Очима клоуна - Белль Генріх

Він вважає, що тобі слід відмовитись від усього п'єротичного в твоїх номерах, і хоча в тебе є хист арлекіна, було б шкода розпорошувати й на це твій талант, а як клоун — ти просто нічого не вартий. Твої перспективи вбачає він у послідовному повороті до пантоміми... Та чи ти взагалі слухаєш мене? — Голос його ставав дедалі різкішим.

— Будь ласка, не турбуйся, що я заплющив очі, — мовив я, — я чую кожне твоє слово, усе до останнього з цих розумних і слушних зауважень.

Коли він почав цитувати Геннегольма, я знову заплющив очі. Від цього мені стало так приємно, а крім того, не муляв очі темно-каштановий комод, що стояв біля стіни за батьковою спиною. Огидна коробка, яка своїм виглядом чимось нагадувала школу: вся темно-коричнева, ручки-пухирі чорні, а зверху замість прикраси — яскраво-жовта планка. Комод той Марі взяла з батьківського дому.

— Будь ласка, — мовив я стиха, — говори, говори далі.

Я був страшенно стомлений, у мене болів живіт, боліла голова, а стояв я за кріслом у такій судорожно-скарлюченій позі, що коліно стало пухнути ще більше. Закривши повіки, я побачив перед собою своє обличчя, яке бачив у дзеркалі тисячі разів у години тренування: цілком непорушне, все покрите білилом, ні брови, ні навіть вії не ворухнуться, я лиш поволі поводжу очима туди й сюди, мов полохливий кролик, щоб досягти ефекту, який критики типу Геннегольма назвали "дивовижною здібністю зображати тваринний розпач". А тепер я мертвий, на тисячі годин запертий віч-на-віч зі своїм обличчям — і нема вже можливості врятуватися в очах Марі.

— Та говори ж, — сказав я.

— Він порадив мені віддати тебе в науку до одного з кращих майстрів. На рік, на два або хоч на півроку. Геннегольм вважає, що тобі слід зосередитись, учитись і усвідомити себе до такої міри, поки ти знову станеш наївним. А головне — тренуватись, тренуватись і тренуватись і... Ти мене слухаєш? — Голос його, слава богу, пом'якшав.

— Слухаю, — відповів я.

— І я згоден фінансувати твоє навчання.

Мені здавалося, що моє коліно стало вже таким товстим і круглим, як газовий балон. Не розплющуючи очей, я, мов сліпий, навпомацки обійшов крісло, сів, намацав на столі сигарети. Батько злякано зойкнув. Я так добре вмію імітувати сліпця, що можна й справді подумати, ніби я сліпий. В ту хвилину я сам собі здавався сліпим і вірив, що можу й назавжди лишитись таким. Я грав не сліпця, а людину, яка тільки-но осліпла, а коли нарешті взяв у рот сигарету, відчув полум'я батькової запальнички, відчув навіть, як воно тремтить.

— Сину мій, — злякано запитав батько, — ти хворий?

— Так, — відповів я стиха і затягнувся сигаретою, глибоко вдихаючи дим, — я смертельно хворий, але не сліпий. Болить живіт, голова, болить коліно, душу мою роз'ятрює безмежна меланхолія, але найгірше — це я добре знаю — найгірше те, що Геннегольм правий, він має рацію процентів на дев'яносто п'ять, і я навіть знаю, що він далі сказав тобі. Говорив він про Кляйста?

— Так, — сказав батько.

— Казав, що я повинен спершу втратити свою душу, Цілком спустошитись і що лише тоді я зможу мати нову душу, — говорив таке?

— Так, — сказав батько. — А звідки ти це знаєш?

— Боже мій, — відповів я, — та я ж знаю всі його теорії, навіть знаю, звідки вони у нього. Але я не хочу втрачати своєї душі, я хочу повернути її собі.

— А ти втратив її?

— Так.

— Де ж вона?

— В Римі, — відповів я, розплющив очі й засміявся.

Батько і справді побілів од страху і наче постарів. Коли він теж засміявся, сміх його звучав полегшено і все ж роздратовано.

— Ах ти, шибеник, — сказав він, — то ти навмисне прикидався?

— На жаль, — відповів я, — не зовсім і не досить тонко. Геннегольм сказав би: ще надто натуралістично, — і він мав би рацію. Такі індики завжди мають рацію, у них незвичайна інтуїція — щоправда, більше нічого у них немає, але все ж таки...

— От шибеник, — знову повторив батько, — пошив мене в дурні.

— Ні, — відповів я, — я пошив тебе в дурні не більше, ніж це робить який-небудь справжній сліпець. Повір мені: і справжньому сліпцю не завжди обов'язково йти навпомацки та шукати опори. Деякі сліпці, хоч вони й справді сліпі, грають роль сліпців. Я міг би зараз, на твоїх очах, так прошкандибати звідси до дверей, що ти закричав би від болю і співчуття і миттю викликав би найкращого в світі хірурга, самого Фретцера. Хочеш — покажу? — Я вже став на ноги.

— Облиш, прошу тебе, — страдницьким голосом сказав батько, і я знову сів.

— Будь ласка, сядь і ти, — попросив я, — бо, коли ти отак стоїш весь час, мене це нервує.

Він сів, налив собі мінеральної води і спантеличено глянув на мене.

— Тебе одразу й не розкусиш, — мовив він, — дай же мені ясну відповідь. Я плачу за твоє навчання незалежно від того, куди ти захочеш поїхати — в Лондон, Париж, Брюссель. Для мене в цій справі чим краще, тим краще.

— Ні, — стомлено сказав я, — для мене чим краще, тим гірше. Мені не допоможе ніяке навчання, допоможе тільки вперта праця. Я вчився, коли мені було тринадцять, чотирнадцять років, аж до двадцяти одного. Ви тільки не помічали цього. І якщо Геннегольм гадає, ніби я ще й тепер міг би вчитись, то він дурніший, ніж я про нього думав.

— Він фахівець, — зауважив батько, — кращого за нього я не знаю.

— Навіть найкращий з усіх наших фахівців, — докинув я, — але він фахівець, та й годі, розуміється на театрі, трагедії, комедії дель арте, пантомімі. А втім, поглянь — які невдалі його власні комедіантські спроби, коли він раптом з'являється в фіолетовій сорочці з чорного шовковою краваткою. Який-небудь дилетант — і той посоромився б. Що критики критикують — не так страшно, гірше те, що вони некритичні і зовсім позбавлені чуття гумору щодо себе самих. От у чому лихо. Звичайно, він справжній фахівець, але ж якщо він гадає, що мені після шести років роботи на сцені слід знову почати вчитись, то це вже дурниці.

— Отже, гроші тобі не потрібні? — запитав батько. В голосі його відчувалось полегшення, і це насторожило мене.

— Навпаки, — сказав я, — мені дуже потрібні гроші.

— І що ж ти збираєшся робити? Виступати і далі за таких обставин?

— За яких "таких обставин"? — перепитав я.

— Ну, — почав він збентежено, — ти ж і сам знаєш, що про тебе пишуть.

— Що про мене пишуть?.. — мовив я. — Останні місяці я гастролював виключно на периферії.

— Я звелів зібрати мені все про тебе, — сказав батько, — і ми з Геннегольмом проаналізували всі відгуки.

— Ну й діла! — сказав я. — І скільки ж ти йому заплатив за все?

— Облиш це, — відповів він, — ти краще скажи: які в тебе наміри?

— Тренуватись, працювати півроку, рік — я ще не знаю скільки.

— Де?

— Тут, — відповів я. — А де ж іще?

Це, як видно, налякало батька, і йому не вдалося приховати свого почуття.

— Я не буду надокучати вам і компрометувати вас, навіть не ходитиму на ваші прийоми, — сказав я.

Батько почервонів. Я кілька разів ходив до них на jour fixe[16] як сторонній, а не особисто до батька та матері. Пив там коктейлі, жував маслини, пив чай, а йдучи додому, запихав собі в кишені їхні сигарети, і так відкрито, що бачили слуги й, червоніючи, одвертались.

— Ет... — тільки й вимовив батько і трохи одвернувся в кріслі. Йому, видно, хотілося встати й відійти до вікна. Але він лиш потупив очі й сказав: — Мені було б приємніше, коли б ти обрав солідний шлях, який пропонує Геннегольм. Фінансувати якесь непевне діло мені просто трудно. А ти хіба сам не заощадив нічого? Адже ти, певно, заробляв немало за минулі роки.

— Жодного пфеніга не заощадив, — сказав я. — І зараз у мене є одна-єдина марка. — Я дістав з кишені ту марку й показав йому. Він справді нахилився й почав розглядати її, немов якусь рідкісну комаху.

— Мені важко тобі повірити, — мовив він, — у всякому разі, я не виховував з тебе марнотратника. Скільки ж тобі потрібно на місяць, як ти визначаєш свої потреби?

У мене закалатало серце. Не сподівався, що він погодиться так безпосередньо допомогти мені. Я трохи подумав. Мені було потрібно не дуже багато і не так уже й мало, а так, щоб вистачило на прожиток, проте я не мав ані найменшої уяви, скільки ж мені потрібно. Платня за електрику, за телефон, та й жити на якісь кошти треба. Я аж спітнів од хвилювання.

— Перш за все, — почав я, — мені потрібна товста гумова мата, на всю оцю кімнату, сім метрів на п'ять. Ти міг би дістати її дешевше з вашої Рейнської фабрики гумових виробів.

— Прекрасно, — сказав батько, посміхнувшись, — я навіть подарую її тобі. Сім метрів на п'ять... Але ж Геннегольм вважає, що тобі не слід розпорошувати сил на акробатику.

— Я і не буду, — відповів я. — А крім мати, мені, мабуть, потрібно ще тисячу марок на місяць.

— Тисячу марок! — вигукнув батько. Він, видно, справді злякався, бо зразу встав і навіть губи в нього затремтіли.

— Ну, добре, — сказав я. — А якої ти думки про це?

Я ніколи й уявлення не мав, скільки він має в дійсності грошей. По тисячі марок на місяць протягом року це становить, наскільки я можу підрахувати, дванадцять тисяч марок, а така сума не погубить його. Адже він справжній мільйонер, це мені батько Марі точно довів, показав на конкретних цифрах. Я вже й не пам'ятав усіх подробиць, але він скрізь мав акції і "свою частку", навіть у тій фабриці, що виробляла банний екстракт.

Батько ходив за своїм кріслом туди й назад, цілком спокійний, і тільки ворушив губами, немов щось підраховуючи. Можливо, він і справді це робив, але щось уже занадто довго.

Я знову пригадав, якими скнарами виявились мої рідні, коли я з Марі виїхав із Бонна. Батько написав мені, що з моральних міркувань відмовляє в будь-якій матеріальній підтримці і сподівається, що я "працею своїх рук" прогодую себе і "ту нещасну, порядну дівчину, яку звабив". Мені, мовляв, відомо, що старого Деркума він завжди поважав як противника і як людину, а тепер я оскандалив його.

Ми проживали тоді в одному пансіоні в Кельн-Еренфельді. Сімсот марок, які Марі успадкувала од матері, вийшли за один місяць, хоч мені й здавалося, що ми витрачали їх розумно й ощадливо. Жили ми поблизу еренфельдського вокзалу, з вікна своєї кімнати дивились на червоний цегляний мур станції; поїзди, навантажені бурим вугіллям, прибували до міста й повертались порожняком — досить втішна картина, вельми зворушливий шум: вони весь час нагадували про фінансове благополуччя моєї родини.