Дев'яносто третій рік - Гюго Віктор

Його повіки затремтіли.

Говен порився в бумажнику, знайшов складений учетверо аркуш паперу і, розгорнувши, прочитав:

"Комітет громадського порятунку. Громадянин Сімурден…"

— Сімурден! — скрикнув він.

Поранений почув це і відкрив очі.

Говен не тямився з радості.

— Сімурден! Це ви! Ви вдруге рятуєте мені життя!

Сімурден дивився на нього. Невимовною радістю світилося його закривавлене обличчя.

Говен упав на коліна перед пораненим і вигукнув:

— Мій учитель!

— Твій батько, — промовив Сімурден.

V. КРАПЛИНА ХОЛОДНОЇ ВОДИ

Вони не бачилися вже багато років, але серцем були завжди нерозлучні. І впізнали один одного відразу, немовби розлучилися тільки вчора.

У Дольській ратуші нашвидку влаштували похідний госпіталь. Сімурдена поклали в ліжко у маленькій кімнаті біля великого залу, де розмістили всіх інших поранених. Хірург зашив йому рану і поклав край щирій розмові друзів, вважаючи, що Сімурденові неодмінно треба заснути. Та й Говен мав узятися до невідкладних справ, які неодмінно виникають у переможця. Сімурден лишився сам. Проте він не спав, бо був у гарячці і від рани, і від радості.

Сімурден не спав, проте йому здавалося, що він бачить сон. Чи можливо це? Його мрія здійснювалась. Сімурден належав до тих, що не вірять у щасливі випадки, і от такий випадок з ним стався. Він знайшов Говена. Він залишив його дитиною, а побачив чоловіком — сильним, грізним, відважним. Він знайшов його переможцем, переможцем у боротьбі за народну справу. Говен був у Вандеї опорою революції, і це він, Сімурден, створив цю опору для республіки. Цей переможець був його вихованцем. Те, що світиться на цьому молодому обличчі, якому судилося, може, бути в республіканському Пантеоні, — це його, Сімурденова, душа. Його учень, дитя його духу, став віднині героєм і незабаром прославить батьківщину. Сімурденові здавалося, що він пізнає свою власну душу в генії. Він бачив на власні очі, як провадить бій Говен. Він наче був Хіроном, що бачив у бою Ахілла. Між кентавром і священиком є подібність, бо ж священик теж чоловік тільки наполовину.

Всі враження від недавно пережитого разом із безсонням від рани сповнювали Сімурдена якогось надприродного сп’яніння. Загоралася нова зоря, розквітало молоде блискуче життя, і радість від цього ще поглиблювалася свідомістю своєї влади над його долею. Ще одна така перемога, як бачена ним, і Сімурденові досить буде сказати слово, щоб республіка довірила Говенові цілу армію. Ніщо так не засліплює, як подив від здійснення великих сподівань. В ті часи кожен плекав мрію про воєнну славу і кожному хотілося створити свого полководця. Дантон — з Вестермана, Марат — з Россіньйоля, Ебер — з Ронсена[115], а Робесп’єр волів усіх їх знищити. Чому б і не Говен? — говорив собі Сімурден і поринав у мрії. Перед ним був безмежний простір. Від одної мрії він переходив до другої. Всі перешкоди падали самі собою. Хто тільки ступить на ці сходи, вже не спиниться, а підіймається вище й вище, аж до самих зірок. Генерал — це не тільки великий полководець; генерал до того ж носій великих ідей. Сімурден у мріях бачив Говена великим полководцем. Йому вже ввижалося, — мрія летить швидко, — як Говен розбиває в океані англійців, карає на Рейні північних королів, відкидає на Піренеях іспанців, в Альпах закликає до повстання Рим.

У Сімурдені жило дві людини — ніжна й сувора. І обидві зараз були задоволені. А що ідеалом Сімурдена була незламність, то він бачив Говена водночас і величним, і грізним. Сімурден був тієї думки, що раніше, ніж будувати, треба зруйнувати, і говорив, що тепер не до ніжностей. І був певен, що Говен стоятиме "на висоті", як тоді говорили. Він уявляв собі, як Говен знищує темряву і, осяяний світлом, з блиском метеора на чолі, розгорне широкі крила ідеалів і справедливості, розуму й прогресу, а в руці триматиме меч. Ангел, але ангел караючий.

Його мрії дійшли майже до екстазу, коли раптом він почув крізь прочинені двері розмову у великій палаті госпіталя і впізнав голос Говена. Цей голос і в роки розлуки бринів у його вухах, і тепер йому вчувався хлоп’ячий голосок у дорослого чоловіка. Він прислухався. Пролунали чиїсь кроки. Один із солдатів сказав:

— Ось той чоловік, що стріляв у вас, командире. Він встиг непомітно сховатися в льох, та ми знайшли його. Ось він.

І Сімурден почув таку розмову між Говеном і тим чоловіком:

— Ти поранений?

— Я почуваю себе досить добре, щоб бути розстріляним.

— Покладіть цього чоловіка в ліжко. Перев’яжіть його, доглядайте і лікуйте.

— Я хочу вмерти.

— Ти житимеш. Ти хотів мене вбити в ім’я короля; я тебе милую в ім’я республіки.

Тінь набігла на лоб Сімурдена. Він немов прокинувся раптом і прошепотів у якомусь зловісному пригніченні:

— Дійсно, він.

VI. РАНИ ЗАЖИЛИ, АЛЕ СЕРЦЕ СХОДИТЬ КРОВ’Ю

Рана від шаблі гоїться швидко. Але була істота, поранена далеко важче за Сімурдена. Це та розстріляна вандейцями жінка, яку жебрак Тельмарш підняв з калюжі крові на фермі Ерб-ан-Пайль.

Становище Мішелі Флешар було ще небезпечніше, ніж думав Тельмарш. Одна куля пробила їй наскрізь груди, друга розбила ключицю, третя прострелила плече. Але легені були цілі, і вона могла видужати.

Тельмарша селяни називали "філософом", а це на їхній мові означало, що людина трохи знається на медицині та хірургії і трохи на чаклунстві. Він переніс поранену в своє звіряче лігво, поклав на своє ліжко з моху і став лікувати її тими таємничими ліками, які звуться "простими". І вона видужувала.

Ключиця зрослася, рани на грудях і плечі затяглися. Через кілька тижнів стало ясно, що вона житиме.

Одного ранку вона змогла вийти з землянки, спираючись на Тельмарша. Він посадив її на сонечку під деревами. Тельмарш майже нічого не знав про цю жінку, бо не дозволяв їй говорити: коли вона хоче, щоб рани в грудях загоїлись, треба мовчати. Тож за весь час боротьби з смертю вона сказала хіба кілька слів. Але він помічав по її очах, що її мучить якась уперта, невідступна думка. Цього ранку вона була здоровіша, могла ходити майже без допомоги. Вирвати людину з пазурів смерті — це немов народити її, і Тельмарш щасливим поглядом дивився на неї. Цей добрий чоловік усміхався. Він заговорив до неї.

— Ну, от ми вже на ногах, наші рани зажили.

— Тільки серце не зажило, — сказала вона. — Отож, ви зовсім не знаєте, де вони?

— Хто? — спитав Тельмарш.

— Мої діти.

В цьому "отож" відбився цілий світ пекучих думок. Воно означало: "Якщо ви мені про них не кажете, якщо за стільки днів ви про них не промовили й слова, якщо ви затуляєте мені рот щоразу, коли я хочу заговорити, немов боїтесь, щоб я про них не питала, значить, вам нічого сказати мені про них". Часто в гарячці, в забутті й маячні вона кликала своїх дітей і добре бачила, — бо і марячи людина багато чого помічає, — бачила, що старий не хоче відповідати.

Тельмарш справді не знав, що сказати їй. Це не легка річ — говорити матері про втрачених дітей. І потім, що він знав? Нічого. Він знав, що ця мати була розстріляна, що він знайшов її в калюжі з крові, і коли підняв її, вона була майже трупом, і цей труп мав трьох дітей, що маркіз Лантенак після розстрілу матері забрав дітей з собою. Більше він не знав нічого. Що сталося з дітьми? Чи вони хоч живі ще? Він випадково довідався, що це були двоє хлопчиків і дівчинка, тільки що відлучена від груді. От і все. Він усюди розпитував про цих безталанних дітей, але ніхто не міг йому щось відповісти. Селяни, до яких він звертався з запитаннями, тільки хитали головами. Не така людина був пан де-Лантенак, щоб про нього охоче розбалакували.

Селяни неохоче говорили про Лантенака і неохоче говорили з Тельмаршем. Селяни люди підозріливі. Вони не любили Тельмарша. Тельмарш-Жебрак був для них людиною непевною. Чого він завжди дивиться в небо? Що він робить, що він думає, цілими годинами сидячи нерухомо? Безперечно, це людина дивна. У цій країні, де всюди війна, де всюди палає пожежа, де люди клопочуться тільки тим, щоб спустошувати, докладають зусиль, щоб підпалити будинок, вирізати сім’ю, вибити до ноги ворожу варту, зруйнувати село, дбають тільки про те, щоб влаштувати добру засідку, впіймати ворога в пастку і всіляко знищувати одні одних, — у цій країні є самітник, заглиблений у споглядання природи, який ніби прислухається до урочистої тиші неосяжного світу, що збирає трави та рослини, цікавиться тільки квітами, птахами та зорями. Ясна річ — такий чоловік небезпечний. Він, певно, не сповна розуму. Він не сидить за кущами з рушницею, ні в кого не стріляє. З цієї причини його боялися.

— Це божевільний, — говорили про нього.

І Тельмарш був більше ніж самотньою людиною, він був людиною, якої уникають.

До нього не зверталися з запитаннями і не відповідали на його запитання. Отже, він не міг докладно розпитати, хоч як цього хотів. Війна пересунулась, люди пішли битися десь далі, маркіз де-Лантенак зник з горизонту, а при душевному стані Тельмарша війна мусила наступити на нього самого, щоб він її помітив.

Почувши слова "мої діти", Тельмарш перестав усміхатися, а мати заглибилася в свої думки. Що творилося в її душі? Вона ніби провалилася у безодню. Раптом вона поглянула на Тельмарша і знову скрикнула майже з гнівом:

— Мої діти!

Тельмарш похилив голову, як винний.

Він думав про маркіза Лантенака, який, безперечно, і не згадував про нього, який, певно, й забув, що десь існує Тельмарш. Він добре розумів це і казав собі: "Коли сеньйор у біді, він тебе знає, а мине лихо — знати не хоче".

І спитав себе: "Заради чого врятував я цього сеньйора?"

І відповів: "Бо він — людина".

А подумавши кілька хвилин, знову поставив собі запитання:

"А чи певен я цього?"

І повторив свої гіркі слова: "Якби ж я знав!"

Вся ця пригода гнітила його, бо в тому, що він зробив, таїлась для нього якась загадка. Він болісно думав. Виходить, добрий вчинок може бути поганим. Хто рятує вовка, той вбиває вівцю! Хто вигоює шуліці крило, відповідає за його пазури.

Він, дійсно, почував себе винним. Несвідомий гнів цієї матері мав підставу.

Те, що він врятував і цю матір після врятування маркіза, трохи втішало його.

Але ж діти!

Мати теж думала про них. Думки обох ішли в одному напрямі і, можливо, зустрічалися в темряві задумливості.

Але от її погляд, в глибині якого була темна ніч, знову спинився на Тельмарші.

— Так не може бути далі, — сказала вона.

— Тсс! — сказав він, поклавши на губи палець.

Але вона продовжувала.

— Ви даремно врятували мене, я вам не прощу цього.