, дзвонар, селянин, шпигун, убивця, причетник, лісовий звір.
Ларошжаклен тільки Ахілл, Жан Шуан — Протей.
Вандейське повстання зазнало поразки. Багато повстань мало успіх, наприклад, швейцарське. Але між гірським повстанцем, як-от швейцарський, і повстанцем лісовим, як вандейський, різниця та, що майже завжди, через фатальний вплив оточення, один бореться за ідеал, а другий захищає забобони. Один ширяє в високості, другий плазує по землі. Один б’ється за все людство, другий — за свою відлюдність. Один прагне свободи, а другий — хоче відгородитись від світу. Один обстоює громаду, другий — парафію. "Громада! Громада!" кричали герої Мора. Один має справу з безоднями, другий — з трясовинами. Один — дитя пінявих потоків, другий — стоячих калюж, розсадників пропасниці. Один має над головою блакить неба, другий — чагарі. Один живе на сонячній верховині, другий — у тіні.
Зовсім неоднаково виховують людей верховини й низини.
Гора є цитадель, ліс — засідка; гора надихає сміливість, ліс — хитрість. Стародавні греки недарма оселили своїх богів на верховинах і сатирів у заростях. Сатир — це дикун, напівлюдина, напівзвір. Вільні країни мають Апенніни, Альпи, Піренеї, Олімп. Парнас — гора. Монблан був гігантським соратником Вільгельма Телля[110]. За велетенською боротьбою людського розуму з темрявою, що нею сповнені індійські поеми, височать вдалині Гімалаї. Греція, Іспанія, Італія, Гельвеція — гірські країни. Кіммерія, Германія і Бретань — лісові. Ліс — це варварство.
Характер місцевості визначає багато людських вчинків. Вплив її більший, ніж здається. Коли бачиш похмурі краєвиди, хочеться виправдати людину і обвинуватити природу; в природі відчувається глухе підбурювання. Пустеля іноді має згубний вплив на совість, особливо совість мало освічену. Совість може бути гігантською, — тоді вона створює Сократів та Ісусів; совість може бути карликова, тоді вона створює Атреїв та Іуд. Дрібна совість легко стає плазуном. Похмурі ліси, колючі чагарники, терни, болота під заростями — фатальне для неї оточення; вона проймається в ньому лихими думками. Зорові обмани, незбагненні марева, тривога через неможливість визначити годину або місце викликають у людині той напівмістичний, напівзвірячий жах, який породжує у звичайні часи марновірства, а в бурхливу добу — звірячу лютість. Галюцинації тримають факел, що освітлює дорогу до вбивства. Є щось запаморочливо-хмільне в розбої. Могутня природа має подвійний зміст, який просвітлює великі розуми і засліплює дикунів. Коли людина темна, коли пустиня сповнена для неї видіннями, тоді пітьма самотності сполучається з пітьмою розуму.
