Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

А головне — він не знав, що йому робити далі: чи бігти з камери, чи віддавати честь, чи стояти струнко, чи почати одягатися, щоб швидше прикрити свою голизну.

А лейтенант, так само кланяючись, примовляв:

— Ага! Зразу не послухався. Ще добу додам. Будь ласка, на чотири доби. В карцері порозумнішаєш.

Так забавлявся Вредний в кожне своє чергове вартування.

ї невідомо було, доки це тривало б, якби одного разу він сам не опинився в дурному становищі. Під звуки барабана й горна він стояв перед однією койкою довше, ніж завжди, і все кланявся, примовляючи:

— Будь ласка, на три доби...

Людина, вкрита на койці ковдрою, не схоплювалася. Матроси, що були присутні при цьому в камері, ледве стримували свій сміх.

Лейтенант сам смикнув ковдру і відразу змінився на обличчі. Перед ним, замість сонного матроса, лежали згорнуті шинелі. Хазяїн койки в той час стояв на варті біля екіпажних воріт. Вредний розлютився. Цього разу в карцер потрапили сам фельдфебель, а згодом вартовий унтер-офіцер по роті і днювальний по камері. Однак з того часу такі забавки лейтенанта Вредного припинились.

Гальваиер Козирєв трохи розважив нас — ми посміялись і розійшлися спати.

Другого дня по обіді вітер зовсім ущух. Заспокоїлась і водна поверхня, мінячись сонячним блиском. На всіх суднах знову відновилось вантаження. Командуючий оголосив грошову премію за успішну роботу. Цей захід виявився дуже розумним. На "Орле" зчинився неймовірний аврал. Гриміли лебідки, лунали вигуки людей. Броненосець ніби окутався чорним туманом, крізь який сонце здавалося червоною кулею. Щогодини ми приймали по п'ятдесят тонн вугілля. Така робота тривала більше доби, без сну і відпочинку, майже без перерви, якщо не рахувати час, витрачений на їду. Під кінець люди так стомились, що ледве тягли ноги.

А тут ще треба було вимити броненосець, надати йому належного вигляду. Але від цього я, як баталер, був звільнений. Мені можна було йти спати, вибравши для цього місце в якомусь приміщенні з провізією. Взагалі, моє унтер-офіцерське звання давало мені перед рядовими матросами чималу перевагу: коли б я ударив кого з них, то в гіршому разі мене посадили б на кілька днів у карцер, якби ж рядовий вчинив зі мною таке, то він міг попасти в тюрму. Однак пишатися тут було нічим. Ще більшу перевагу мав передо мною офіцер: коли він мене поб'є, хоч би ні за що, ні про що, го йому навіть догани не винесуть; коли ж я його вдарю, хоч би й справедливо, то мені загрожує смертна кара.

До нас на броненосець приїздили торговці, чорні африканці, пропонуючи листівки, різні фрукти, сітки, коркові шоломи. Одягнені вони були по-різному —в туніках з капюшонами, в чалмах, деякі в фесках, в різнобарвних куртках.

Давно уже на ескадрі поговорювали, що Росія хоче придбати в Чілі і Аргентіні сім великих броньованих крейсерів. А тепер пройшла чутка, що така купівля вже відбулася і навіть сформовано особовий склад для цих суден. Вони мають зустрітися з нами біля острова Мадагаскар, куди приведе їх контр-адмірал Небогатов. О, якби все це підтвердилось! Я нічого не мав проти японців, і не було в мене ніякого бажання з ними воювати. І все-таки я дуже мучився, бачачи всілякі недоробки на нашій ескадрі.

Зі мною подружився командирський вістовий, матрос Назаров. Це був молодий і тихий хлопець, безвусий, з рум'яною і ніжною шкірою на чорнобровому обличчі. Військова служба розлучила його з коханою дружиною, і тепер усі його думки були тільки про неї. Вона залишилась на селі. Я за нього писав їй листи, які він посилав на батьківщину з кожного порту. Про свою дружину він був дуже високої думки і розказував про неї завжди захоплено:

. — Хочеш вір, хочеш — ні, але я тобі скажу, що такої жінки ні в кого нема. Я свою Настю не проміняю ні на яку королеву. Що до краси, що до любові, що до хазяйства — баба хоч куди. Бувало, встане вранці рано-рано. Піч затопить. А я на койці валяюсь — удаю, ніби сплю. Вона підійде до мене тихенько, поцілує й знову до печі. За ранок разів двадцять так зробить. Ех, брат, і любов же у нас булаї

Ми складали Насті довгі листи, обов'язково з лірикою. І що вищого я напускаю стилю, що сентиментальніші вони були, то більше це подобалось Назарову. Із Танжера теж написали їй. Ми сиділи в коридорі, де були розташовані мої кладовки для сухих продуктів. Розстеливши папір на перекинутому ящику, я строчив:

"Люба Настенько, ненаглядна моя дружино!

Як далеко я від тебе! Наша ескадра стоїть в Африці, де зараз тепло, як у нас буває влітку, і де живуть люди, чорні, як сажа. Але ніяка відстань не розлучить нас з тобою: душею я завжди лину до тебе, мов ластівка на бистрих крилах. Я день і ніч згадую твої сині очі, що сяють, як весняне небо, і твої поцілунки, солодкі, як мед. Сьогодні віє легкий і теплий вітер, і напрям тримає він на нашу Росію. Хай він принесе тобі подих моїх змучених грудей і трепет мого закоханого серця".

В такому ж дусі був написаний лист і далі. Я прочитав його вголос і спитав:

— Ну, як?

— Гарно. Складно виходить. Ти тільки от що додай: коли я вернуся на батьківщину, у нас народиться син.

І я писав далі:

"Я все-таки вірю, моя кохана, що настане той щасливий час, коли ми знову зустрінемось і знов замремо в палких обіймах. Закон природи здійсниться. А потім у хаті в нас дзвіночком задзвенить дитячий голосок. Це буде неодмінно син, такий же синьоокий, як ти..."

Закінчив так:

"Але може статися, що ворожі снаряди потоплять наш корабель. Пам'ятай, що, умираючи, я буду вимовляти твоє ім'я. А коли змучені мої груди заллються водою і я не зможу сказати жодного слова, тоді я самим серцем крикну на весь світ: прощай, моя кохана Насте..." *

Назаров, вислухавши кінець, навіть заплакав.

— Оце здорово утнув! Тепер, як одержить листа, цілий тиждень плакатиме. І жоден парубок до неї не підійде. На версту не підпустить. Ну, брат, спасибі ж тобі!

Він обережно вклав листа в конверт і тихо заговорив:

— Я давно збирався сказати тобі про одне діло, та все відкладав. За тобою стежать.

Я був дуже здивований таким повідомленням.

— А ти звідки знаєш?

— Значить, знаю, якщо кажу. Коли ми були ще в Кронштадті, на судно прийшов папір, пакет такий великий, а на ньому п'ять сургучних печаток: чотири по кутках і одна посередині. Командир, як тільки прочитав цей папір, зараз же скипів і наказав мені покликати старшого офіцера. Вони лишилися в командирській каюті. А мені цікаво було дізнатись, що це за таємниця у них. Я підслухав. Про тебе говорили. Командир наказав старшому встановити за тобою негласний нагляд. Потім у командира в столі я папір той найшов і сам читав — від жандармського управління він. Виходить, що ти політичний...

— А хто за мною стежить?

— Не знаю, кого призначили.

До речі я спитав вістового про інженера Васильєва.

— Кращого за цього офіцера немає. Він завжди заступається за команду. Дехто з офіцерів каже, що треба більше карати, а він їм заперечує. Здорово сперечається. І доводить, що треба вчити їх більше. А з ним завжди заодно стоїть лейтенант Гірс. Розумна голова цей Васильєві В суперечці будь-якого офіцера на обидві лопатки покладе.

Прощаючись, я подякував Назарову. В моєму становищі він може мені бути дуже корисний. Як же це допустили мене до царського огляду? Одне з двох: або начальство в метушні забуло про мене, або не дуже великого значення надало жандармському папірцеві.

До нашої ескадри приєдналось ще двоє суден: плавучий госпіталь "Орел", пофарбований весь у білий колір, з червоними хрестами на трубах, під прапором Червоного Хреста, і французький пароплав-рефрижератор "Espérance", з великим запасом у своїх трюмах мороженого м'яса для нас.

23 жовтня з флагманського корабля надійшло розпорядження знятися з якоря.

СПУСКАЄМОСЯ ДО ПІВДЕННИХ ШИРОТ

Настали погідні дні. Під голубим покровом неба віяв рівний попутний пасат. Води Атлантичного океану загустіли синявою, і по них, слідом за ескадрою, котилися хвилі, увінчані білими, як цвіт черемхи, гребенями. Між ними, спалахуючи, гаряче зміїлись сонячні бліки.

Навкруги було безбережно і пустельно. Наша ескадра, построена в дві кільватерні колони, самотньо спускалась до південних широт. Праву коло*ну очолював флагманський броненосець "Суворов". За ним, на відстані один від одного в два кабельтових, ішли "Александр III", "Бородино", "Орел" і "Ослябя". Плавуча майстерня "Камчатка" вела ліву колону, що складалася з транспортів: "Анадырь", "Метеор", "Корея" і "Малайя". В хвості ескадри, строєм клина, тримались крейсери: "Аврора", "Дмитрий Донской" і "Адмирал Нахимов", на якому підняв свій прапор контр-адмірал Енквіст. Позаду ескадри на відстані дев'яти-де-сяти кабельтових, ішов госпітальний пароплав "Орел".

В дорозі нам зовсім не траплялися зустрічні судна. Тільки іноді далеко на обрії з'являлись англійські крейсери, які все ще стежили за нами. Але й вони зникли, коли ми наблизились до паралелі Канарських островів.

Вечорами сонце заходило рано — годині о шостій. На зміну йому, заливаючи простір яскраво-червоним світлом, широко розкидалася крилата заграва заходу. Але й вона, як завжди в тропіках, швидко зменшувалася в розмірах, тьмяніючи, ніби відлітаючи в бік Америки. І тоді в незмірних глибинах неба спалахували великі і яскраві зорі. Океан не відображав їх, змагаючись з небом власними скарбами — хитка поверхня, розбурхана вітром і нашими кораблями, виблискувала розсипом синьо-зелених іскор. Можна було цілими годинами, не втомлюючись, милуватися і грандіозними світами, що мигали в височині, і безконечно малими істотами, які фосфорично світилися у воді.

Перетнули тропік Рака. Спека щодня збільшувалася. Небо блідло. Повітря було до такої міри насичене гарячими випарами води, наче ми були в жарко натопленій бані. Люди працювали в промоклій від поту одежі, ніби щойно побували під дощем. Дехто з матросів, поскидавши робочі куртки, ходив у самих натільних сітках, якими запаслися в Танжері. На верхній палубі були влаштовані душі. Всі почали обливатись забортною водою.

Тільки в дорозі ми дізналися, що наша ескадра іде в напрямі французької колонії Сенегамбії, що на західному березі Африки, в портове місто Дакар.

Інженер Васильєв і далі постачав мене книгами, але все такими, в яких описується боротьба пригноблених за свою незалежність: "Спартак" Джованьйолї, "На світанку" Єжа.