Війна і мир - Толстой Лев
За коляскою їхали почет і конвой кроатів. Біля Кутузова сидів австрійський генерал у чудному, серед чорних російських, білому мундирі. Коляска зупинилася перед полком. Кутузов і австрійський генерал про щось тихо розмовляли, і Кутузов злегка усміхнувся, важко опускаючи ногу з підніжки, наче й не було цих двох тисяч людей, що не дихаючи дивились на нього й на полкового командира.
Пролунав вигук команди, знову полк, брязкаючи, здригнувся, роблячи на караул. У мертвій тиші почувся кволий голос головнокомандуючого. Полк гаркнув: "Здравія бажаємо, ваше го-го-го-ство!" І знову все завмерло. Спочатку Кутузов стояв на одному місці, поки полк просувався; потім Кутузов поруч з білим генералом, пішки, у супроводі почту, став ходити по рядах.
З того, як полковий командир салютував головнокомандуючому, впиваючись у нього очима, витягаючись і підбираючись, як нахилений уперед ходив за генералами по рядах, ледве стримуючи подригування, як підскакував за кожним словом і порухом головнокомандуючого,— видно було, що він виконував свої обов'язки підлеглого ще з більшою насолодою, ніж обов'язки начальника. Полк, внаслідок строгості та дбайливості полкового командира, був у чудовому стані порівняно до інших, які приходили в той час до Браунау. Відсталих та хворих було лише двісті сімнадцять чоловік. І все було справне, крім взуття.
Кутузов пройшов по рядах, зрідка зупиняючись і кажучи по кілька привітних слів офіцерам, яких він знав по турецькій війні, а іноді й солдатам. Поглядаючи на взуття, він кілька разів сумно похитував головою і показував на нього австрійському генералові з таким виразом, начебто нікому не докоряв за це, але не міг не бачити, як це погано. Полковий командир щоразу при цьому забігав уперед, боячись пропустити слово головнокомандуючого щодо полку. Позад Кутузова, на такій відстані, що всяке стиха промовлене слово могло бути почутим, йшло чоловік двадцять почту. Пани з почту розмовляли між собою й інколи сміялися. Найближче за головнокомандуючим ішов вродливий ад'ютант. Це був князь Волконський. Поруч з ним ішов його товариш Несвицький, високий штаб-офіцер, надзвичайно товстий, з добрим, усміхненим гарним обличчям і вологими очима. Несвицький ледве стримувався від сміху, що його збуджував чорнуватий гусарський офіцер, ідучи поруч з ним. Гусарський офіцер, не усміхаючись, не змінюючи виразу застиглих очей, з серйозним обличчям дивився на спину полкового командира і передражнював кожен його рух. Щоразу, як полковий командир здригався й нахилявся вперед, цілком так само, точнісінько так само здригався й нахилявся вперед гусарський офіцер. Несвицький сміявся і штовхав інших, щоб вони дивилися на витівника.
Кутузов ішов повільно і мляво повз тисячі очей, які викочувались із своїх орбіт, стежачи за начальником. Порівнявшись із третьою ротою, він раптом зупинився. Почет, не передбачаючи цієї зупинки, мимоволі наштовхнувся на нього.
— А, Тимохін! — сказав головнокомандуючий, впізнаючи капітана з червоним носом, який постраждав за синю шинель.
Здавалося, не можна було витягтися більше того, як витягався Тимохін тоді, коли полковий командир робив йому зауваження. Але в цю хвилину звертання до нього головнокомандуючого капітан витягся так, що, здавалося, якби подивився 'на нього головнокомандуючий ще якийсь час, капітан не витримав би; і тому Кутузов, видно, зрозумівши його становище й бажаючи, навпаки, всякого добра капітанові, квапливо одвернувся. По пухлому, спотвореному раною обличчю Кутузова майнула ледве помітна усмішка.
— Ще ізмайловський товариш,— сказав він.—Хоробрий офіцер! Ти задоволений з нього? — спитав Кутузов полкового командира.
І полковий командир, відбиваючись, як у дзеркалі, невидимо для себе, в гусарському офіцерові, здригнувся, підійшов вперед і відповів:
— Дуже задоволений, ваше високопревосходительство.
— Ми всі не без дошкульних місць,— сказав Кутузов, усміхаючись і відходячи від нього.— В нього була прихильність до Бахуса.
Полковий командир злякався, чи не винен він у цьому, і нічого не відповів. Офіцер у цю хвилину помітив обличчя капітана з червоним носом і підтягненим животом, і так вдало передражнив його обличчя й позу, що Несвицький не міг стримати сміху. Кутузов обернувся. Видно було, що офіцер міг надавати своєму обличчю виразу, якого хотів: в ту хвилину, як Кутузов обернувся, офіцер встиг зробити гримасу, а слідом за т$ш прибрати найсерйознішого, шанобливого й невинного виразу.
Третя рота була останньою, і Кутузов замислився, видно, пригадуючи щось. Князь Андрій виступив із почту і по-французькому тихо сказав:
— Ви наказали нагадати про розжалуваного Долохова в цьому полку.
— Де тут Долохов? — спитав Кутузов.
Долохов, уже переодягнений у солдатську сіру шинель, не дожидався, щоб його викликали. Струнка постать білявого з ясними блакитними очима солдата вийшла з строю. Він підійшов до головнокомандуючого і зробив на караул.
— Претензія? — трохи насупившись, спитав Кутузов.
— Це Долохов,— сказав князь Андрій.
— А! — сказав Кутузов.— Сподіваюся, ця наука тебе виправить, служи добре. Государ ласкавий. І я не забуду тебе, якщо ти заслужиш.
Блакитні ясні очі дивилися на головнокомандуючого так само зухвало, як і на полкового командира, неначе своїм виразом розриваючи завісу умовності, що відділяла так далеко головнокомандуючого від солдата.
— Про одно прошу, ваше високопревосходительство,— сказав він своїм звучним, твердим, неквапливим голосом.— Прошу дати мені нагоду загладити мою провину і довести мою відданість государеві імператору і Росії.
Кутузов одвернувся. На обличчі в нього промайнула така сама усмішка очей, як і тоді, коли він одвернувся від капітана Тимохіна. Він одвернувся і скривився, неначе хотів показати цим, що все, що йому сказав Долохов, і все, що він міг сказати йому, він давно, давно знає, що все це вже надокучило йому і що все це зовсім не те, що треба. Він одвернувся й попрямував до коляски.
Полк розібрався ротами й вирушив до призначених квартир недалеко від Браунау, де сподівався взутися, одягтися й відпочити після важких переходів.
— Ви на мене не в претензй, Прохоре Гнатовичу? — спитав полковий командир, об'їжджаючи третю роту, що просувалася до місця, і під'їжджаючи до капітана Тимохіна, який ішов попереду роти. Обличчя полкового командира виявляло після щасливо відбутого огляду невгамовну радість.— Служба царська... не можна... іноді в строю обірвеш... Сам попрошу пробачення перший, ви мене знаєте... Дуже дякував! — І він простягнув руку ротному.
— Годі-бо, генерале, та чи смію ж я! — відповів капітан, червоніючи носом, усміхаючись і відкриваючи усмішкою недостачу двох передніх зубів, вибитих прикладом під Ізмаїлом.
— Та панові Долохову перекажіть, що я його не забуду, щоб він був спокійний. Та скажіть, будь ласка, я все хотів спитати, що він, як тримає себе? І все...
— По службі дуже справний, ваше превосходительство... але характер...— сказав Тимохін.
— А що, що характер? — спитав полковий командир.
— Находить, ваше превосходительство, днями,— розповідав капітан,— то і розумний, і вчений, і добрий. А то звір. У Польщі вбив жида, ви знаєте...
— Авжеж, авжеж,— сказав полковий командир,— усе ж треба пожаліти молодика в нещасті. Адже великі зв'язки... То ви теє...
— Слухаю, ваше превосходительство,— сказав Тимохін, усмішкою даючи відчути, що він розуміє начальникові бажання.
— Авжеж, авжеж.
Полковий командир розшукав у рядах Долохова і притримав коня.
— До першого бою — еполети,— сказав він йому. Долохов оглянувся, нічого не сказав і не змінив виразу свого
глузливо-усміхненого рота.
— Ну, от і гаразд,— вів далі полковий командир.— Людям по чарці горілки від мене,— додав він так, щоб солдати чули.— Дякую всім! Хвалити бога! — І він, випередивши роту, під'їхав до іншої.
— Що ж, він, далебі, хороша людина, з ним служити можна,— сказав Тимохін до субалтерн-офіцера, який ішов біля нього.
— Одно слово, чирвовий!., (полкового командира називали чирвовим королем),— сміючись, сказав субалтерн-офіцер.
Втішний настрій начальства після огляду перейшов і до солдатів. Рота йшла весело. З усіх боків перемовлялися солдатські голоси.
— Чому ж казали — Кутузов сліпий на око?
— Авжеж! Таки не бачить...
— Нє... брат, зіркіший за тебе. Чоботи й онучі — все оглянув...
— Як він, братіку ти мій, гляне мені на ноги... ну! думаю...
— А той другий, австріяк, що з ним був, наче крейдою вимазаний. Як борошно, білий. От, десь, певне, амуніцію чистять!
— Що, Федешоу!.. казав він, чи ні, коли страженія почнуться? ти ближче стояв? Говорили все, у Брунові сам Бунапарте стоїть.
— Бунапарте стоїть! ач, бреше, дурень! Чого не знає! Тепер пруссак бунтує. Австріяк його, значить, втихомирює. Як він замириться, тоді і з Бунапартом війна почнеться. А то, каже, у Брунові Бунапарте стоїть! Відразу й видно, що дурень. Ти слухай більше.
— Ач чорти квартир'єри! П'ята рота, дивись, уже в село звертає, вони кашу зварять, а ми ще до місця не дійдемо.
— Дай сухарика, чорт.
— А тютюну он учора дав? То ж то, брат. Ну, на, бог з тобою.
— Хоч би привал зробили, а то ще верст із п'ять пропремо не ївши.
— Ото любо було, як німці нам коляски подавали. їдеш собі: здорово!
— А тут, братіку, народ зовсім знавіснілий почався. Там усе неначе поляк був, все-таки російської корони; а нині, брат, поспіль німець почався.
— Співаки, вперед! — пролунав вигук капітана.
І перед роту з різних рядів вибігло чоловік з двадцять. Ба-рабанщик-заспівувач обернувся лицем до співаків і, махнувши рукою, затягнув протяглу солдатську пісню, що починалася: "Не заря ли, солнышко занималося..." і закінчувалася словами: "То-то, братцы, будет слава нам с Каменскиим отцом..." Пісню цю було складено в Туреччині і співано тепер в Австрії, з тією лише зміною, що на місце "Каменскиим отцом" вставляли слова "Кутузовым отцом".
Відірвавши по-солдатському ці останні слова і махнувши руками, наче він кидав щось на землю, барабанщик, сухий і гарний солдат літ сорока, строго оглянув солдатів-співаків і зажмурився. Потім, переконавшись, що всі очі спрямовані на нього, він неначе обережно підняв обома руками якусь невидиму коштовну річ над головою, потримав її так кілька секунд і раптом одчайдушно кинув її:
Ах, вы, сени мои, сени!
"Сени новые мои..."— підхопили двадцять голосів, і ложечник, незважаючи на тягар амуніції, жваво вискочив уперед і пішов задки перед ротою, поводячи плечима і погрожуючи комусь ложками.
