Війна і мир - Толстой Лев

Як мені князь Андрій (вій завжди так називав сина, в третій особі) розповів, які на нього сили збираються! А ми з вами все його за пусту людину мали.

Михайло Іванович, зовсім не знаючи, коли це ми з вами казали такі слова про Бонапарте, але розуміючи, що він був потрібний для вступу в улюблену розмову, здивовано-глянув на молодого князя, сам не знаючи, що з того виііде.

1 — Бідолашна княгиня Апраксіна втратила чоловіка. Очі виплакала, сердешна.'

— Він у мене тактик великий! — сказав князь синові, показуючи на архітектора.

1 розмова зайшла знову про війну, про Бонапарте і про нинішніх генералів та державних людей. Старий князь, здавалося, був не тільки переконаний у тому, що всі теперішні діячі були хлопчиськами, які не тямили й азбуки воєнної та державної справи, і що Бонапарте був нікчемний французик, який мав успіх лише тому, що вже не було Потьомкіних і Суворових, щоб протипоставити йому; але він був певний навіть, що ніяких політичних утруднень не було в Європі, не було і війни, а була якась лялькова комедія, в яку гралися нинішні люди, вдаючи, що роблять діло. Князь Андрій весело витримував батькове глузування з нових людей і з явною радістю викликав батька на розмову і слухав його.

— Усе здається хорошим, що було раніш,— сказав він,— а хіба той же Суворов не піймався у пастку, яку йому поставив Моро і з якої він не вмів виплутатись?

— Це хто тобі сказав? Хто сказав? — крикнув князь.— Суворов! — І він відкинув тарілку, яку спритно підхопив Тихон.— Суворов!.. Подумавши, князю Андрію. Два: Фрідріх і Суворов... Моро! Моро був би в полоні, якби в Суворова руки вільні були; а в нього на руках сиділи хофс-крігс-вурст-шнапс-рат. Чорт ним не рад. Ось підете, цих хофс-крігс-вурст-ратів знатимете! Суворов з ними ради не дав, то де ж уже Михайлові Кутузову дати раду! Ні, друже,— продовжував він,— вам із своїми генералами проти Бонапарте не обійтись; треба французів узяти, щоб своя своїх не познаша і своя своїх побиваша. Німця Палена до Нового-йорку, до Америки, за французом Моро послали,— сказав він, натякаючи на запрошення, стати на російську службу, яке цього року було зроблено Моро.— Чудеса!! Що, Потьомкіни, Суворови, Орлови хіба німці були? Ні, брат, або ви там усі збожеволіли, або я з глузду з'їхав. Дай вам боже, а ми подивимось. Бонапарте в них став полководцем великим! Гм...

— Я зовсім не кажу, що всі розпорядження добрі,— сказав князь Андрій,— тільки я не можу зрозуміти, як ви можете так говорити про Бонапарте. Смійтеся, як хочете, а Бонапарте все-таки великий полководець!

— Михаиле Івановичу! — вигукнув старий князь до архітектора, який, заходившись коло печені, сподівався, що про нього забули.— Я казав вам, що Бонапарте великий тактик? Ось і він каже.

— Аякже, ваше сіятельство,— відповів архітектор. Князь знову засміявся своїм холодним сміхом.

— Бонапарте в сорочці народився. Солдати в нього прекрасні. Та й на перших він на німців напав. А німців тільки ледачий не бив. Відколи світ стоїть, німців усі били. А вони нікого. Тільки одні одних. Він на них свою славу зробив.

І князь почав розбирати всі помилки, які, на його розуміння, робив Бонапарте в усіх своїх війнах і навіть у державних справах. Син не заперечував, але видно було, що хоч би які докази йому ставили, він так само мало здатний був змінити свою думку, як і старий князь. Князь Андрій слухав, стримуючись од заперечень і мимоволі дивуючись, як може ця стара людина, сидячи стільки років безвиїзно й самотньо в селі, так детально і з такими тонкощами знати і трактувати всі воєнні й політичні обставини Європи останніх років.

— Ти думаєш, я, старий, не розумію теперішнього стану справ? — закінчив він.— А мені воно ось де! Я ночей не сплю. Ну, де ж цей великий полководець твій, де він показав себе?

— Це довго було б,— відповів син.

— Іди ж ти до Буонапарте свого. M-lle Bourienne, voilà encore un admirateur de votre goujat d'empereurI 1 — вигукнув він чудовою французькою мовою.

—— Vous savez, que je ne suis pas bonapartiste, mon prince2.

— "Dieu sait quand reviendra"...3— проспівав князь фальшиво, ще фальшивіше засміявся і вийшов з-за стола.

Маленька княгиня ,під час усієї суперечки й решти обіду мовчала і злякано поглядала то на княжну Марію, то на свекра. Коли вони вийшли з-за стола, вона взяла за руку зовицю і відкликала її до другої кімнати.

— Comme c'est un homme d'esprit votre père,—— сказала вона,—c'est à cause de cela peut-être qu'il me fait peur4.

— Ой, він такий добрий! — сказала княжна.

XXV

Князь Андрій виїжджав другого дня увечері. Старий князь, не відступаючи від свого порядку, по обіді пішов до себе. Маленька княгийя була в зовиці. Князь Андрій, одягнувшись *у дорожній сюртук без еполетів, у приділених йому покоях складав речі із своїм камердинером. Він сам оглянув коляску і, подивившись, як складено чемодани, сказав запрягати. В кімнаті залишалися тільки ті речі, що князь Андрій завжди брав з собою: шкатулка, великий срібний погрібець, два турецьких пістолети й шабля, батьків подарунок, привезений з-під Очакова. Усі ці дорожні речі були в князя Андрія у великому порядку: все було нове,, чисте, в сукняних чохлах, старанно позав'язуване торочками.

В хвилини від'їзду і зміни життя на людей, здатних обдумувати свої вчинки, звичайно находить серйозний стрій думок. У такі хвилини звичайно перевіряється минуле і складаються

1 — Мамзель Бур'ен, ось іще поклонник вашого холопського імператора

2 — Ви знаєте, князю, що я не бонапартистка.

3 — "Чи вернеться ж додому"... *

4 — Яка розумна людина ваш татусь. Може, саме тому я й боюся його.

плани майбутнього. Обличчя в князя Андрія було дуже задумливе й ніжне. Він, заклавши руки назад, швидко ходив по кімнаті з кутка в куток, дивлячись перед себе, і в задумі похитував головою. Чи страшно йому було йти на війну, чи сумно покидати дружину,— можливо, і те і це, тільки, видно, не бажаючи, щоб його бачили в такому стані, почувши кроки в сінях, він квапливо звільнив руки, зупинився біля стола, наче зав'язував чохла шкатулки, і прибрав свого постійного спокійного і непрозірного виразу. То були важкі кроки княжни Марії.

— Мені сказали, що ти велів запрягати,— промовила вона, задихавшись (вона, видно, бігла),— а мені так хотілося ще поговорити з тобою сам-на-сам. Бог знає, на який час знову розстаємося. Ти не сердишся, що я прийшла? Ти дуже змінився, Андрюша,— додала вона ніби на пояснення такого запитання.

Вона усміхнулася, вимовляючи слово "Андрюша". Видно, їй самій чудно було подумати, що цей суворий, вродливий мужчина був той самий Андрюша, худий, пустотливий хлопчик, товариш дитинства.

— А де Lise? — спитав він, лише усмішкою відповідаючи на її запитання.

— Вона так втомилася, що заснула в моїй кімнаті на дивані. Ах, Andrei Quel trésor de femme vous avez*,— сказала вона, сідаючи на диван навпроти брата.— Вона зовсім дитя, таке миле, веселе дитя. Я так її полюбила.

Князь Андрій мовчав, та княжна помітила іронічний і презирливий вираз його обличчя.

— Але треба бути поблажливим до маленьких вад; у кого їх нема, André! Ти не забудь, що вона вихована й виросла у вищому світі. І потім її становище тепер не рожеве. Треба входити у становище кожного. Tout comprendre, e'est tout pardonner2. Ти подумай, як їй, сердешній, після життя, до якого вона звикла, розлучитися з чоловіком і зостатися самій у селі і в її становищі? Це дуже тяжко.

Князь Андрій усміхався, дивлячись на сестру, як ми усміхаємося, слухаючи людей, яких, нам здається, ми наскрізь бачимо.

— Ти живеш у селі і не вважаєш це життя жахливим,— сказав він.

— Я інша річ. Що про мене говорити! Я не бажаю іншого життя, та й не можу бажати, бо не знаю ніякого іншого життя. А ти подумай, André, для молодої і світської жінки поховати себе в кращі роки життя в селі, самій одній, бо таточко завжди зайнятий, а я... ти мене знаєш... яка я убога en ressources3, для жінки, звиклої до кращого товариства. M-lle Bourienne лише...

1 Андрію! Яке золото твоя дружина,

2 Хто все зрбзуміє, той усе простить.

3 не весела,

— Вона мені дуже не подобається, ваша Bourienne,— сказав князь Андрій.

— О, ні! Вона дуже мила й добра, а головне — безпорадна дівчина. В неї нікого, нікого нема. Правду кажучи, мені вона не тільки не потрібна, а навіть обтяжлива. Я, ти знаєш, і завжди була відлюдною, а тепер ще більш. Я люблю бути на самоті... Mon père 1 її дуже любить. Вона і Михайло Іванович — дві особи, до яких він завжди привітний і добрий, бо обом їм він зробив велику ласку; як каже Стерн: "ми не так любимо людей за те добро, яке вони нам зробили, як за те добро, яке ми зробили їм". Mon père узяв її сиротою, sur le pavé2, і вона дуже добра. І mon père любить її манеру читання. Вона вечорами читає йому вголос. Вона чудово читає.

— Ну, а по правді, Marie, тобі, я гадаю, іноді важко буває від батькового характеру? — раптом спитав князь Андрій.

Княжна Марія спочатку здивувалася, потім злякалася цього запитання.

— Мені?.. Мені?.. Мені важко?! — сказала вона.

— Він і завжди був суворий, а тепер важким стає, я думаю,— сказав князь Андрій, видно, навмисно, щоб спантеличити чи випробувати сестру, так вільно говорячи про батька.

— Ти всім хороший, André, але в тебе є якась гордість мислі,— сказала княжна, більше йдучи за ниткою своїх думок, ніж за ниткою розмови,— і це великий гріх. Хіба можна осуджувати батька? Та якби й можна було, яке інше почуття, крім vénération 3, може викликати така людина, як mon père? І я така задоволена і щаслива з ним. Я тільки бажала б, щоб ви всі були щасливі, як я.

Брат недовірливо похитав головою.

— Одно, від * чого мені важко,— я тобі правду скажу, André,— це напрям батькових думок щодо релігії. Я не розумію, як людина з таким величезним розумом не може бачити того, що ясне, як день, і може так помилятися? Ось у цьому лише моє нещастя. Але й тут останнім часом я бачу тінь покращання. Останнім часом його глузи не такі уїдливі, і є один чернець, якого він приймав і довго розмовляв з ним.

— Ну, мій друже, я боюсь, що ви з ченцем марно витрачаєте свій порох,— глузливо, але лагідно сказав князь Андрій.

— Ah, mon ami4, я тільки молюся богу і сподіваюсь, що він почує мене.