Іліада - Гомер

Та ж, коліна обнявши, благала у мене
452] Діву коханням з'єднать, щоб старий став для неї огидний.
453] Вволив я волю її. Про це як довідався батько,
454] Тяжко прокляв мене й грізних почав він благати Еріній,
455] Щоб на коліна до нього ніколи дитя не сідало
456] Мною народжене. Вічні богове прокльон той здійснили —
457] Глибу підземного Зевс і жахлива із ним Персефона.
458] (Батька замислив тоді я гострою міддю убити,
459] Та приборкав той гнів мені хтось із безсмертних, до серця
460] Вклавши людські поговори й ганьбу, яка мене вкриє,
461] В разі почнуть мене батькоубивцею звати ахеї).
462] Не дозволяло, проте, в моїх грудях стривожене серце
463] Перед очима у гнівного батька лишатися в домі.
464] Правда, і рідних, і друзів багато, кругом обступивши,
465] Довго мене умовляли зостатися в отчому домі.
466] Жирних багато овець і повільних волів круторогих
467] Тут закололи, багато свиней, що лисніли від сала,
468] Тут на рожнах напекли над Гефестовим полум'ям дужим;
469] Випили з батькових дзбанів багато вина іскряного.
470] Дев'ять ночей невідступно вони при мені ночували,
471] Поперемінно мене стерегли, і не гасло ніколи
472] Світло, одне — при вході в обведене муром подвір'я,
473] Друге — в самім передсінку, при дверях до спальні моєї.
474] А як десятої ночі для мене вже пітьма запала,
475] Виламав двері я спальні своєї, підігнані щільно,
476] Вибіг і, вмить перескочивши мур, що навколо подвір'я,
477] Легко уник сторожів і служниць, що мене вартували.
478] Втікши далеко, блукав я в широких Еллади просторах,
479] Поки до Фтії родючої, матері вівцям, дістався
480] До можновладця Пелея. Мене він, прийнявши прихильно,
481] Так полюбив, як батько лиш любить єдиного сина
482] В юному віці, багатих маєтків його спадкоємця,
483] Дав і багатство мені, і густо залюднені землі.
484] Жив я на окраю Фтії, керуючи людом долопів.
485] Виховав там і тебе я, о богоподібний Ахілле,
486] Серцем тебе полюбив, не хтів-бо ніколи ти з іншим
487] Сісти до спільного столу, ні дома торкнутися їжі,
488] Поки тебе не візьму на коліна, й, нарізавши м'яса,
489] Не нагодую, й до уст я не притулю тобі келих.
490] Часом, бувало, хітон ти на грудях мені заплямуєш,
491] Бризнувши трохи вином, через милу незграбність дитячу.
492] Отже, багато про тебе я дбав і трудився багато
493] З думкою — хай я потомства й позбавлений з волі безсмертних, —
494] Саме тебе назову я, о богоподібний Ахілле,
495] Сином, щоб згубу ганебну од мене колись одвернув ти.
496] Отже, Ахілле, приборкай свій дух гордовитий! Хай буде
497] Серце твоє не безжальне. Та можна й богів ублагати,
498] Хоч перевищують нас вони в доблесті, шані і силі.
499] Вмилостивляють їх пахощі диму, й побожні моління,
500] І узливання із жиром жертовним, як ревно благає
501] Ласки людина, хоча помилилась вона й завинила.
502] Доньки-бо є у Зевса великого — Літи-Благання, —
503] В зморшках обличчя, кульгаві, з очима, що зиркають скоса,
504] Аті-Нестямі услід вони заклопотано ходять.
505] Ата ж є дужа й на ноги проворна, то їх набагато
506] Випереджає і, цілу кругом оббігаючи землю,
507] Шкодить людям, а Літи стають їм тоді в допомозі.
508] Той же, хто, Зевсових дочок зустрінувши, їх пошанує,
509] Матиме поміч од них, вони молитви його вчують,
510] А як одкине од себе, зневажливим словом одмовить,
511] З ревним благанням до Зевса Кроніона Літи підступлять,
512] Ату щоб слідом послав одплатити зухвальцю бідою.
513] Отже, Ахілле, й ти вияви Зевсовим донькам належну
514] Шану, як звикли їх всі шанувать, благородні душею.
515] Якби дарів не приніс тобі й не обіцяв їх надалі
516] Син Атрея, і досі в лютому гніві затятий,
517] Я й не просив би тебе обурення власне відкинуть
518] І захистити ахеїв, що вельми того потребують.
519] Але й тепер він багато дає і вперед обіцяє,
520] Кращих мужів посилає до тебе із ревним благанням,
521] Обраних з-поміж ахейського люду й тобі найлюбіших
522] Серед аргеїв. Отже, ні мови їх, ані приходу
523] Не зневажай, хоч досі і гнівався ти справедливо.
524] Чули не раз ми про давніх мужів, про героїв, укритих
525] Славою, — інколи лютому гніву й вони піддавались, —
526] Вмилостивляли дарунками їх, умовляли словами.
527] Трапилось це, пам'ятаю, давно й, може, вам воно, друзі,
528] Не новина, але все, як було, я б хотів розказати.
529] Бій між куретів точився і між войовничих етолян —
530] Нищили круг Калідона вони одні одних завзято.
531] Мужньо етоляни свій Калідон боронили прекрасний,
532] Знищить його намагались курети, Ареєм натхнені.
533] Лихо оце Артеміда наслала їм золотошатна,

534] Гнівна за те на етолян, що жертви з плодів свого саду
535] їй не приносив Ойней, — всім богам він палив гекатомби,
536] їй лише, доньці великого Зевса, не дав він нічого —
537] Чи не подумав, чи, може, забув, але гріх був великий.
538] Гнівом охоплена Зевса самого дочка стрілометна
539] Дикого з хащ лісових білоіклого вепра наслала.
540] Шкоди багато кабан цей тоді заподіяв для саду,
541] Попідривав і на землю звалив дерев він багато
542] Разом з корінням міцним і цвітом на них яблуневим.
543] Вепра того все ж, нарешті, убив Мелеагр, син Ойнея,
544] Силу-силенну мисливців з околишніх міст назбиравши
545] Разом з їх псами: малим-бо гуртом цього звіра не взяти,
546] Тож не один через нього на вогнище ліг смутковійне.
547] Розрух і зваду велику богиня тоді учинила
548] Поміж куретів хоробрих і духом великих етолян —
549] Все за ту голову вепра й укриту щетиною шкуру.
550] Поки брав участь в бою Мелеагр, Ареєві любий,
551] Доти куретам доводилось зле — поза мурами міста
552] їм не вдавалось утриматись, хоч і було їх багато.
553] Враз огорнув Мелеагра могутнього гнів, що у грудях
554] Дух забиває часами й мужам, які мислять розумно.
555] Серцем розгнівався він на матінку рідну Алтею
556] Й до Клеопатри прекрасної, жінки подався своєї,
557] Що від стрункої Марпеси, Евена дочки, народилась
558] Та від Ідея, з усіх на землі найсильнішого мужа.
559] Тож, не вагаючись, на владаря Аполлона самого
560] Цей за дружину струнку наважився лука підняти.
561] Батько і мати поважна тоді почали в своїм домі
562] Звати дочку Алкіоною в пам'ять про дні, коли мати,
563] Терплячи долю лиху алкіони, стражденної пташки,
564] Тяжко ридала, як Феб-Аполлон її вкрав дальносяжний.
565] Гнівом пекучим повитий, лежав Мелеагр у дружини,
566] Був він на матір лихий за прокльони, — у горі на нього
567] Помсту богів за убитого брата вона закликала,
568] Впавши навколішки, груди вмиваючи слізьми гіркими,
569] Довго у землю, що живить людей, вона била руками,
570] Довго Аїда самого благала й страшну Персефону
571] Смерть її сину послати. Й Ерінія, в пітьмі блуденна,
572] Серцем жорстким невблаганна, почула її із Еребу.
573] Крики від брам Калідона тоді залунали і гуркіт
574] Мурів руйнованих. До Мелеагра старшини етолян
575] Найповажніших послали жерців із благанням подати
576] Захист, та ще й нагороду велику йому обіцяли:
577] Де й найродючіший ґрунт на всій калідонській рівнині,
578] Мав він найкращу дільницю у гій п'ятдесят собі взяти, —
579] У виноградних садах красувалась одна половина,
580] І половина гуляла, для орного поля придатна.
581] Довго просив його й старець Ойней, сивочолий комонник,
582] Вийшовши перед поріг його високоверхої спальні,
583] В двері зачинені стукав, уклінно звертався до сина.
584] Довго і сестри просили, і мати благала поважна.
585] Він же ще більше затявся. Його також друзі просили,
586] З-поміж усіх найвірніші йому, найдорожчі для нього,
587] Та гордовитого серця у грудях схилить не здолали,
588] Поки ударами спальню і мурів товстих не схитнуло,
589] Поки не вдерлись курети і не запалали пожежі.
590] Стала тоді із плачем Мелеагра дружина благати,
591] Вбрана ошатно, про всі повідаючи мужеві лиха,
592] Що зазнає їх весь люд у захопленім ворогом місті:
593] Ріжуть нещадно мужів, вогнем спопеляють оселі,
594] Гарно вбраних жінок із дітьми у полон забирають.
595] Серцем обурився він, про жахливі почувши події,
596] Й кинувся в бій, одягнувши на себе осяйливу зброю.
597] Так він загибелі день одвернув од людей етолійських,
598] Серця послухавши свого. Дарунків йому ж не давали
599] Гожих і щедрих, — загибель од люду і так одвернув він.
600] Ти ж не тримай цього в думці, нехай богове інакше
601] Мисль твою, любий, спрямують. Бо від кораблів, що палають,
602] Важче біду одвернути. Отож, подарунки прийнявши,
603] З нами виходь. Як бога, тебе пошанують ахеї.
604] А як пізніш, без дарів, до вбивчого бою ти вступиш,
605] Шани такої не матимеш, ворога хоч би^й відбивши".
606] Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий:

607] "Феніксе, паростку Зевсів, дідуню старенький, не треба
608] Шани цієї мені, — вшанований Зевсом я досить.
609] При кораблях крутобоких мене збереже він, допоки
610] Вистачить в грудях дихання й носитимуть любі коліна.
611] Ще тобі інше скажу я, а ти заховай в своїм серці:
612] Духу мого не бентеж наріканням та слізьми гіркими,
613] Щоб догодити Атріду. Його ти любить не повинен,
614] Щоб ненависним не стати мені, що люблю тебе дуже.
615] Краще б зі мною тому досаждав, хто мені досаждає.
616] Влади державної нарівно й шани прийми половину.
617] Ці хай із вістю ідуть до Атріда. А ти залишайся,
618] Переночуєш на ложі м'якому. Удосвіта ж завтра
619] Ми поміркуєм, додому пливти нам чи тут залишатись".

620] Мовивши це, він Патроклові мовчки моргає бровою
621] Феніксу постіль вигідну стелить, щоб швидше з намету
622] Вийти усі здогадались. Озвався тоді богорівний
623] Син Теламона Еант і слово таке до них мовив:

624] "О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею,
625] Будемо йти! Мети-бо розмови шляхом цим, здається,
626] Не досягнути. Треба данаям тепер якнайшвидше
627] Відповідь цю сповістить, хоч на добре вона й не виходить, —
628] Досі ж її дожидають вони. А Ахілл прудконогий
629] Диким шаленством свої гордовиті наповнює груди,
630] Надто жорстокий, він приязні друзів своїх не шанує,
631] Що на швидких кораблях його нею усі визначали, —
632] Серцем безжальний! Навіть і той, в кого брата убили,
633] Винагороду приймає, так само як батько за сина!
634] Викуп сплативши великий, лишається вбивця в народі,
635] Той же, хто взяв його, мстивий свій дух і своє гордовите
636] Серце вгамовує.