Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

Справність механізмів при виході в море визначала наперед тактику ескадри.

На броненосці "Орел" не було офіцерів з титулованих осіб — князів, баронів, графів. Треба віддати належне старшому офіцеру Сидорову — він скоро почав прислухатись до думки спеціалістів. А натхненником і керівником кают-компанії, наскільки я міг вияснити через вістових, ставав поступово Васильєв. Це було цілком природно. Він був освічені-ший за всіх, а до того ж мав ще й неабиякий розум, виняткову красномовність і залізну логіку. Інші офіцери мимоволі підпадали під його вплив.

Однак це не заважало декому з них глумитися з матросів. Якось я розказав Васильєву про сутичку мічмана Воробейчика з матросами біля яндови. Інженер почервонів.

— Обурливо! Тим більше, що це найнікчемніший офіцерик. Даремно машиніст Шмідт не дав йому здачі.

Я почав говорити далі:

— От, ваше благородіє, мені дуже подобається Лев Толстой. Ніхто з російських письменників не нападав з такою нещадною критикою й сміливістю на поліцейсько-попівський соціальний лад Росії, як він. Через нього я вперше пізнав всю несправедливість нашого життя. З точки зору влади — це найнебезпечніший письменник для матросів. У багатьох перевернув він душу. Але з висновками його вчення важко погодитись, особливо кбли перебуваєш на кораблі нижнім чином. Пропоновану ним євангельську покору, "непротивлення злу" я дуже багато разів бачив на практиці. Стоїть матрос. Підходить начальник і б'є його по правій щоці. Матрос не опирається. Начальник б'є його і по лівій щоці. Матрос знову не опирається. Часом покірливо зносить двадцять і більше ударів. Поводиться буквально за вченням євангелія і Толстого. Та чи перероджується від цього офіцер? Чи стає він кращий, добріший? Ніскільки! З таким самим успіхом лупцюватиме й інших матросів. Зовсім інші результати були б, коли б він дістав від потерпілого втроє або і вдесятеро більшу здачу.

— Так, ви маєте рацію,— згодився Васильєв.— Але він знає, що не дістане здачі і ніякою скаргою його не проймеш.

Другого дня по виході з Ангра Пеквена, незважаючи на малий вітер, брижі стали більшими. Мабуть, напередодні тут гуляв сильний шторм. Минула ще одна ніч. Погода була така сама. Тільки вітер трохи посвіжів і почав відходити від нашого курсу до весту.

Був Миколин день. На всіх суднах правили обідню. А потім на честь іменин царя з усієї ескадри прогримів салют. Над водами Атлантики пролунали гарматні постріли.

Після обіду я стояв на лівому зрізі біля шестидюймової башти і дивився на далекі обриси берега. Ми були проти англійського міста Капштадт з населенням в сто тисяч. Його не видно було, але зате чітко вимальовувалась праворуч гора Столова, заввишки в кілометр, з горизонтально-плоскою, ніби навмисне зрізаною вершиною. Трохи пізніше почали обходити півострів, що замикається прославленим серед моряків мисом Доброї Надії. Ескадра наближалась до межі двох океанів — Індійського і Атлантичного. Почувалося щось суворо погрозливе і в важких низьких хмарах, і в темно-зеленому відтінку брижів, що високо здіймалися, і в безладному нагромадженні безплідних гір. Недаром в кінці п'ятнадцятого століття ця частина Африки називалася мисом Бур. Але коли мореплавцеві Бартоломею Діазу вдалося у 1487 році обійти його, то з наказу португальського короля Іоанна II цей мис почали називати мисом Доброї Надії. За всю історію людства тут уперше проходила ескадра з такою кількістю кораблів.

Я не помітив, як з'явився на зрізі старший офіцер Сидоров.

— Здорово, баталер Новиков!

— Здравія бажаю, ваше високоблагородіе,— відповів я.

— Африкою милуєшся?

— Так точно.

Говорив він з такою добродушністю в голосі, наче вважав мене своїм давнім приятелем, а сам в цей час кидав підозрілий погляд на кишені моїх чорних штанів. Очевидно, повідомлення боцмана про мене, як про головоріза, міцно запало йому в голову. А в мене не тільки фінки, але і взагалі не було ніякого ножа.

Після опівночі, обійшовши мис Ігольний, ескадра вступила в Індійський океан.

ПІД УДАРАМИ ШТОРМУ

Ескадра йшла курсом норд-ост, посвіжілий за ніч вітер підганяв її з корми.

Ранок 7 грудня був ясний, але хвилі стали більшими. Почались штормові пориви. Броненосець наш похитувався на кіль і борти. Хтось із матросів, що були на верхній палубі, звернув увагу на сонце.

— Дивіться, воно йде не зліва направо, а зовсім навпаки. Це явище зацікавило багатьох.

— Ну й чудо! Виходить, наче сонце з заходу піднялося.

— Авжеж, проти годинникової стрілки покотилось.

— І здається, що ми в Америку повернули.

Насправді нічого не змінилося, але самі ми перебували в південній половині земної кулі. Ми давно пересікли екватор. Уявна дуга сонячної путі, що загинається зі сходу на захід, лишилась від нас на північ. Ось чому здавалося, що денне світило іде в протилежний бік. Нічого не було дивного і в русі годинникової стрілки зліва направо. Це говорило тільки про те, що колись годинники були сонячні, а за їх взірцем уже почали робити механічні пружинні. Звідси випливала ще одна істина — очевидно, наш чудесний прилад, що показує час, вперше з'явився на світ у північній половині земної кулі.

Теоретично для мене все було зрозуміло, і я, наскільки міг, поділився своїми знаннями з товаришами. Але коли мені самому довелося зіткнутись з подібним небесним явищем, я був здивований не менш від інших. Я ніяк не міг примиритись, наприклад, з тим, що коли хочеш подивитись на полудень, то мусиш повернутись до півдня спиною, бо це суперечило навикам усього мого попереднього життя.

Перед обідом вітер, посилюючись, досяг десяти балів. Хвилі ставали чимраз буйніші і, виростаючи, круто обривались спереду. По океану, куди не глянь, брели, скудовчено гойдаючись, пузаті сиві велетні, брели незчисленними полчищами, з оглушливим шумом. Лункий гуркіт здибленої води, удари її об залізний корпус судна, завивання в рангоуті, свист в кутках надбудов, безупинне гудіння всього простору — всі ці звуки зливались в одну безладну, але надзвичайно могутню симфонію. Броненосець почав черпати кормою зразу по кілька десятків тонн води.

Багато матросів, особливо молодих, хворіли на морську хворобу і відмовлялись від обіду. Зате для інших настала щаслива пора: вони наїдались м'яса досхочу. Більше за всіх був задоволений кочегар Бакланов. Покурюючи на баку біля ґнота, він погладжував шершавою рукою свій туго набитий живіт і хвастав:

— Здається, десяток пайків засунув у шлунок. От пощастило] Якби щодня так годували, я б на все життя лишився на кораблі топтати царські палуби.

Нерозлучний друг його, мінер Вася Дрозд, зауважив:

— Ну й ненажера ж ти, Бакланов! Акула, а не людина! Тільки покажи тобі що-небудь їстівне — ти зараз же рота роззявляєш.

— Таким всевишній творець створив мене. А потім, у фізиці пряма сказано: природа не терпить порожнечі. Значить, чоловіче добрий, я тут ні при чім.

— Від їжі свиня тільки жиріє, але не розумнішає.

Кочегар насмішкувато подивився на свого приятеля ситими очима, посміхнувся й промовив:

— Заспівай, Дрозд, що-небудь. Твій спів для мого шлунку—'як кисень для топки,— дуже добре йде згорання.

— Попроси про це свою мамашу.

На бак ринула хмара блискотливих бризок, змочивши всіх, кто був біля ґнота. Матроси, сміючись, підхопилися.

— Еге! Океан починає поводитись по-хамському. .

— Наше щастя, що шторм попутний. Дісталося б усім, якби в лоб ударив.

Після полудневого відпочинку старший офіцер Сидоров у супроводі боцманів і матросів обходив верхні частини корабля. Шторм, очевидно, розгулювався надовго. Отже, треба було оглянути кожну річ і пересвідчитись, що її не змиє хвилею. Сидоров побував на баку, на самому носі корабля і, переконавшись, що клюз-саки на місці і якірні канати обтягнуті туго, повернув назад. Потім поліз на ростри. З його наказу міцніш закріпляли на своїх місцях гребні шлюпки і парові катери. Сліпий шторм не розбирався в чинах і поводився з старшими офіцерами не краще, ніж з боцманами і матросами. Де поділась колишня солідність начальника? Щоб перейти з місця на місце, він так само,— як і його підлеглі, змушений був згинати спину, втягувати голову в плечі і, балансуючи, широко розкидати руки, наче намірявся піймати когось в обійми. Через те, що з-під його ніг вислизала опора, всі його рухи були невірні, поривчасті, з раптовими зупинками, з несподіваними кидками в сторону, наче від незримого штурхана в бік. Вітер нахабно рвав його завзято закручені вуса і обливав густим солоним душем, змочуючи на ньому всю одежу з голови до ніг. Щоб краще чути один одного, Сидорову і його підлеглим доводилось кричати, а це справляло враження, що між ними відбувається п'яна сварка.

Гірше було в батарейній палубі. Через перевантаженість броненосця вона опинилась досить близько від поверхні води. Гарматні порти зачинялись не зовсім щільно і під ударами хвиль протікали. Але гірше буде, коли шторм змінить свій напрям і почне бити судно в борт. Хвилю, м'яку і податливу, можна порівняти з боксерським кулаком в пухкій рукавичці. Здається, що може зробити боксер таким кулаком? Однак це не заважає йому своїми ударами ламати противникові ребра, вибивати щелепи. Те саме робить і розлючене море з судном, руйнуючи у нього залізні частини. Коли гарматні порти не витримають важких ударів хвиль, то в розчинені отвори почне вдиратися вода і, перекочуючись від борту до борту, загуляє по батарейній палубі буйними сплесками. При такому становищі досить буде двадцяти градусів крену, щоб судно перевернулось догори кілем. Інженер Васильєв добре розумів це і, даючи розпорядження своїм підлеглим, стежив за їхньою роботою надзвичайно суворо. Під його керівництвом матроси забивали щілини в портах, установлювали до них підпори з колод, вимбовок і дощок. Були готові до дії водовідливні турбіни.

Ніч була неспокійна. Броненосець під вагою водяних гір потріскував у сталевих кріпленнях. В ті хвилини, коли в підкинутій кормі його оголялись гвинти, машина давала перебої. З глибини машинного відділення, як з грудей хворого, долітало прискорене биття, віддаючись на залізному корпусі судна гарячковим дрожем. В усіх жилих приміщеннях з закритими ілюмінаторами, з задраєними дверима та горловинами було жарко і душно. І я, слухаючи крізь залізо приступи бурі, довго не міг заснути в своїй підвісній парусиновій койці.

Про що тільки я не думав! Думав і про себе.