Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

Такий був фінал тієї боротьби, яка тривала протягом десяти місяців на цій далекій землі. Там, безумовно, кожна п'ядь суходолу була густо полита кров'ю російських воїнів.

Звістка про загибель 1-ї ескадри і падіння Порт-Артура підірвала бойовий дух не тільки у матросів, що й без того не хотіли воювати, але й у офіцерів. Вони почали втрачати віру в непереможність російської зброї, прославленої Ушаковим, Суворовим, Кутузовим та іншими великими флотоводцями і полководцями. Деякі з офіцерів самі переказували нам новини про наші невдачі вже в іронічному тоні. Інші, розмовляючи між собою на тему про війну, не соромились в присутності матросів різно висловлюватись на адресу головних "рятівників" батьківщини. Такі слова в устах офіцерів, можливо, звучали вперше в історії російського флоту, тому вони впливали на матросів приголомшливо.

Під тентом прогулювались двоє молодих людей: вузькогрудий, знуджено-млявий механік в чині поручика і вахтовий'офіцер з мічманськими погонами на плечах, він же виконуючий обов'язки молодшого штурмана. Мічман з бугруватим носом був невисокий. В ньому вдало сполучались серйозність бистрого розуму з веселим характером, за що його й поважали матроси. Але тепер, розчарований, немовби картаючи самого себе, він говорив своєму співрозмовникові:

— Почали ми війну погано, продовжуємо погано, а кінець, мені здається, буде ще гірший. Взяти для прикладу Артурську ескадру. Вона була сильніша і краще організована, ніж наша. І особовий склад її мав більше бойового досвіду, ніж ми. Там порівняно з нами були справжні моряки. Що ж, однак, сталося?

Механік єхидно вставив:

— Перша ескадра з надводної перетворилася в підводну. Мічман підхопив:

— Саме так! Перетворилася в підводну ескадру! А тепер здано і Порт-Артур. На що ще надіятись? На генерала Куропаткіна?— Він весь обставився іконами і тільки одне, наче дятел, довбає: терпіння, терпіння і ще раз терпіння. Що може бути дурніше? Тепер генерал Ногі, покінчивши з нашою фортецею, вивільнився зі своєю армією. Значить, нова вогняна лавина покотиться па наше сухопутне військо. На суходолі наше становище ще більше погіршає. Що ще в нас лишається? Друга ескадра проявить чудо і оволодіє Японським морем? Але будемо, друже, відверті: цей набрід різнотипних і різномастих суден при нашій нерозсудливості являє собою тільки пародію на бойову ескадру. Звідси висновок: ну, який сенс провадити війну далі? Аби тільки збільшити ганьбу Росії?

Механік, відмахнувшись від запитання, сказав:

— Від безглуздих голів годі ждати якогось глузду. А у наших командуючих саме такі голови.

Біля полудня з нами зустрілись два міноносці — "Бедовый" і "Бодрый" та крейсер "Светлана". Ці судна були з загону контр-адмірала

Фелькерзама. Побачивши їх, ми зраділи, як діти. Значить, незабаром з'єднаємося і з іншими кораблями, а тоді разом будемо поневірятися.

Ескадра зупинилася. Від "Светланы" відійшла шлюпка з офіцером до флагманського корабля, очевидно, з донесенням від Фелькерзама. Міноносець "Бодрый", маючи пошкодження в машинах, міг дати тільки сім вузлів ходу. Пароплавові "Русь" було наказано взяти його на буксир. Рушили далі.

Другого дня було різдво. Коли підіймали кормовий прапор, знялись на всіх суднах і стеньгові прапори. А через півгодини, застопоривши машини, ескадра зупинилась, тримаючись у відкритому океані. Це було за тридцять миль від Дієго-Суарец. Весь ранок ми чистились, чепурились, а потім слухали в судновій збірній церкві обідню.

Від Самого дитинства це свято у мене завжди було пов'язане або з сильними морозами, або з завірюхою. А тепер вперше я зустрічав його в нестерпній спеці. Від буднів воно відрізнялося ТІЛЬКИ тим, що для команди трохи поліпшили обід та менше було роботи.

Коли сонце піднялось до зеніту, сяючи прямо над головою і не даючи ніякого затінку, океанський простір сповнився гуркотом гармат. Кожне судно зробило салют в тридцять один постріл. Ескадра оповилася димом чорного пороху.

— Це ми рибу лякаємо в океані,— жартували матроси. Знову запрацювали машини.

В цей день в кают-компанії було більше п'яних, ніж звичайно,— пили з горя, заливаючи лікерами душевну порожнечу. Один мічман, рознервувавшись, вигукував із сльозами на юних очах:

— Нас посилають на Голгофу. Ну, а коли я не можу бути Христом, тоді що? Силою потягнуть мене?

Офіцери умовляли його заспокоїтись, але він, нікого не слухаючи, продовжував:

— Я тільки перший рік на службі. Не ми, молодь, створювали цей ідіотський флот. Він є результатом діяльності наших тупих і бундючних, як індики, адміралів. Хай вони самі і розплачуються. А ми тут при чому? Хіба наше життя — лушпиння картопляне?

Надвечір ескадра змушена була притишити хід до шести вузлів. Причиною тому був броненосець "Орел", на якому зіпсувалась паропровідна труба в кочегарці. Крейсер "Светлана", набравши великого ходу, помчав уперед, щоб повідомити Фелькерзама про наше наближення.

Перед спуском прапора наше начальство заметушилося, помітивши на горизонті ряд димків. А незабаром броненосець "Бородино" доніс семафором, що з його марсів видно чотири великі бойові кораблі. На жаль, при ескадрі не було жодного крейсера, який можна було б послати у розвідку і з'ясувати, якій країні належать судна. Троє з них повернули від нас убік і зникли в вечірній темряві, а на четвертому на короткий час відкрили нічні вогні. Але потім і цей корабель, коли догорів пишний сонячний захід, зник у мороці ночі. З висоти безмісячного неба спокійно блимали зорі, теплі й привітні. Побоюючись атаки, команда й офіцери спали біля своїх гармат, не роздягаючись.

Шлях, яким просувалась ескадра, був мало досліджений і не досить "проміряний. Командир, капітан 1-го рангу Юнг, перебуваючи в ходовій .рубці, нервував. При ньому були два штурмани. Обидва вони дуже часто схилялись над розкладеною на столі морською картою, однак керуватися нею було важко. Старший штурман, франтуватий лейтенант, безпорадно розводячи руками, бурчав:

— Ну, яка користь від такої карти? Майже скрізь позначені випадково відкриті банки та підводні рифи. Але це ще було б півбіди. Гірше, що весь час зустрічаєш написи з попередженням про непевні місця.

Помічник його, мічман з бугруватим носом, порадив:

— Нам треба триматися на кільватерному струмені попереднього корабля. Якщо він не наткнеться на мілину, то й ми щасливо пройдемо. Інакше ми встигнемо застопорити машини, дати хід назад або звернути .вбік.

На штурвалі стояв кращий рульовий — старший унтер-офіцер.

Сумнів у тому, що нічого не трапиться, тривав до світанку.

Офіцери пожадливо читали закордонні газети, які добули під час •стоянки біля Сан-Марі. Газети ці не пройшли через чистилище російської цензури, а тому з них можна було довідатись і про війну, і про настрої в Росії. Сьогодні мені вдалося поговорити з інженером Васильєвим, вірніше, я тільки слухав і лише зрідка ставив запитання, я він говорив:

— Судячи з англійських газет, в Росії помітні ознаки, не зовсім звичайні. На війні ми зазнаємо поразку за поразкою. Це довело наш уряд до розгубленості. Ви пам'ятаєте капітана 2-го рангу Кладо?

— Дуже добре знаю. Він з Віго поїхав у Росію в зв'язку з "Гулль-ським інцидентом". Кажуть, виступатиме експертом на якійсь комісії.

— Так, так. Ця людина надрукувала в "Новом времени" якусь викривальну статтю про нашу ескадру. За це його посадили на гауптвахту. Але потім, під впливом громадської думки, уряд звільнив його з-під арешту до закінчення строку. Нечуваний в Росії випадок! Громадська думка починає відігравати якусь роль! А друга новина ще цікавіша: уряд починає загравати з своїми вірнопідданими. Було закликано представників від земств. їм дано якісь непевні обіцянки щодо майбутніх реформ. На жаль, ці представники поводяться жалюгідно, полохливо, без належного натиску на владу. Очевидно, вони самі бояться наростаючих подій. Але незалежно від них над країною і далі збираються грозові хмари.

— Ви думаєте? — спитав я, втупившись очима у Васильєва, як голодний у хліб.

— Це така ж істина, як істина те, що ми з вами сидимо у мене :в каюті. Коли вже в "Новом времени" друкують таку статтю, за яку арештовують її автора, то які ж можуть бути сумніви? Англійські газети повідомляють іще, що серед чорноморських моряків були якісь заворушення. Цікаво б довідатись, що тепер робиться всередині нашої краї-яи, коли докотились до неї страшні звістки про загибель Першої ескадри і падіння Порт-Артура? Мені здається, що стовпи вітчизни ще більше розгубилися.

Васильєв, розмовляючи, перебирав англійські газети. У нього була звичка що-небудь крутити в руках. Випадково погляд його зупинився на статті, заголовок якої був підкреслений червоним олівцем.

— До речі, в англійських газетах є докладні дані про загибель Ар-турської ескадри. Виявляється, наші моряки самі потопили свої кораблі на внутрішньому рейді. Але як потопили] Верхні палуби лишились над водою. Очевидно, сталося щось неймовірне, бо не знайшли глибшого місця в морі. Всі ці судна можна підняти, і вони стануть здобиччю японців. Можливо, навіть підуть проти нас воювати. Тільки один броненосець "Севастополь" під командою капітана і-го рангу фон Ессена вирішив загинути в бою. Він вийшов на зовнішній рейд, де витримав шалені атаки міноносців. Але недовго і йому довелося чинити опір японцям. За розпорядженням командира, він без їхньої допомоги був потоплений на двадцятисаженній глибині. Ви тепер розумієте, в чому тут трагедія?

— Коли не рахувати "Севастополя", ми навіть не зуміли як слід потопити свої судна,— похмуро відповів я, почуваючи в собі чимраз більше роздратування.

— Правильної А могло б бути інакше. Чому Артурська ескадра в останній момент не пішла ва-банк і не дала генеральної битви? Правда, вона все одно загинула б. Але, гинучи, вона завдала б якоїсь шкоди і японському флоту. А цим самим вона полегшила б завдання Другої ескадри. Артурські морські керівники або тремтіли за свою шкуру, або хворіли на курячу сліпоту і не бачили, в яку прірву ганьби вони котяться.

Ми ще поговорили, і я пішов. У мене лишилось відчуття, що Васильєв політично накачує мене. Але ж для нього це був великий риск. Досить повідомити про нього Рожественському — він буде знищений, незважаючи на офіцерське звання.