Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

В такі дні багато хто ходив голодний. Матроси бурчали:

— Самому адміралові Бірільову приготувати б з такої гидоти обід.

— Наділив нас добром, щоб йому в ванні втопитись.

Через п'ять днів після виходу з* Габуна кинули якір в бухті Великої Риби. Тут були португальські володіння. Більш похмуре місце важко було собі уявити. Низькі горбкуваті береги Африки були зовсім пустельні, без жодної рослини, сипучі піски зливалися з далеким горизонтом. Від материка, загинаючись з півдня на північ, відходила коса, довга, заввишки не більше як півтора метра, ніби навмисне нанесена хвилями моря, і на ній маячило кілька злиденних халупок. Бухта була простора, досить глибока і цілком виправдувала свою назву: в ній водилося багато південного оселедця та інших сортів риби. Можливо, це й привабило сюди безліч морських птахів, що трохи оживляли своїм гомоном мертву пустелю.

З глибини бухти вийшов португальський канонерський човен, щоб заявити свій протест проти нашої стоянки тут, але ми все-таки протягом двадцяти чотирьох годин вантажили вугілля з німецьких пароплавів.

Пішли далі — в німецьку колонію Ангра Пеквена.

Через два дні перетнули тропік Козерога й вийшли в помірну кліматичну зону. Сонце тут стояло високо, однак холодна течія води давала себе відчути. Погода часто змінювалась: вітер то вщухав, пурхаючи під ясним небом легким подувом, то переходив у різкі пориви, наганяючи бистроплинні хмари.

На флагманському броненосці, нервуючи командирів кораблів, час від часу з'являлись лиховісні сигнали. Очевидно, Рожественський чимраз більше дратувався. Наша плавуча майстерня ще під час виходу з Габуна дістала попередження:

— "Камчатка", перекажіть старшому механікові, що коли при зніманні з якоря знов буде попсована машина, переведу його молодшим механіком на один з броненосців.

їй же в дорозі був сигнал:

— "Камчатка", дев'ять разів посилав ваші позивні і не дістав відповіді; арештувати на дев'ять діб вахтового начальника.

Командуючий продовжував:

— "Нахимов", чотири рази посилав ваші позивні і ніякої відповіді; арештувати вахтового начальника на чотири доби.

Перепаде всім, поки дійдемо до мети.

Цікаво було довідатись: невже і в японському флоті панує таке ж безладдя, як і в нас?

Одного разу ввечері я зайшов до каюти боцманів. Павликова не було. Був тільки боцман Воєводін. Дружба у мене з ним чимраз більше

налагоджувалась. Подобався він мені своєю прямотою, твердим характером і тверезим поглядом на життя. Про нього хорошої думки були й інші матроси — справедлива людина. Цього разу випили дві пляшки вина, які він добув на німецькому вугільнику. Розговорилися про до-призивне життя, про селянські турботи, про народну темряву. В селі Собачкові, Рязанської губернії, в нього лишилась дружина і діти. Згадавши про них, боцман похилив коротко острижену голову і сумно заговорив:

— Почуваю я, брат, що нас розгромлять японці. Підготовані ми до бою погано. Порядки на кораблях нікудишні. Командує ескадрою скажений адмірал. Хоч би нежонатий був — все-таки легше вмирати. А'то залишаться діти сиротами і жінка вдовою.

Я щиро співчував йому:

— Так, Максиме Івановичу, поспішив ти одружитись і цим ускладнив своє життя. Звичайно, там, у селі твоєму, будуть сльози, страждання. Та й самому, мабуть, не хочеться гинути. Але ж на те й війна. Ми тут нічого не можемо вдіяти.

На обличчі боцмана стяглися мускули, сірі очі запитально зупинились на мені:.

— А за що ми повинні головами своїми накласти? За бариші інших?

Довелось відповісти натяками:

— Я чув, що всю справу затіяли через корейські концесії. Про це навіть офіцери говорять. Та не всякому базіканню можна вірити. Фактів у нас...

Боцман перебив мене:

— Зажди. Кожного разу, як тільки ми підійдемо до серйозного питання, ти, наче качка від яструба,— шубовсть у воду. Я не яструб, а ти — не качка. Давай прямо говорити, без хитрощів. Ти все знаєш. Недарма на судні тебе вважають за політика.

Перемагаючи внутрішнє хвилювання, я зовні намагався бути спокійним.

— Мене за політика? Хто ж це вважає? Чи не старший офіцер?

— А хоч би й так.

Напружено запрацювала думка, виявляючи підводні рифи на моєму життєвому шляху:

— От що, Максиме Івановичу! Ти — боцман, а я — баталер першої статті. Не така вже велика різниця між нами. Це найвищі наші чини, вищих нам не дадуть. А головне — ми обидва з селян. Тому ти правду сказав: нам треба без хитрощів розмовляти. Ти що знаєш про мене?

І Воєводін відразу випалив:

— Стежити за тобою наказано.

— Тобі?

— Так.

— Ну, а ще кому?

— Квартирмейстеру Синельникову. Пам'ятаєш — я попереджав тебе щодо нього?

— Так. Як же ти доносиш?

4*

99

— Дуже хвалив тебе, інакше й не признався б.

З подальшої розмови з'ясувалося, ідо старший офіцер перестав цікавитися мною. Це все були добрі ознаки: значить, і Синельников нічого особливо поганого не міг сказати начальству. З боцманом я домовився, що віднині він буде повідомляти про мене старшого офіцера тільки під мою диктовку.

Вночі, лежачи в постелі, я роздумував про своє становище. Як все-таки мені пощастило! Переді мною тепер всі карти противника були відкриті. Можна буде сміливо почати гру. Втішений таким поворотом справи, я нічого не мав проти капітана 2-го рангу Сидорова: при чому тут* він? Він тільки виконував волю командира, а той в свою чергу дістав наказ від жандармського управління. Однак треба про всяк випадок ще дещо придумати.

Другого дня я пішов у каюту суднового священика:

— Батюшко, чи нема у вас книжки "Акафіст божій матері"? Отець Паїсій почав усміхатись.

— Є, є. Невже любиш... ну, як це... святе письмо?

— Дуже любимо, батюшко.

— Дуже... ну, як це... хвалю.

Перед обідом, роздаючи ром на верхній палубі, я запропонував Синельникову, коли він випив свою чарку:

— Випий ще і за мій номер...

— Можна?

— Валяй.

Я постарався швидше пообідати і розшукав квартирмейстера Синельникова. Трохи —побалакав з ним про кораблі. А потім немовби між іншим повідомив:

— Сьогодні одну книжку чигав. Ну, до чого здорово написана! Прямо за серце бере.

— А ти дав би її мені почитати.

— Ні за що на світі. Нікому не довіряю такої книжки. Вголос можу прочитати хоч зараз.

Квартирмейстер засяяв весь, наче знайшов скарб, і запропонував:

— Ходімо.

Ми спустились до канцелярії. Я зачинив за собою двері. Потім таємниче попередив;

— Тільки нікому про це ні звука. А то серед матросів підуть різні розмови,— от, скажуть, що він читає.

Квартирмейстер, сплеснувши руками, вигукнув:

— Щоб я та кому-небудь сказав! Могила!

Я, не поспішаючи, дістав із шухляди стола книжку, розкрив її. Синельников стежив за кожним моїм рухом і, відчуваючи наближення щастя, радів. Почувалося, що він горить від нетерпіння, смикаючи свої ріденькі вуса. Я почав читати "Акафіст божій матері" і, дивлячись на свого слухача, ледве стримувався, щоб не зареготати. Якби комусь замість купленої корови непомітно підсунули кішку, й тоді він не був би здивований більше, ніж Синельников. На обличчі його з'явився вираз подиву. Хвилин п'ять він слухав, роззяйивши рота, нічого не розуміючи і, як сич, витріщивши на мене очі. Потім раптом схопився, наче його вжалила оса, і вибухнув гнівом:

— Я думав, що ти й справді розумна людина, а ти — ідіот і книжки читаєш ідіотські!

З матірною лайкою він вискочив з канцелярії і грюкнув дверима.

Того ж вечора боцман Воєводін пішов до каюти старшого офіцера і, доповівши капітанові 2-го рангу Сидорову про різні суднові справи, додав:

— От іще про баталера Новикова, ваше високоблагородіе.

— Говори,— як завжди суворо наказав Сидоров.

— Я за ним весь час стежу і навіть багато з ним розмовляю. Хлопець він, як і раніш вам доповідав, цілком певний і відданий службі. А політикою від нього навіть і не пахне.

Старший офіцер похвально закивав головою.

— Ну, тим краще. Я з першого ж разу розгадав його — нічого в ньому підозрілого нема.

— Одне тільки в ньому погане, ваше високоблагородіє: коли розсердиться, то робиться наче божевільний. В такий момент йому сам адмірал ніпочім і може лиха накоїти.

— Якого це лиха?

— Порішити людину може.

— Тобто як це — порішити?

— З фінкою ходить. Недавно, як мені розказували, з одним машиністом засперечався. На жаль, я не дізнався, як прізвище того. Машиніст каже, що нас розіб'ють японці, а Новиков доводить йому інше. Слово по слову — загорілись обоє. Баталер вихопив з кишені фінку — і на машиніста. Добре, що машиніст встиг утекти. А то було б на судні убивство.

Старший офіцер раптом розсердився:

— Чортзна-що таке! Наслали нам суб'єктів — або штрафних, або головорізів! От тепер і керуй кораблем з таким елементом.

— Та Новиков ще, ваше високоблагородіе, нічого. Таких би нам більше матросів, так була б сама благодать. Коли його не чіпати,— він смирніший за всяку вівцю. З нього можна які-завгодно кінці крутить.

Старший офіцер знову закивав головою і з миром відпустив боцмана.

Загалом, як тепер з'ясувалося, перше враження про нього підтвердилось: він більше кричить і погрожує, але мало карає матросів. А коли кого й садовить в карцер, то лише в тих випадках, коли не можна вчинити інакше. Правда, він побоювався штрафних і особливо "політичних", але не тільки цим можна було пояснити його поблажливе ставлення до команди. Очевидно, під грізною його зовнішністю все-таки билося добре серце.

НАШІ ОФІЦЕРИ

На світанку 28 листопада ескадра прийшла до узгір'їв, що оточують бухту Ангра Пеквена. Але через те, що в цій малодослідженій і незнайомій місцевості важко було орієнтуватися, то довелося зупинитись. і вислати вперед розвідку. Погода була погана. По океану, примчавши в холодного півдня, лютував шторм, доходячи часом до десяти балів. Кораблі, хитаючись на хвилі, рвали сіру пелену хмар. Крива смуга берега затяглась млою. Тому тільки о другій годині дня з великою пересторогою ми увійшли в бухту. Стоянка тут була погана. Три стрімкі скелі, що круто підіймались прямо з глибини моря, погано захищали нас од брижів та вітру.

На броненосці "Орел" сталося нещастя. Хоч у той момент, коли треба було кинути якір, на кораблі застопорили машину, але залізна громадина в п'ятнадцять тисяч тонн по інерції рухалася вперед. Правий якірний канат не витримав такої ваги і лопнув. На містку знялася метушня: що тепер буде від адмірала? Командир Юнг залементував не своїм голосом:

— Хід назад.