Дев'яносто третій рік - Гюго Віктор

Краще б я померла, я б тоді їх побачила. Я знала б, де вони. Вони мене не бачили б, але я була б біля них. Мертва може обороняти своїх дітей.

Він узяв її руку і помацав пульс.

— Заспокойтесь, у вас знову починається гарячка.

Вона спитала його майже грубо:

— Коли я зможу піти?

— Ви? Піти?

— Так. Ходити.

— Ніколи, якщо не будете розважною. Завтра, якщо будете розумною.

— Що ви називаєте бути розумною?

— Покладатися на бога.

— На бога? Де він подів моїх дітей?

Вона немов маячила. Голос її став дуже тихим.

— Зрозумійте, — говорила вона, — що я не можу тут лишатися. Ви не мали дітей, я їх мала. Не можна міркувати про щось, не знаючи, що то таке. Ви не мали дітей, правда ж?

— Ні, — відповів Тельмарш.

— А в мене тільки й було, що діти. Без своїх дітей що я таке? Я хочу знати, чому мої діти не зі мною. Я почуваю, щось діється, але не можу втямити. Вбили мого чоловіка, мене розстріляли, та все одно, я не розумію.

— Ну, от, знову починається у вас гарячка. Не говоріть.

Вона поглянула на нього і замовкла.

З цього дня вона зовсім перестала говорити.

Тельмарш не сподівався такої навіть надмірної слухняності. Цілі години вона сиділа скорчившись, немов скам’янівши, під великим деревом. Вона думала й мовчала. Мовчання дає якесь пристановище простим душам, що зазнали всієї глибини страшного нещастя. Здавалося, вона примирилась з неможливістю зрозуміти. Людина, що дійшла до межі розпачу, стає байдужою.

Тельмарш спостерігав її, глибоко зворушений. Перед лицем такого страждання цей старий чоловік сам став пройматися думками жінки. "Так, — говорив він собі, — ці уста мовчать, але очі її говорять. Я добре бачу, що її мучить невідступна думка. Була матір’ю і перестала бути! Годувала дітей і перестала годувати! Вона не може втішитися. Вона думає про найменшу, якій ще недавно давала грудь. Думає про неї, думає й думає. Справді, це, певно, чудово почувати, як маленький рожевий ротик висмоктує душу з твого тіла і живе, розвивається твоїм життям".

Він теж мовчав, розуміючи, що слова безсилі перед таким горем. Безмовність нав’язливої ідеї страшна. І як переконати опановану такою ідеєю матір? З материнством не можна сперечатися. В матері є щось звіряче, тому вона така велично-прекрасна. Материнський інстинкт — божественно-тваринне почуття. Мати вже не жінка, вона самиця.

Діти малі й безпомічні. Тому в матері є дещо і вище, і нижче за розум. У матері є чуття. Безмежна й таємнича воля світотворіння живе в матері і веде її за собою. Це сліпота, сповнена прозорливості.

Тепер Тельмарш хотів змусити цю нещасну заговорити. Але це йому не вдавалося. Одного разу він сказав їй:

— На жаль, я старий, не можу багато ходити. Сили мої приходять до кінця швидше, ніж дорога. Через чверть години ноги в мене підгинаються, треба відпочивати. Коли б не це, я пішов би з вами. А може, й краще, що я неспроможний піти. Я був би скоріше небезпечним для вас, ніж корисним. Мене тільки терплять тут, але для синіх я підозрілий як селянин, а для селян — як чаклун.

Він ждав, що вона відповість. Та вона навіть не підвела очей.

Невідступна думка приводить або до безумства, або до героїзму. Але на який героїзм здатна бідна селянка? Вона може бути тільки матір’ю, і все. З кожним днем вона дужче й дужче заглиблювалася в свої думи. Тельмарш мовчазно стежив за нею.

Він намагався розважити її, чимсь зацікавити. Приніс їй ниток, голку, наперсток. І справді, на превелику втіху Жебрака, вона стала шити. Думала про своє, але працювала, і це було ознакою одужання. До неї потроху поверталися сили. Вона полатала свою білизну, верхній одяг, черевики. Але очі її лишалися немов скляними. Працюючи, жінка наспівувала тихенько якихось сумних пісень. Вона бурмотіла якісь слова, можливо, імена своїх дітей, але Тельмарш не міг їх розібрати. Перестаючи співати чи бурмотіти, жінка прислухалась до пташок, немов чекаючи від них якихось звісток. Дивилась, яка погода. Її губи ворушилися. Вона нечутно розмовляла сама з собою. Вона пошила торбину і насипала в неї каштанів.

Одного ранку Тельмарш побачив, що жінка зібралася в дорогу і очі її навмання дивилися в гущавину лісу.

— Куди ви йдете? — спитав він її.

Вона відповіла:

— Іду шукати їх.

Він не пробував її затримувати.

VII. ДВА ПОЛЮСИ ІСТИНИ

Через кілька тижнів, заповнених різними пригодами, у Фужерському краї тільки й мови було, що про двох людей, протилежних один одному, які, проте, робили одне діло, тобто билися пліч-о-пліч за велику справу революції.

Дикий вандейський поєдинок тривав далі, але Вандея вже втрачала грунт під ногами. Зокрема в Іль-е-Віллен. Дякуючи молодому командирові, що в Долі протиставив сміливості шести тисяч селян відвагу тисячі п’ятисот патріотів, повстання було якщо не роздушене, то принаймні помітно послаблене й обмежене. Ще кілька не менш вдалих ударів, завданих після того, створили нове становище.

Становище змінилося, але виникло дивне ускладнення.

В усій цій частині Вандеї республіка перемагала — це була річ безсумнівна. Але яка республіка? В близькому остаточному тріумфі її окреслювалися дві форми республіки — республіка терору і республіка милосердя. Одна хотіла перемогти суворістю, друга — лагідністю. Яка переважить? Обидві ці форми, примиренська і невблаганна, мали своїми представниками двох людей, однаково впливових і авторитетних: один був військовий командир, другий — громадянський делегат. Котрий же з них пересилить? Делегат мав велику перевагу. Він прибув з грізним наказом Паризької комуни батальйонам Сантерра: "Ніякої милості, ніякої пощади!" Він привіз декрет Конвенту, в якому проголошувалося: "Смертна кара кожному, хто відпустить ватажка бунтарів або допоможе йому втекти". Він мав необмежені повноваження від Комітету громадського порятунку і наказ коритися йому, підписаний Робесп’єром, Дантоном і Маратом. Другий, солдат, мав одну тільки силу — жалість.

За нього говорили ще його рука, що била ворогів, і серце, яке їх милувало. Бувши переможцем, він гадав, що має право щадити переможених.

З цього походив прихований, але глибокий розлад між цими двома відмінними людьми. Обидва вони боролися з бунтом, і кожен мав для того свій засіб: один — перемогу, другий — терор.

Вся "Діброва" тільки й говорила, що про них. І особливо збільшувало тривожний інтерес до них те, що ці двоє людей, таких протилежних, були щирі друзі, міцно зв’язані духовно. Ніколи ще вище й глибше почуття приязні не єднало двох сердець. Нещадний врятував життя милостивому і дістав шрам на обличчі. Один з них був втіленням життя, другий — смерті. Один уособлював принцип жаху, другий — примирення. І проте вони любили один одного! Дивні бувають загадки! Уявіть собі милосердного Ореста і жорстокосердого Пілада чи Арімана братом Ормузда[116].

Додамо ще, що той із двох, якого називали "лютим", був водночас найгуманнішою людиною: він сам перев’язував поранених, доглядав хворих, дні й ночі проводив у лазаретах та перев’язних пунктах, ладен був плакати над босими, голодними дітьми, не мав нічого, бо все роздавав бідним. Він брав участь у всіх боях, ішов на чолі атакуючих у найнебезпечніші місця, озброєний, бо мав шаблю й пістолети за поясом, і беззбройний, бо ніхто не бачив, щоб він коли-небудь вийняв шаблю чи взявся за пістолети. Ішов під удари, але сам не завдавав їх. Говорили, що він раніше був священиком.

Один з цих людей був Говен, другий — Сімурден.

Між цими двома людьми була дружба, але між їхніми двома принципами — ненависть. Вони були наче одна розтята і поділена надвоє душа. Говен справді дістав половину душі Сімурдена, але половину лагідну! Здавалося, що Говенові дісталося все світло цієї душі, а Сімурден лишив собі все чорне. Наслідком цього був внутрішній розлад. Ця глуха боротьба не могла не прорватися, врешті, назовні. Одного ранку бій почався.

Сімурден спитав Говена:

— Як наші справи?

Говен відповів:

— Ви знаєте це не гірше за мене. Я розігнав банди Лантенака. У нього лишилося дуже мало людей. Він притиснутий до Фужерського лісу, а через тиждень буде оточений.

— А через два тижні?

— Буде взятий у полон.

— А потім?

— Ви бачили мою об’яву?

— Бачив. То що?

— Він буде розстріляний.

— Знову милосердя. Його треба гільйотинувати.

— Я, — сказав Говен, — за військову страту.

— А я, — відповів Сімурден, — за страту революційну.

Глянувши в лице Говенові, він спитав:

— Нащо ти випустив на волю черниць з монастиря Сен-Мар-ле-Блан?

— Я не воюю з жінками, — відповів Говен.

— Ці жінки ненавидять народ. А в ненависті одна жінка варта десяти чоловіків. І чому ти не віддав до революційного трибуналу зграю старих фанатиків-попів, узятих в Лувіньє?

— Я не воюю з стариками.

— Старий піп гірший за молодого. Бунт небезпечніший, коли його проголошують сивоволосі. Зморшкам старості вірять. Не треба облудної жалості, Говен. Царевбивці — це визвольники. Пильно стережи башту Тампля.

— Башту Тампля! Я б випустив із неї дофіна. Я не воюю з дітьми.

Погляд Сімурдена став суворим.

— Говен, знай, що треба провадити нещадну війну проти жінки, коли вона зветься Марія-Антуанетта, проти старика, коли він зветься папа Пій VI, проти дитини, коли вона зветься Людовік Капет.

— Я ж не політик, учителю.

— Дивись, щоб ти не став небезпечною людиною. Чому при наступі на Коссе, коли бунтівник Жан Третон, притиснутий і оточений нашим військом, сам-один кинувся з шаблею в руці на нашу колону, ти крикнув: "Розступіться. Пропустіть його!"?

— Бо не годиться тисячі вбивати одного.

— Чому при Кайльєтрі д’Астільє, коли ти побачив, що солдати хочуть убити вандейця Жозефа Безьє, що був поранений і повз по землі, ти крикнув: "Ідіть уперед! Це моя справа!" — і вистрілив з пістолета в повітря?

— Бо лежачого не б’ють.

— І ти помилився. Обидва сьогодні ватажки банд. Жозеф Безьє — "Вус", а Жан Третон — "Срібна Нога". Рятуючи цих двох, ти дав республіці двох ворогів.

— Звичайно, я хотів здобути їй друзів, а не ворогів.

— Чому після перемоги при Ландеані ти не звелів розстріляти триста взятих у полон селян?

— Бо полонених республіканців Боншан пощадив, і я хотів, щоб знали, що й республіка пощадила полонених роялістів.

— То, значить, взявши в полон Лантенака, ти помилуєш його?

— Ні.

— Чому? Помилував же ти триста селян?

— Селяни — темні люди.