Цусіма - Новиков-Прибой Олексій
Адмірал розпорядився взяти на них в Дакарі ще по тисячі сімсот тонн. Наші вугільні ями могли вмістити тільки тисячу сто тонн. Значить, решту вугілля треба було розсунути по різних місцях корабля, вказаних в інструкції штабу. Старший офіцер Сидоров, дізнавшись про це, ухопився в розпачі за свою сиву голову:
—— Що будемо робити?! Адже це небувалий випадок, щоб так завалювати броненосець вугіллям. Ну, як я можу потім підтримувати чистоту на кораблі?
Лейтенант Славінський, ця завжди урівноважена людина, спокійно зауважив на це:
— Починається якесь вугільне божевілля. Далі, мені здається, ще гірше буде.
Місцева французька влада спочатку дозволила нам вантажити вугілля, а потім, боячись протесту з боку японців і англійців, заборонила. Запитали телеграфом Париж. А тим часом, не чекаючи відповіді, всі судна взялись за роботу. Участь у ній брав весь особовий склад, поділений на дві зміни. Це було перше вантаження при страшенній тропічній жарі. Навіть вночі температура збільшувалась так, то всі почували себе, як в печі. Особливо діставалось тим, кому випадало спуститися в трюми пришвартованого пароплава або в вугільні ями броненосця. Там матроси працювали голі. Щоб не задихнутись від вугільного пилу, одні держали в зубах клоччя, інші зав'язували собі рот і ніс ганчірками. Ці страшні муки затяглись на півтори доби. Бувало, дехто не витримував непосильної праці й тропічної спеки і падав замертво. їх виносили під душ, приводили до пам'яті, і, давши їм трохи відпочити, знову ставили на роботу. Декого вражали сонячні удари, але, на щастя, не смертельні.
З столиці союзної нам Франції прийшла, нарешті, відповідь, яка категорично забороняла провадити будь-яке вантаження в межах територіальних вод. Але було вже пізно. Всі кораблі наповнились паливом. Згідно з вказівками штабу, на нашому броненосці були завалені вугіллям броньова палуба, пральня і сушарня, батарейна палуба, відділи носового і кормового мінних апаратів, де вугілля складали тільки в мішках, а потім навалили його на юті, який перед тим огородили парканом із дощок.
На суднах навели порядок. Дали людям трохи відпочити. Ескадра знову рушила в путь.
ПЕРЕСІКАЄМО ЕКВАТОР
Наші кораблі стали схожі на безпритульних безбатченків: ніхто не хотів дати їм притудку. Навіть союзна Франція ставилась до нас, як до збанкрутілих родичйг. Це пояснювалося тим, що в боях з японцями ми зазнавали однієї поразки за другою. Нам здавалося, що іноземці не приховують своєї зловтіхи.
Наші невдачі на фронті були вигідні іншим державам. Царська Росія з її імперіалістично-захватницькою політикою викликала побоювання у держав Європи. Тому нашим сусідам не було рації бажати росіянам перемоги над японцями і сприяти швидкому просуванню 2-ї ескадри на Далекий Схід. Почасти винен тут був і сам Рожественський тим, що відкинув колись дипломатичну підготовку нашого походу. Як ми будемо викручуватись із свого тяжкого становища далі? Попереду у нас немає жодної вугільної станції, нема жодного порту, куди б могла зайти наша ескадра і спокійно навантажитись.
Ескадра продовжувала свої мандри, прямуючи до берегів Габуна, що лежить майже біля самого екватора. Погода сприяла нам. Але щодня ескадра затримувалася через дрібні аварії на тому або іншому судні. Виходив із ладу броненосець "Бородино" — лопнув бугель ексцентрика циліндра низького тиску. На "Суворове" зіпсувався електричний привод рульової машини. Щось сталося з "Камчаткой", яка повідомила сигналом, що вона не може управлятися. Зупинялись "Орел" і "Аврора" — нагрілись холодильники. Але найчастіше бували поломки в механізмах на транспорті "Малайя", яку врешті-решт пароплав "Русь" потяг на буксирі. Поки на якомусь кораблі робили ремонт, вся ескадра стояла на місці і чекала або йшла вперед повільно, притишивши хід до п'яти-шести вузлів.
Всередині броненосця було жарко і душно. Команда перейшла спати на верхню палубу і на задній місток. За її прикладом пішли і деякі офіцери,— ті, що не боялись нічної вогкості. Тут вночі було непогано. Всі лежали майже голі під ласкавими подували ледве помітного теплого вітру. Тропічні зорі, великі й малі, блимаючи різнокольоровими відтінками вогнів, струмили на нас своє тихе і заспокійливе світло. Однак спати доводилось мало: жодна ніч не минала без практичної тривоги. Кожний поквапно схоплювався і мчав займати своє місце за судновим розпорядком.
Вдень мучила людей тропічна спека. Опівдні сонячне проміння падало вертикально, так нагріваючи залізні частини броненосця, що вони пашіли нестерпним жаром. Матроси швидко почали худнути. Крім звичайних суднових робіт і навчання, їм доводилося ще, вдихаючи чорний пил, перетягати вугілля з різних місць у вугільні ями. Але все-таки становище стройових було далеко краще, ніж кочегарів і машиністів. В їхніх відділеннях ніякі вентилятори не могли знизити жару хоча б до сорока градусів. Так було в машині внизу. А вище, на індикаторних площадках, було ще гірше: над головою — гаряча палуба, навколо — розпечені трубопроводи, сепаратори. Тут температура підіймалась майже до точки кипіння. Навіть масло випаровувалось, наповнюючи все приміщення немовби туманом. Не легше було і в кочегарних відділеннях. Погане вугілля дуже утруднювало нормальне підтримування пари, а додати котлів не завжди дозволяли. З кочегарами траплялись теплові удари. Незважаючи на убивчу жару, всі люди, які обслуговували топки, котли та машини, не стояли, склавши руки, а працювали, обливаючись рясним потом і задихаючись від утоми, інакше броненосець не рухався б уперед. Вони підіймались наверх, бліді, знекровлені, з тупими обличчями, такі змучені, що мимохіть, дивлячись на них, я питав себе: невже во; и витримають до кінця нашого плавання?
Дисципліна на кораблі, незважаючи на всі намагання офіцерів та унтерів підтримати її всілякими способами, помітно падала. Люди дійшли до такого стану, коли до карцера почали ставитись байдуже. Там принаймні можна було кілька днів відпочити.
Це зрозуміли деякі офіцери і почали поводитися з командою більш стримано, але не розумів цього мічман Воробейчик, який і далі гороїжився і глумився з матросів. При мені відбулася сцена, яка мало не скінчилась скандалом. Якось перед обідом я видавав команді ром. На верхній палубі біля яндови матроси вистроїлись у чергу. Мічман Воробейчик, спустившись з містка і прямуючи в кают-компанію, проходив повз нас. Раптом він повернувся і — ні сіло ні впало —дав ляпаса машиністові Шмідту, найлагіднішій і найсумирнішій людині.
— За що, ваше благородіє? — злякано розширивши очі, спитав Шмідт.
— Та ні за що. Просто захотілося. На от тобі ще, коли мало! — і, посміхаючись, ударив машиніста ще раз.
Він зараз же написав записку, в якій наказував мені видати за його рахунок дві чарки горілки потерпілому, по одній за кожен ляпас. Шмідт розгублено мовчав. Але замість нього чітко промовив кочегар Бакланов:
— Люблю я, братці, свого гнідого огиря. Хоч батогом лупцюй його, хоч у віз важкий запряжи — тільки крекче, а везе.
Мічман Воробейчик, поправляючи на носі пенсне, відкинув голову;
— Це ти про що, замурзаний дурню?
Бакланов зробив крок уперед і, стискаючи кулаки, голосно промовив крізь зуби:
— Про коня, ваше благородіє!
Погляди їхні зустрілися. Мічман відразу все зрозумів. Він був у чистому білому кітелі, з блискучими погонами на плечах, а перед ним визивно стояв, ворушачи тупим підборіддям, брудний шестипудовий кочегар з оголеними грудьми, з застиглими очима.
Всі матроси затаїли подих, чекаючи події.
— Тож-то,— пополотнівши, пробурмотів Воробейчик і поквапно пішов до корми.
Вслід йому залунали голоси:
— От помчав!
— Боїться, щоб суп не прохолов.
Згідно з наказом Рожественського (№ 138), щодня якийсь з кораблів мусив для практики управлятись або зовсім без руля, але за допомогою самих машин, або електричним приводом, або ручним штурвалом, або тими ж головними машинами, але при рулі, закріпленому на п'яти і десяти градусах право або ліво на борт. Далі говорилося, що всі без винятку суднові ^офіцери повинні вміти зробити власноручно все потрібне для переходу від одного способу управління рулем до іншого. В майбутньому це нам дуже придасться — мало які випадки можуть бути на війні? Однак без звички результати були погані. Кожен корабель шарахався з боку в бік, як п'яний. Одного разу навіть флагманський броненосець, вилетівши із строю, мало не протаранив нашого
"Орла". Ескадра вся збилася докупи. Можна було тільки уявити собі, що робилося в цей час з адміралом і яка буча знялася на "Суворове".
Часом вдень командуючий привчав ескадру ходити строєм фронту. Для цього всі судна шикувалися в одну лінію і рухалися вперед, як взвод солдатів. Але й тут виходило не гаразд — заважала різнотипність суден і позначалась відсутність практики. Не обходилось без того, щоб який-небудь корабель не вилізав з лінії.
На щоглах "Суворова" раз у раз здіймались сигнали з доганами командирам: "Не вмієте управляти". Кораблю, що особливо завинив, адмірал наказував триматись по кілька годин на правому траверзі "Суворова". Так було і з броненосцем "Бородино" і з нашим "Орлом".
Інженер Васильєв, дивлячись на таку картину, зауважив:
— Потрапити на траверз адмірала — це все одно, що винуватому школяреві стати в куток.
Ескадра повернула на схід і тепер ішла Гвінейською затокою. Вступили в штильову смугу. Через кілька днів будемо в Габуні.
Час від часу я бачився з Васильєвим, розмовляв з ним і брав у нього книжки. Найбільше я цікавився військово-морською літературою. Адже ми йшли на війну. А це була така подія, яка випадає на долю людини раз у житті. Хотілося швидше зрозуміти бойову підготовку нашої ескадри і ясніше уявити собі майбутню морську битву. З жадібністю я схоплював усе, що робилося на ескадрі і на нашому кораблі, що долітало до мене від наших офіцерів і що вичитував я з книг, і всі свої враження записував у щоденник. У мене вже були списані два товсті зошити. В тих випадках, коли передо мною виникало незрозуміле питання, я завжди міг звернутися за поясненням до Васильєва.
Крім того, у нас на судні був ще один прекрасний офіцер — це молодший артилерист, лейтенант Гірс. Високий.на зріст, з довгим енергійним обличчям, з русявими бачками, що спускались від скронь, з упертим поглядом великих сірих очей, весь завжди підтягнутий, він справляв враження суворого начальника.
