Червоне листя (збірка) - Фолкнер Вільям

Ти поїдеш додому поїздом. Так?

— Полю! — промовила вона протяглим, ледь чутним шепотом.— Полю!

Він хотів її вдарити, та його долоня не скорилась: вона розкрилася і, здригнувшись, лягла на її обличчя довгим, мало не пестливим рухом. Ухопивши її за в'язи, він удруге спробував ударити, і знов щось у ньому оперлося, долоня не виконала його наказу. Тоді він відштовхнув дівчину, і вона важко поточилася на стіну. А потім хода його завмерла, і чулося тільки, як розмірено й неквапливо капотить вода. Нарешті годіганик унизу вибив другу. Еллі насилу підвелася й тугіше закрутила кран.

Але вода, здавалося, капотіла й далі. Вона крапала в тишу, коли Еллі лежала горілиць у ліжку, й не спала, і навіть не думала ні про що. Крапала й тоді, коли Еллі сиділа за сніданком із застиглим зболілим обличчям, і тоді, як від'їжджали і бабуся вмощувалася поміж Полем і нею на єдиному сидінні машини. Навіть хурчання мотора не змогло заглушити цього капотін-ня, аж поки раптом Еллі усвідомила, що це, власне, шумить. "Та це ж дорожні знаки!" — подумала вона, дивлячись, як їх одного за одним поглинає дорога. "Я навіть пам'ятаю ось цей; тепер лише дві милі. Підожду до наступного — і тоді... Вже! Зараз!"

— Полю! — озвалась Еллі. Він не озирнувся в її бік.— Одружишся зі мною?

— Ні.

Еллі теж не дивилася на його обличчя. Вона приглядалася до його рук, які легко й невідривно орудували кермом. А поміж ними сиділа бабуся, випростана й застигла у своєму старосвітському чорному капелюшку, втупившись просто перед себе,—наче силует, вирізаний з пергаменту.

— Востаннє питаю тебе. Потім буде запізно. Чуєш, буде вже запізно, Полю... Полю!

— Ні, кажу тобі. Ти не кохаєш мене. І я не кохаю тебе. Ми ніколи й не казали цього одне одному.

— Добре, нехай і так. А без кохання ти не одружишся зі мною? Пам'ятай: потім буде запізно!

— Ні. Не одружуся.

— Але чому? Чому, Полю?

Він не відповів. Машина мчала вперед. Еллі глянула на дорожній знак і спокійно подумала: "Вже майже доїхали. Наступний поворот". А вголос сказала, кидаючи слова через глухоту старої жінки поміж ними:

— Чому ні, Полю? Якщо це ті балачки про негритянську кров, то я в них не вірю. І це мені байдуже, "Пора,— подумала вона,— ось уже поворот". Дорога звернула вбік, почався спуск. Еллі відхилилася на спинку і раптом побачила, що etapa пильно дивиться на неї. Але Еллі вже не пробувала приховувати вираз обличчя або очей, як і голос.

— А якщо я матиму дитину?

— Дитину? Я тут нічим не можу зарадити. Про це ти повинна була подумати раніше. Не забувай, що ти сама покликала мене, я не набивався.

— Ні. Ти не набивався. Я сама просила. Я тебе примусила. Питаю востаннє. Одружишся? Швидко!

— Ні.

— Ну що ж! — Вона відхилилась на спинку, а дорога на мить немовби застигла перед тим, як шугнути круто вниз обік урвища; замиготіла біла огорожа. Від-кидаючи плед, Еллі побачила все так само втуплені в неї очі бабусі. Коли Еллі нахилилася над коліньми старої жінки, погляди їхні знову схрестилися — знемо-жена, доведена до розпачу дівчина й стара жінка, що її слух давно вже нічого не вловлював, а зір і досі нічого не пропускав — на одну глибоку секунду розпачливого ультиматуму і невблаганної відмови.

— Тоді згинь! — крикнула вона в лице старій жінці.— Згинь! — Еллі схопила рукою кермо. Поль спробував відштовхнути її, але вона встромила лікоть поміж спицями керма і налягла на нього всім тілом, простягтись упоперек колін старої. Не випустила вона керма .й тоді, як Поль зацідив їй кулаком у зуби.

— Ой! — вигукнула вона.— Ти вдарив мене! Вдарив! — Коли машина пробила огорожу, Еллі випустила кермо і на мить легко припала до грудей Поля, наче птах, що сів відпочити; рот її був розкритий, очі округлі від неймовірного подиву.— Ти вдарив мене! — схлипнула вона. І далі вже падала сама у спокійній тиші, немов навколо була суцільна порожнеча. Обличчя Поля і старої, машина — все це ніби силою якихось чарів зникло, перестало існувати; вона тільки бачила, як німотно падають уламки білої огорожі, здіймаючи шурхотливу куряву, що зависла на тлі неба, наче дитяча надувна куля.

Десь угорі прокотився і завмер звук — хурчання мотора, протяглий шерех гальмованих коліс по гравію, потім вітер зітхнув поміж дерев, гойднувши їх крони на тлі неба. Проти одного із стовбурів лежав автомобіль — купа розтовченого перемішаного залізяччя,— а серед уламків скла сиділа Еллі, тупо дивлячись на рештки машини.

—Щось трапилося,— скімлила вона.— Він мене вдарив. Тепер вони мертві, а я поранена, і ніхто сюди не прийде.— Схлипуючи раз у раз, вона ледь чутно застогнала. Тоді, безмежно вражена, піднесла руку. Долоня була червона й мокра. Еллі сиділа й тихо схлипувала, безтямно пробуючи щось виколупати з долоні.—У руці повно скалок, а я їх навіть не бачу...— Вона все сиділа й хлипала, втупившись поглядом у до* лоню, а тепла кров поволі проступала на її спідниці. Вгорі знову прошелестіли колеса по гравію; звук завмер удалині. Еллі підвела погляд услід за звуком.

— Ще одна проїхала,— схлипнула вона.— І ніхто навіть не зупиниться подивитись, чи не поранено мене!

СПРАВЕДЛИВІСТЬ

І

Коли дідусь був живий, ми щосуботи їздили до нього на ферму. З дому вибиралися відразу після обіду: я з Роскесом на передку брички, а дідусь, Кедді й Джейсон ззаду. Дідусь із Роскесом здебільшого розмовляли, коні ж тим часом шпарко бігли, бо то був найкращий запряг в усій окрузі. Вони шпарко бігли і по рівному, і деколи й на гору. А оскільки це відбувалося в пагористому північному Міссісіпі, то на декотрих крутіших узвозах до нас із Роскесом доносився дим від дідусевої сигарети.

До ферми було чотири милі. В гаю стояв довгий низький будинок, нефарбований, але в доброму стані, завдяки зусиллям Сема Фазерса, вмілого теслі з негритянського висілка. За будинком були стайні й коптильні, а ще далі — негритянські хатини, теж у доброму стані й теж завдяки Семові Фазерсу. До цього, власне, й зводилася вся його робота; і ще люди казали, що йому майже сто років. Він жив серед негрів, і білі вважали його за негра. Однак він був не негр — самі негри називали його покручем. Ось про це я й хочу розповісти.

Коли ми приїздили туди, Кедді та Джейсон ішли до струмка ловити рибу, і містер Стокс, управитель, посилав з ними хлопця-негра (бо Кедді була дівчинка, а Джейсон ще надто малий); але я з ними не ходив. Я йшов під повітку до Сема Фазерса, де він звичайно майстрував ярма чи колеса для фургонів, і щоразу приносив йому трохи тютюну. Тоді він відкладав роботу, натоптував люльку — він сам ліпив ті люльки з річкового глею, а цибухи робив з очеретини — і розповідав мені про давнину. Мова йогобула як у негра — тобто не самі слова, а спосіб їх вимовляти,— та й волосся теж. Але шкіра у нього була світліша, ніж у найбільш світлошкірого негра, а ніс, рот та підборіддя й зовсім не скидалися на негритянські. Та й постава його нічим не нагадувала підстаркуватого негра. Він був прямий, невисокий, присадкуватий, обличчя мав завжди стримане, наче весь час був думками хтозна-де — і тоді, коли працював, і коли з ним розмовляли, навіть білі, і коли сам розмовляв зі мною. І завжди воно в нього мало той самий вираз,—здавалося, нібито він один сидить десь на даху абощо і забиває цвяхи. Іноді він кидав роботу недокінченою на лаві, сідав і подовгу палив собі люльку. І не схоплювався знову до роботи, навіть якщо проходив містер Стокс чи й сам дідусь.

Отож я віддавав йому тютюн, він відкладав роботу, сідав, запалював люльку й заводив зі мною розмову.

— Оці негри,—сказав він якось,—вони називають мене дядько Покруч. А білі називають мене Сем Фазерс, тобто Сем Батьків.

— То це не справжнє твоє ім'я? — запитав я.

— Ні. Не те, що я мав у давнину. Я пам'ятаю. Пам'ятаю, що білого чоловіка я вперше побачив, коли був уже отакий, як ти зараз. То був торговець віскі, він щоліта приїздив до нас у селище. А ім'я мені дав сам Чоловік. Тільки він не назвав мене Сем Фазерс.

— Який це такий Чоловік? — здивувався я.

— Той, що володів селищем, неграми, а заразом і моєю матір'ю. Що володів усією навколишньою землею, яку одну я тільки й знав, поки не виріс. Він був ватаг племені чокто. Мою матір він продав твоєму прадідові. І сказав, що я можу й не йти з нею, коли не хочу, бо я тоді був уже майже дорослий. Ото він і дав мені ім'я, що по-індіанському означає Син Двох Батьків.

— Сип Двох Батьків? — здивувався я.— Хіба ж це ім'я? Так зроду нікого не називали!

— А мене колись називали. Ось послухай.

II

— Коли я підріс до такого віку, щоб розуміти розмови старших, то з уст Германа Коша мені довелося почути ось що. Він розповідав, що, повернувшись із Нью-Орлеана, Дум привіз із собою одну жінку. Він привіз усього шістьох чорних, хоч, казав Герман Кіш, вони й так мали в селищі чорних більше, ніж було для них роботи. Інколи для розваги вони цькували чорних собаками, як ото цькують лисиць, котів чи єнотів. А тоді Дум привіз із Нью-Орлеана ще шістьох чорних. Він казав, ніби виграв їх на пароплаві, тож хоч-не-хоч мусив забрати. Він зійшов з пароплава із тими шістьма чорними, а ще при ньому була велика скринька з чимось живим та золота коробочка якоїсь нью-орлеанської солі, така завбільшки, як золотий годинник. Герман Кіш розповідав, що Дум витяг з тієї скриньки з чимось живим щеня, скачав кульку хліба із дрібкою солі з золотої коробочки, дав кульку щеняті, і воно здохло.

Отакий був чоловік той Дум, казав Герман Кіш. Він розповідав, що коли того вечора Дум зійшов з пароплава, плащ його весь був розшитий золотом, і в нього було три золотих годинники, але, казав Герман Кіш, навіть через сім років Думові очі не змінилися. Він казав, що очі його лишилися такі самі, як і перед від'їздом, коли його ще не звали Думом, коли він, Герман Кіш і мій батько спали на одному сіннику й цілі ночі балакали, як то ведеться у хлопців.

Думове ім'я тоді було Ікемотубе, і по роду йому не належало стати Чоловіком, тобто ватагом племені, бо Чоловіком був брат Думової матері, а Чоловік мав власного сина, та ще й брата. Але навітьоді, казав Герман Кіш, коли Дум був не більший за іебе, Чоловік, бувало, подивиться так на нього та й мовить: "О сестрин сину, око твоє лихе, як око лихого коня".

Отож Чоловік не жалкував, казав Герман Кіш, коли Дум підріс і заявив, що їде до Нью-Орлеана.