Червоне листя (збірка) - Фолкнер Вільям

Наче сплетений чепець. А губи! Такі товсті.

Еллі подивилась на подругу:

— До чого це ти?

— Ні до чого,— відказала та. Потім глянула в бік холу, дістала сигарету з вирізу своєї сукні й запалила: — Я нічого не знаю. Я тільки чула те, що й інші чули. Що дядько Поля якось убив чоловіка, котрий дорікнув йому, ніби він має домішку негритянської крові.

— Ти брешеш! — спіймалася на гачок Еллі. Подруга пустила цівочку диму.

— Що ж, спитай про його родину у своєї старої. Адже вона теж мешкала в Луїзіані.

— А як же ти? — озвалась Еллі.— Ти ж запросила його до себе.

— Так. Але я не ховалася з ним у стінній шафі, щоб цілуватись.

— Справді? А може, ти просто не змогла цього зробити.

— Не змогла, бо твоя особа стала мені на заваді.

Цього вечора Еллі й Поль сиділи на зарослій виноградом темній веранді. Але об одинадцятій годині вона занепокоїлась і стала впиратись:

— Ні! Ні! Я тебе прошу. Я прошу.

— Та чого ти боїшся?

— Атож, боюся. Іди вже, я тебе прошу. Іди.

— Тоді завтра?

— Ні. Не завтра й ніколи.

— Гаразд. Значить, завтра.

Цього разу вона вже не заглянула до кімнати старої, коли проходила коридором. І в своїй кімнаті не прихилилася до одвірка, щоб виплакатись. А тільки стала проти дверей і захекано повторювала вголос, сама себе збуджуючи:

— Негр. Негр. Цікаво, що б вона сказала, якби дізналася?

Наступного дня пополудні Поль прийшов прямо на веранду. Еллі сиділа в гойдалці, її бабуся — у кріслі поруч. Дівчина підвелася й зустріла Поля на східцях.

— Навіщо ти прийшов? — запитала вона.— Навіщо? Потім Еллі обернулась і немов побачила саму себе

збоку; ось вона підводить Поля до старої жінки, що сидить випростана і невблаганно сувора в тому самому потаємному місці, де не раз перед Еллі являлися незліченні й безіменні привиди, які наче в один голос нашіптували щось звабливе... Еллі нахилилась і гукнула:

— Бабусю, це містер де Монтіньї.

— Хто-хто?

— Містер де Монтіньї! З Луїзіани! — прокричала Еллі і враз побачила, як стара в кріслі шарпнулася назад, мов змія перед стрибком на свою жертву.

Це сталося пополудні. А ввечері Еллі вперше за весь час відступилась від веранди: вони з Полем примостилися серед чагарника на моріжку. У темряві задушних заростів надходила хвилина згуби для Еллі, її кров кричала від розпуки, й збудження, і мстивої втіхи, говорила мало не вголос, коли дівчина вже ось-ось мала піддатись: "Хай би вона побачила! Хай би побачила!" — як раптом (а доти не чути було ні звуку) над нею пролунав якийсь вигук, і Еллі, несамовито скинувшись, відчула, що біля них, над ними стоїть бабуся. Коли вона тут з'явилася, чи довго так стояла — вони не знали. Стара мовчки застигла на місці, поки повільно спадало напруження і Поль без поспіху відходиі* собі, а Еллі стояла, почуваючи себе по-дурному: "Застукали мене на гарячому, а я навіть нічого й не встигла". Потім вона опинилась у своїй кімнаті, стояла, прихилившись до одвірка, силкуючись заспокоїти віддих, і прислухалась, як стара підіймається сходами, й чекала, чи не піде вона до батькової кімнати. Але хода старої завмерла біля її власних дверей. Еллі підійшла до ліжка й, не роздягаючись, лягла. Вона усе ще була задихана, кров усе ще кричала в жилах. "Отже, завтра,— думала дівчина.— Вопа вранці розкаже батькові". Еллі почала корчитись, як від болю? перевертаючись з боку на бік. "А я ще ніколи цього не робила,— пройняв її несподівано пекучий жаль.— Вона думає, що я зогрішила, і так скаже, а я досі ще незаймана. Сама ж довела мене до цього, і в останню мить перешкодила". А потім Еллі відчула, що сонце б'є їй просто в очі і що вона лежить одягнена. "Отже, це буде вранці, сьогодні,— наче крізь млу подумалось їй.— Боже! Як я могла, як могла! Я ж не хочу ніякого чоловіка, нічого не хочу!"

Вона вже сиділа в їдальні, коли вниз на сніданок зійшов батько. Він пічого не сказав,— мабуть, він ні про що не знав. "Може, вона сказала мамі",—подумала Еллі. Але трохи згодом і мати вийшла й теж подалася в місто, так нічого й не сказавши. "Отже, сьогодні ще ні",— подумала Еллі, підіймаючись сходами. Двері до бабусиної кімнати були прихилені. Відчинивши їх, Еллі побачила, що стара сидить у ліжку й читає газету. Бабуся підвела очі на онуку — холодний, застиглий, невблаганний погляд,— а Еллі закричала їй у порожньому будинку:

— А що мені ще робити в цьому мертвому, безнадійному містечку? Я піду працювати. Я не хочу бити байдики. Знайдіть мені яку-небудь роботу — байдуже, яку й де, тільки б так далеко, щоб я вже ніколи в житті й слова не чула Джефферсон!

її назвали на честь бабусі Ейленсією, хоч стара жінка років уже з п'ятнадцять не чула ні власного імені, ні імені онуки, ні імені будь-кого іншого, хіба що хтось кричав би до неї так, як оце тепер Еллі кричала:

— Учора ввечері нічого не сталося! Ти не віриш? А таки це правда. Нічого навіть і не сталося. А то б я принаймні мала щось... хоч би щось...— Стара жінка дивилася на неї холодним затятим поглядом, непорушним і упертим, який буває у зовсім глухих.— Добре! — вигукнула Еллі,— Тоді я вийду заміж! Це тебе задовольнить?

Пополудні вона зустрілася з Полем у місті.

— То як учорашнє — все гаразд? — запитав він.— Чи, може, вони?..

— Ні. Полю, одружися зі мною.—Еллі й Поль сиділи в глибині аптеки, трохи заслонені прилавком, за яким приймали рецепти, але щохвилини хтось міг заглянути сюди. Вона пригорнулася до нього — обличчя бліде й напружене, нафарбовані уста наче кривавий шрам.— Одружися зі мною. А то буде запізно, Полю.

— Я не одружуюся з кожною,—відповів Поль.— Ну, ну. Візьми себе в руки.

Вона пригорнулася ще міцніше, вся — втілена обіцянка. Голос її звучав приглушено й настійливо.

— Вчора у нас майже дійшло. Коли ти одружишся зі мною, я погоджуся.

— Погодишся, еге? До чи після?

— Так. Зараз. Коли схочеш.

— Шкода,— відповів він.

— Навіть якщо я згодна й зараз?

— Яке там зараз! Візьми себе в руки.

— Я от чую тебе. Але вірити не вірю. І боюся ризикнути: а що, як це правда?

Вона почала плакати. Він, дедалі більше дратуючись, кинув їй:

— Перестань, кажу!

— Гаразд. Уже. Я перестала. Отже, ти не хочеш? Послухай, потім буде запізно!

— Та ні, якого чорта! Я не одружуюся з кожною, я тобі казав.

— Гаразд. Тоді прощавай. Назавжди.

— А я теж не проти. Якщо ти саме цього хочеш. Але якщо ми ще колись зустрінемось, то ти знаєш, для чого саме. Тільки, ніякого одруження. І наступного разу я вже сам подбаю, щоб було без публіки.

— Не буде ніякого наступного разу,—відказала Еллі.

Другого дня він виїхав. А через тиждень мемфіські газети повідомили про її заручини. З нареченим вона була знайома з дитинства. Він працював у банку помічником касира, і про нього казали, що колись він посяде там президентське крісло. Поважний і розсуд ливий молодик, бездоганний вдачею і звичками, він десь так із рік уділяв їй своєрідні візити ввічливості

Щонеділі ввечері він вечеряв у них, а коли зрідка заїжджала до містечка мандрівна трупа, щоразу брав квитки для себе, Еллі та її матері. Приходячи до Еллі в гості, він і після заручин ніколи не сидів з нею смерком у гойдалці. Здається, він і взагалі гадки не мав, що хтось там коли-небудь сидів поночі. Тепер на веранді було порожньо, і дні за днями спливали для Еллі монотонно, в якомусь притьмареному супокої. Ночами вона трохи плакала, але не часто; вряди-годи придивлялася в дзеркалі до своїх уст і знову плакала з тихим розпачем і покорою. "Принаймні матиму спокій,— думала вона.— Зможу бодай прожити решту свого життя так спокійно, наче я вже мертва".

І потім раптом одного дня — без попередження, так ніби вона теж змирилася й капітулювала,—бабуся поїхала погостювати до сина у Мілс-сіті. Будинок після її відїзду, здавалося, став ще більший і порожніший, ніж доти, немов стара була, окрім Еллі, чи не єдиною живою душею в ньому. Щодня тепер приходили в дім швачки, готували весільне вбрання, а Еллі все так само супокійно й безцільно, в якійсь бездумній тупій порожнечі сновигала порожніми кімнатами, і все навкруги видавалось їй таким знайомим і вмиротвореним, що вже наче й не дуже смутило її. Довгі годипи вистоювала вона біля вікна материної спальні, втупивши погляд у тоненькі вусики ломнноса, що повільно засновували віконну сітку й переповзали на дах веранди в міру того, як наставав розповень літа. Так минуло два місяці; до весілля лишалося ще три тижні. Та ось одного дня мати сказала:

— Твоя бабуся хоче в неділю повернутися додому. То, може, ви з Філіпом поїдете у суботу в Мілс-сіті, переночуєте там у дядька, а в неділю привезете її, гаразд?

За п'ять хвилин після цієї розмови Еллі стояла перед дзеркалом і придивлялася до свого відображення, як придивляються до людини, що тільки-но уникла смертельної небезпеки. "Боже,— подумала вона,— що я хотіла зробити? Що я хотіла зробити?!"

Швидко вибравшись із дому, але так, щоб не викликати підозри, вона менш як за годину зв'язалася телефоном з Полем.

— У суботу вранці? —— перепитав він.

— Так. Я скажу матері, що Філ... що він хоче раніш виїхати, на світанку. А що це будеш ти і твоя машина, ніхто й не помітить. Я буду готова, і ми зразу й поїдемо.

— Гаразд.— Вона чула гул у дротах, чула відстань; її проймало відчуття збудженості, порятунку.— Але ти знаєш, що це означає. Якщо я повернуся. Я казав тобі.

— Я не боюся. Я й досі тобі не вірю, але тепер уже не боюся ризикнути.

І знов їй було чути гул у дротах.

— Я не збираюсь одружуватися з тобою, Еллі.

— Нічого, любий. Я ж тобі кажу, я вже не боюся ризикнути. Отже, на світанку. Я чекатиму.

Вона пішла в банк. За кілька хвилин Філіп звільнився й підійшов до неї. Обличчя її було напружене й бліде під шаром косметики, погляд вогнистий і рішучий.

— Ти повинен зробити для мене одну річ. Мені не легко це просити, але, мабуть, і зробити тобі буде не легко.

— Хоч би що це було, я зроблю. А що саме?

— У неділю повертається бабуся. То мати хоче, щоб у суботу ми з тобою поїхали по неї.

— Добре. В суботу я вільний.

— Це так, але... Я ж казала тобі, що це буде нелегко... Бачиш, я не хочу, щоб ти їхав.

— Не хочеш?..— Він подивився в її вогнисті очі, на зморене обличчя.— Ти хочеш поїхати сама? — Вона не відповіла, тільки втупилася в нього поглядом. Pan-

7 В. Фолкнер

193

том вона підступила ближче й звичним рухом, в якому не було ніякої теплоти, пригорнулася до його тіла.