Війна і мир - Толстой Лев

André,— сказала вона боязко по хвилині мовчання,— в мене є до тебе велика просьба.

— Що, мій друже?

— Ні, обіцяй мені, що ти не відмовиш. Це тобі буде зовсім не важко і нічого негідного тебе в цьому не буде. А мене ти

1 Татко

2 на вулиці,

3 обожування,

* — Ах, мій друже,

утішиш. Обіцяй, Андрюша,— сказала вона, встромивши руку в ридикюль і в ньому тримаючи щось, але ще не показуючи, неначе те, що вона тримала, і становило об'єкт просьби і наче до того, як почує обіцянку, що просьбу буде виконано, вона не могла вийняти з ридикюля те щось.

Вона боязко, благальним поглядом дивилася на брата.

— Якби це й дуже важко мені було...— неначе догадуючись, у чім річ, відповів князь Андрій.

— Ти, що хочеш, думай! Я знаю, ти такий самий, як і топ père. Що хочеш думай, але для мене це зроби. Зроби, будь ласка! Його ще батько мого батька, наш дідусь, носив у всіх війнах...— Вона все ще не виймала того, що тримала, з ридикюля.— То ти обіцяєш мені?

— Звичайно, в чому річ?

— André, я тебе благословлю образом, і ти обіцяй мені, що ніколи не зніматимеш його... Обіцяєш?

— Якщо він не в два пуди і шиї не відтягне... Щоб тобі зробити приємність...— сказав князь Андрій, але в ту ж мить, побачивши засмучений вираз, якого прибрало сестрине обличчя при цьому жарті, він розкаявся.— Дуже радий, справді, дуже радий, мій друже,— додав він.

— Проти твоєї волі він врятує і помилує тебе і приверне тебе до себе, бо тільки в ньому й істина і заспокоєння,— сказала вона тремтячим від хвилювання голосом, з урочистим жестом, тримаючи в обох руках перед братом овальний старовинний образок спасителя з чорним ликом у срібній ризі на срібному ланцюжку дрібної роботи.

Вона перехрестилася, поцілувала образка й дала його Андрієві.

— Будь ласка, André, для мене...

У великих очах її світилось проміння доброго й боязкого сяйва. Очі ці освітлювали все хворобливе, худе обличчя і робили його прекрасним. Брат хотів узяти образка, але вона зупинила його. Андрій зрозумів, перехрестився й поцілував образка. Обличчя його одночасно було ніжне (він був зворушений) і глузливе.

— Мерсі, mon amil.

Вона поцілувала його в лоб і знову сіла на диван. Вони мовчали.

— То я тобі казала, André, будь добрим і великодушним, яким ти був завжди. Не осуджуй суворо Lise,— почала княжна.— Вона така мила, така добра, і становище її дуже важке тепер.

— Здається, я нічого не казав тобі, Машо, щоб я докоряв за що-небудь своїй дружині, чи був незадоволений з неї. До чого ти все це говориш мені?

1 — Дякую тобі, мій друже.

Княжна Марія почервоніла плямами й замовкла, наче вона почувала себе винною.

— Я нічого не казав тобі, а тобі вже казали. І це мене смутить.

Червоні плями ще дужче виступили на лобі, на шиї та щоках у княжни Марії. Вона хотіла сказати щось і не могла вимовити. Брат угадав: маленька княгиня по обіді плакала, казала, що передчуває нещасливі роди, боїться їх, і скаржилася на свою долю, на свекра й на чоловіка. Поплакавши, вона заснула. Князеві Андрію стало жаль сестру.

— Знай одно, Машо, я не маю за що докоряти, не докоряв і ніколи не докорятиму моїй дружині, і сам собі нічого не можу закинути щодо неї; і це завжди так буде, хоч би в яких я був обставинах. Але, якщо ти хочеш знати правду... хочеш знати, чи щасливий я? Ні. Чи щаслива вона? Ні. Чому це? Не знаю...

Кажучи це, він встав, підійшов до сестри і, нагнувшись, поцілував її в лоб. Чудові очі його сяяли розумним і добрим, незвичним блиском, але він дивився не на сестру, а в темряву відчинених дверей, через її голову.

— Ходім до неї, треба попрощатися. Або йди сама, збуди її, а я зараз прийду. Петрушка! — гукнув він камердинера.— Іди сюди, забирай. Це в сидіння, це на правий бік.

Княжна Марія встала й рушила до дверей. Вона зупинилася.

— André, si vous avez la foi, vous vous seriez adressé à dieu, pour qu'il vous donne l'amour, que vous ne sentez pas et votre prière aurait été exaucée...1

— Ага— хіба що це! — сказав князь Андрій.— Іди, Машо, я зараз прийду.

По дорозі до кімнати сестри, в галереї, що з'єднувала один будинок з другим, князь Андрій зустрів мило усміхнену m-lle Bourienne, яка вже втретє цього дня з захопленою і наївною усмішкою зустрічалася йому у відлюдних переходах.

— Ah! je vous croyais chez vous 2,— сказала вона, чомусь червоніючи й опускаючи очі.

* Князь Андрій суворо подивився на неї. На обличчі в князя Андрія раптом виявилася злість. Він нічого не сказав їй, але подивився на її лоб і волосся, не дивлячись у вічі, так презирливо, що француженка почервоніла й пішла, нічого не сказавши. Коли він підійшов до сестриної кімнати, княгиня вже прокинулась, і її веселий голосок, кваплячи одне слово за одним, линув з відчинених дверей. Вона говорила так, наче по довгому стримуванні їй хотілося надолужити прогаяний час.

1 — Андрію, якби ти мав віру, то звернувся б до бога з молитвою, щоб він дав тобі любов, якої ти не почуваєш, і молитву твою бог почув би.

2 — Ах, я думала, ви в себе,

— Non, mais figurez-vous, la vieille comtesse Zouboff avec de fausses boucles et la bouche pleine de fausses dents, comme si elle voulait défier les années...1 Xa, xa, xa, Mariel

Ту саму фразу про графиню Зубову і той самий сміх уже разів із п'ять чув при сторонніх князь Андрій від своєї дружини. Він тихо ввійшов до кімнати. Княгиня, товстенька, рум'яненька, з роботою в руках, сиділа в кріслі і безугавно говорила, перебираючи петербурзькі спогади і навіть фрази. Князь Андрій підійшов, погладив її по голові і спитав, чи відпочила вона з дороги. Вона відповіла й повела далі ту ж розмову.

Коляска шестериком стояла біля під'їзду. Надворі була темна осіння ніч. Кучер не бачив дишля коляски. На ґанку метушилися люди з ліхтарями. Величезний будинок горів вогнями крізь свої великі вікна. У передпокої юрмилися двірські, бажаючи попрощатися з молодим князем; у залі стояли всі домашні: Михайло Іванович, m-lle Bourienne, княжна Марія і княгиня. Князя Андрія покликали в кабінет до батька, який віч-на-віч хотів попрощатися з ним. Усі чекали на їх вихід.

Коли князь Андрій ввійшов до кабінету, старий князь у старечих окулярах і в своєму білому халаті, в якому він нікого не приймав, крім сина, сидів за столом і писав. Він оглянувся.

— їдеш? — І він знову став писати.

— Прийшоз попрощатися.

— Цілуй сюди,— він показав щоку,— спасибі, спасибі!

— За що ви мені дякуєте?

— За те, що не прострочуєш, за жінчину спідницю не держишся. Служба передусім. Спасибі, спасибі! — І він усе писав, так що бризки летіли з тріскучого пера.— Коли треба сказати що, кажи. Ці дві справи можу робити разом,— додав він.

— Про дружину... Мені й так совісно, що я вам її на руки залишаю...

— Що ти плетеш? Кажи, що треба.

— Коли жінці настане час народжувати, пошліть у Москву за акушером... Щоб він тут був.

Старий князь зупинився і, ніби не розуміючи, втупив строгі очі в сина.

— Я знаю, що ніхто зарадити не може, коли природа не поможе,— сказав князь Андрій, очевидно збентежений.— Я згоден, що з мільйону випадків один буває нещасний, але це її і моя фантазія. їй наговорили, вона уві сні бачила, і вона боїться.

— Гм... гм...— промовив сам до себе старий князь, дописуючи.— Зроблю.

Він розчеркнув підпис, раптом швидко повернувся до сина й засміявся.

— Погана справа, га?

1 — Ні, уявіть собі, стара графиня Зубцва, з фальшивими кучерями, з фальшивими зубами, неначе знущаючись з років...

— Що погано, тату?

— Дружина! — коротко і значущо сказав старий князь.

— Я не розумію,— сказав князь Андрій.

— Та нічого не вдієш, друже мій,— сказав князь,— вони всі такі, не розженишся. Ти не бійся: нікому не скажу; а ти сам знаєш.

Він схопив сина за руку своєю кощавою маленькою кистю, струснув її, глянув просто йому в лице своїми бистрими очима, що, здавалося, наскрізь бачили людину, і знову засміявся своїм холодним сміхом.

Син зітхнув, признаючись цим зітханням у тому, що батько зрозумів його. Старий, не перестаючи складати й печатати листи, із своєю звичною швидкістю хапав і кидав сургуч, печатку та папір.

— Що вдієш? Вродлива! Я все зроблю. Ти не турбуйся,— говорив він уривчасто під час печатання.

Андрій мовчав: йому і приємно було й неприємно, що батько зрозумів його. Старий встав і дав листа синові.

— Слухай,— сказав він,— про дружину не турбуйся: що можливо зробити, те буде зроблено. Тепер слухай: листа Михайлові Іларіоновичу віддай. Я пишу, щоб він тебе в хороших місцях використовував і довго ад'ютантом не держав: погана посада! Скажи ти йому, що я його пам'ятаю і люблю. Та напиши, як він тебе прийме. Коли гарно ставитиметься, служи. Миколи Андрійовича Волконського син з ласки ні в кого не служитиме. Ну, тепер іди сюди.

Він говорив такою скоромовкою, що не закінчував половини слів, але син звик розуміти його. Він підвів сина до бюро, відкинув віко, витягнув шухляду і вийняв списаного його крупним, довгим і стислим почерком зошита.

— Мабуть, мені раніш за тебе померти. Знай, тут мої записки, їх государеві передати по моїй смерті. Тепер тут ось ломбардний білет і лист: це премія тому, хто напише історію суво-ровських воєн, Надіслати до академії. Тут мої ремарки, після мене читай для себе, матимеш користь.

Андрій не сказав батькові, що, мабуть, він проживе ще довго. Він розумів, що цього казати не треба.

— Усе виконаю, тату,— сказав він.

— Ну, тепер прощавай! — Він дав поцілувати синові свою руку і обійняв його.— Пам'ятай одно, князю Андрію: коли тебе вб'ють, мені, старому, боляче буде...— Він несподівано замовк і раптом крикливим голосом заговорив далі: — а коли дізнаюся, що ти повівся не як син Миколи Волконського, мені буде... соромно! — звереснув він.

— Цього ви могли б не казати мені, тату,— усміхаючись, сказав син.

Старий замовк.

— Ще я хотів просити вас,— продовжував князь Андрій,—

якщо мене вб'ють і якщо в мене буде син, не відпускайте його від себе, як я вам вчора казав, щоб він виріс у вас... будь ласка.

— Дружині не віддавати? — сказав старий і засміявся. Вони мовчки стояли один проти одного. Бистрі очі старого

просто були спрямовані в очі сина. Щось здригнулося в нижній частині обличчя старого князя.

— Попрощалися... ідиі — раптом сказав він.— Іди! — крикнув він сердито й голосно, відчиняючи двері кабінету.

— Що таке, що? — питали княгиня і княжна, побачивши князя Андрія і постать старого в білому халаті, без парика і в старечих окулярах, який на хвилину виставився і кричав сердитим голосом.

Кнпь Андрій зітхнув і нічого не відповів.

— Ну,— сказав він, звернувшись до дружини, і це "ну" звучало холодною насмішкою, неначе він казав: "тепер проробляйте ви свої штуки".

— André, déjà? 1 — сказала маленька княгиня, бліднучи і з острахом дивлячись на чоловіка.

Він обняв її.