Червоне листя (збірка) - Фолкнер Вільям

Перелізеш через нього? Чорний поклав руку на жердину й перемахнув через неї, наче птах.

Тоді Дум сказав батькові:

— А тепер ти перелізь.

— Він зависокий, щоб перелазити через нього,— відповів батько.

— Перелізь, і я дам тобі цю жінку,—сказав Дум. Герман Кіш розповідав, що батько якусь хвилину

дивився на паркан.

— Я краще пролізу під низом,—попрохав він.

— Ні,— не погодився Дум.

Герман Кіш казав, що батько вже навіть почав присідати до землі.

— Це не тому, що я тобі не довіряю,— промовив батько.

— Отож і поставимо такий заввишки паркан,— сказав Дум.

— Що за паркан? — здивувався Кіш.

— А щоб відгородити хижку цього чорного,— пояснив Дум.

— Не можу я ставити такий паркан, через який не перелізу,— спробував відмагатися батько.

— Герман тобі допоможе,— додав Дум.

Герман Кіш розповідав, що це було точнісінько як і тоді, коли Дум будив їх серед ночі й тяг з собою на лови. Собаки, казав він, знайшли його й батька тільки десь опівдні наступного дня, і вже надвечір вони почали ставити паркан. Він розповідав мені, як вони мусили у видолинку зрубувати деревця й на собі волокти їх, бо Дум не дозволив узяти воза. Тож іноді одного стовпа вони перетягували три-чотири дні.

— Дарма,— казав Дум.—Часу у вас вдосталь. А якщо Раків Брід притомиться, то вночі краще спатиме.

Герман Кіш розповідав, що ставили вони той паркан цілу зиму й ціле літо — торговець віскі за цей час встиг і приїхати, і від'їхати. Нарешті паркан таки скінчили. Він розповідав, що того дня, коли вони поставили останнього стовпа, з хижки вийшов чорний, поклав руку на стовп (то був частокіл, усі стовбурці стійма вкопані в землю) і перемахнув на другий бік, наче птах.

— Добрий паркан,—сказав чорний.—Стривайте,— додав він раптом.— Я хочу вам щось показати.

Він перескочив через паркан назад, увійшов у хижку й потім вийшов ввід ти. На руках у нього, казав Герман Кіш, було немовля — він підніс його вгору, щоб їм було видно по той бік паркану.

— Ну, то якої масті в нього шкіра, не скажете? — запитав він.

Дідусь знову покликав мене, і цього разу я підвівся. Сонце вже сховалося за персиковим садком. Мені було тоді лише дванадцять років, і, як на мене, ця розповідь ще ні до чого не дійшла, вона не мала завершення. Проте я послухався дідуся — не тому, що надокучило слухати Сема, а з чисто дитячої безпосередності, як-от коли дитина на час відстунається від чогось не зовсім їй зрозумілого. До того ж ми всі звикли слухатися дідуся не з остраху, що він розсердиться і дасть прочуханки, ні, — ми просто вірили, що він вершить чудові справи, що все його діяльне життя — це суцільний ланцюг чудових, а то й величних звершень.

Всі були вже в бричці й чекали на мене. Я сів теж, і коні відразу рушили, щоб чимскоріше добутися до стайні. Кедді впіймала одну рибинку завбільшки як палець, але сама вимокла до пояса. Коні бігли вже шпарко. Коли ми проїздили повз кухню містера Сток-са, звідти війнуло запахом смаженої шинки. Запах той чувся до самих воріт. Ми звернули на дорогу додому, і запаху шинки не стало. Сонце вже майже зайшло.

— Про що ти розмовляв із Семом? — спитав дідусь. Ми їхали в дивному, ледь зловісно застиглому

присмерку, а мені все ввижалося, як Сем Фазерс сидить там на своєму пеньку, якийсь зосереджений, нерухомий і цільний, подібний до заспиртованого музейного експоната. Отож-бо й є. Мені тоді тільки минуло дванадцять років, і я мав ще досить часу, щоб перерости й перейти через цю зловісність присмерку. Я знав, що коли та пора надійде, я все зрозумію. Але Сема Фазерса тоді вже не буде.

— Та так, дідусю,—відповів я.—Просто ми погомоніли собі.

ПО ТОЙ БІК

Холодний доторк твердої круглої трубки стетоскопа до голих грудей неприємно вражав: у кімнаті, великій і прямокутній, обставленій неоковирними меблями з горіхового дерева,—де стояло ліжко, в якому він спершу спав один, яке згодом було йому подружнім ложем, в якому його син був зачатий і народився, а потім лежав перед тим, як його поклали в труну,— у кімнаті, близькій йому шістдесят п'ять років, звичайно тихій, затишній і настільки його власній, що й запах вона мала такий самий, як і він мав,—тепер у ній наче аж роїлося від людей, хоч насправді їх було тільки троє і всі йому знайомі: Луш'сс Пібоді, котрий мав би о цій порі приймати своїх пацієнтів у місті, та негр і негритянка, котрим належало бути — їй у кухні, а йому при косарці на моріжку, вдаючи, що вони заробляють ті гроші, які сподіваються отримати в суботу ввечері.

Але найприкрішим був холодний доторк маленької твердої трубки стетоскопа, прикрішим, ніж навіть те, що йому так брутально оголили груди, покриті пухнатим сивим заростом. Хоча, правду кажучи, одна обставина трохи полегшувала все це. "Принаймні,— думав він з дратівливим сарказмом,—доля вберегла мене від лементу жіночої рідні, як то звичайно буває при весіллях чи розлученнях. А якби ще Пібоді забрав цю свою кляту телефонну забавку та відпустив моїх негрів назад до роботи..."

І в цю мить, коли він ще й не скінчив думки, Пібоді вже прийняв стетоскоп. Але тільки-но він, роздратовано перевівши подих, зручніше вмостився па подушці, негритянка зняла такий пекельний вереск, що він аж схопився й сів випростаний, затуляючи руками вуха. Негритянка стояла у нього в ногах, її довгі, гнучкі чорні руки затисли бильця ліжка, очі закотились під лоба й світили білками, рот був широко роззявлений, і з нього повільними хвилями линуло сопрано, таке чисте, як органні тони на високому регістрі, і таке гучне в чотирьох стінах, як пароплавна сирена.

— Хлорі! — закричав він.— Замовкни!

Вона не замовкла. Вона начебто й не бачила його, і не чула.

— Ти, Джейку! — гукнув він до негра, що стояв поруч з нею, так само поклавши руки на бильця, а обличчям схилившись до ліжка з виразом похмурої і непроникної задуми.—Вижени її звідси! Мерщій!

Але й Джсйк не ворухнувся, і тоді, пройнятий нестямним гнівом, він обернувся до Пібоді:

— Слухай, Луше! Витури звідси цих клятих чорнопиких!

Однак і Пібоді, здається, не почув його. Суддя пильно дивився, як він дбайливо вкладає стетоскоп у футляр, а тремке жіноче голосіння тим часом наповнювало собою всю кімнату. Тоді він скинув із себе укривало, скочив з ліжка, розлючено метнувся з кімнати й вибіг із дому.

Похопившись, що на ньому піжама, він квапливо застебнув пальто. Воно було сукняне, чорне, приношене, по-старосвітському елегантне, з соболячим коміром. "Хоч це не встигли сховати від мене,— подумав він, охоплений дратівливою люттю.— Тепер якби ще...— Він подивився на ноги.— А, вони таки на мені.— Тоді подивився на черевики.— Добре, що й з цим гаразд". Потім і миттєвий його подив пригас, і гнів почав потроху розвіюватись.

Він доторкнувся до капелюха і поклав руку на бутоньєрку. Жасмин був на місці. Що там не казав він

про Джейка, як не кляв його (а це траплялося-таки частенько), негр ніколи не забував про квітку, яка до якої пори. Щоразу вона лежала на ранковій таці з кавою, свіжа, щойно зірвана, бездоганна. Квітка і... Він затис ебенову палицю під пахвою і розкрив портфель. Там була книжка й дві чисті хусточки. Одну з них він переклав у нагрудну кишеню і рушив далі. Невдовзі Хлорине завивання заглушила відстань.

Потім якусь часинку йому було вкрай неприємно. Він зневажав юрбища, їх невгомонну, безцільну й затяту глупоту, ці доторки чиєїсь живої плоті до його власної. Але незабаром, хоч і не зовсім скоро, він вибрався з тисняви і, зупинившись, досі ще трохи роздратований і невдоволений, з напівпригаслим гнівом та відразою оглянувся назад до натовпу, що тихо проштовхувався крізь вхід. Почуття відрази вже пригасало в ньому, а поки він стояв,— і зовсім зникло, полишивши на його обличчі вираз спокою та спокійної розсудливості, ледь забарвленої впертим насмішкуватим здивуванням, але ще без домішки разючого здогаду, ще без сторопіння чи настороженості. Це все мало прийти пізніше. Отож поки що цього не відчувалося в його голосі, який був тепер просто невимушеним, насмішкуватим і стриманим:

— Та їх тут ціла юрба.

— Авжеж,— відповів йому хтось.

Суддя глянув на того, хто це сказав, і побачив юнака в звичайному ранковому вбранні, яке, однак, нагадувало щось весільне. Юнак терпляче й напружено придивлявся до входу.

— Ви когось чекаєте? — запитав суддя. Юнак і собі глянув на нього:

— Так. Чи ви часом не бачили... Але ж ви її не знаєте.

— Кого не знаю?

в В. Фолкнер

225

— Моєї дружини. Власне, вона мені ще не дружина. Весілля мало відбутись опівдні.

— І щось раптом сталося, так?

— Я мусив це зробити.— Юнак дивився на нього напружено й тривожно.—Я спізнювався. Тому й гнав так швидко. А дитина вибігла на дорогу. Я їхав занадто швидко, щоб зупинитись. Отож я мусив звернути.

— Але дитина вціліла?

— Так.— Юнак дивився на нього.— Отже, ви не знаєте її?

— І ви тут чекаєте...—Суддя придивлявся до юнака.— Очі його звузились, погляд став пронизливим і твердим. Раптом він гостро кинув: — Безглуздя.

— Що? Що ви сказали? — запитав юнак непевно, напружено і мало не благально.

Суддя відвернувся. Похмура зосередженість його і спалах гнівного подиву зникли. Він неначе стер їх з обличчя різким рішучим рухом. Вигляд у нього був такий, як у людини, що, не будучи фехтувальником, вправлялася трохи з клинком на випадок якоїсь неймовірної події і ось раптом опинилася зі зброєю в руці саме перед такою подією. Він дивився на вхід, швидко й напружено щось зважуючи. Здавалося, він з тихою й запеклою зосередженістю та спокоєм роздумує над обличчями тих, хто входив; потім він так само спокійно розглянувся, і знову перевів погляд на юнака. Той не зводив з нього очей.

— Ви теж, мабуть, шукаєте своєї дружини,— озвався юнак.— Сподіваюся, ви її знайдете. Сподіваюся.— Якийсь тихий розпач бринів у його голосі.—Гадаю, вона того ж віку, що й ви. Це, певно, несказанно тяжко стояти й чекати на того, з ким постарів у шлюбі, бо це ж такий жах, коли мусиш, як-от я, чекати й виглядати свою наречену. Звичайно, моє чекання мені здається найприкрішим. Розумієте, якби воно сталося

бодай другого дня, то було б куди легше. Хоча тоді я, мабуть, не зміг би звернути, щоб урятувати дитину. Я гадаю, це мені тільки здається так, що в мене найважче. Не може бути так погано, як мені здається.