Очима клоуна - Белль Генріх

Він жив поблизу великої і дуже похмурої церкви на вулиці Енгельса (я й досі не знаю, чи не вважав він себе зобов'язаним жити на вулиці Енгельса саме тому, що був членом СДПН). Я вже дійшов до краю, був смертельно стомлений, голодний, не мав навіть сигарети, а серце моє краяла думка про те, що Марі сидить удома сама і тривожиться за мене. До того ж Кельн-Кальк, вулиця Енгельса та хімічна фабрика поблизу — дуже невтішне видовище для меланхоліка. Нарешті я зайшов до якоїсь булочної і попросив продавщицю подарувати мені один хлібець. Вона була ще молода, але якась замучена з виду. Я діждався моменту, коли з крамнички вийдуть усі покупці, потім швидко ввійшов і, навіть не сказавши "добривечір", випалив:

— Дайте мені один хлібець!

Я боявся, що туди ось-ось хто-небудь зайде. Жінка поглянула на мене, спершу її тонкі непривітні уста стали ще тонші, потім трохи округлились, виповнились, вона, не говорячи й слова, вкинула в кульок три булочки й шматок прісного пирога і подала мені. Здається, я навіть не сказав "спасибі", а схопив кульок і мерщій вискочив з крамнички. Потім сів на ганочку будинку, в якому жив Едгар, і став їсти булочки та пиріг, час від часу мацаючи за кишеню, де лежав безготівковий чек на двадцять дві марки. Двадцять два — незвичайне число, і я все міркував про те, чим його пояснити: можливо, та сума лишилась у діда на якомусь рахунку, може, старий просто пожартував, а найбільше ймовірно — це простий випадок, і все ж дивно було, що там значилось не тільки цифрами — 22, — а й словами: "двадцять дві", — певно, дід таки щось мав на увазі, виписуючи чек. Я так ніколи й не взнав нічого про походження тієї суми. Пізніше виявилося, що прождав я Едгара на вулиці Енгельса в Кальку всього-на-всього півтори години, а мені вони здалися вічністю, сповненою скорботи: темні фасади будинків та випари хімічної фабрики гнітили мою душу.

Едгар був радий зустрічі зі мною. Він аж сяяв увесь, плескав мене по плечу, потім повів до своєї кімнати, де на стіні висів великий фотопортрет Брехта, а під ним — гітара й безліч книжок кишенькового формату на саморобній етажерці. Я чув, як він за дверима докоряв хазяйці, що вона не впустила мене до кімнати, потім повернувся з пляшкою шнапсу і, весь сяючи, розповів, як того вечора в театральному комітеті виграв битву "проти тих смердючих псів із ХДС", а далі попросив мене розповісти все, що я пережив з часу нашої останньої зустрічі. Ми з ним ще хлопчаками гралися разом кілька років підряд. Його батько був колись банщиком, а потім — сторожем на спортивному майданчику поблизу нашого дому. Я попросив звільнити мене від довгої сповіді, в кількох словах змалював йому своє нинішнє становище й попросив реалізувати мій чек. Едгар щиро поспівчував мені, одразу все зрозумів, дав мені тридцять марок і навіть не хотів брати чека, але я благав таки взяти його. Здається, я мало не заплакав, благаючи взяти у мене чек. Нарешті Едгар, трохи образившись, узяв, і я запросив його приїхати до нас і подивитись на моє тренування. Він провів мене аж до трамвайної зупинки біля кальківської пошти, але я, помітивши по другий бік площі вільне таксі, помчав туди, вскочив у машину і встиг побачити тільки широке бліде обличчя Едгара: вираз у нього був спантеличений і ображений водночас. Тоді я вперше дозволив собі таку розкіш як таксі, але якщо хтось коли-небудь і заслужив таксі, то це я в той вечір. Я вже не мав ні сили, ні терпіння трястися в трамваї через увесь Кельн і ще цілу годину чекати, поки побачу Марі. Таксі коштувало мені майже вісім марок. Я дав водієві ще п'ятдесят пфенігів на чай і подався сходами нашого пансіону нагору. Марі з плачем кинулась мені на шию, я теж заплакав. Ми обоє пережили стільки страху одне за одного, наче були розлучені цілу вічність, в розпачі навіть поцілуватись забули, тільки повторяли пошепки знову і знов, що ніколи, ніколи більше не будемо розлучатись. "Поки смерть не розлучить нас", — шепотіла Марі. Потім Марі "приготувалась", як вона завжди говорила, — напудрилась, підкрасила губи, — і ми пішли в харчевню на Венлоерштрасе, з'їли по дві порції гуляшу, купили собі пляшку червоного вина й повернулись додому.

Едгар так і не пробачив мені до кінця ту поїздку в таксі. Ми потім стрічалися частенько, Едгар навіть допоміг нам ще раз грошима, коли у Марі був викидень. Він і не згадував ніколи про ту мою поїздку в таксі, але в нього лишилась недовіра до мене, яка не згладилась і досі.

— Боже мій, — вигукнув батько голосно і якимсь новим, незнайомим мені тоном, — та говори ж голосніше й й чіткіше і розплющ очі. Більше ти не обдуриш мене своїми трюками.

Я розплющив очі й поглянув на нього.

— А хіба я балакав? — запитав я.

— Авжеж, — сказав він, — щось бурмочеш собі під ніс, але єдине, що я розібрав, це "погані мільйони". Ти повторив ці слова кілька разів.

— Та це і є єдине, що ти можеш і повинен зрозуміти.

— І слова "безготівковий чек" я теж розібрав.

— Ну, гаразд, — мовив я, — а тепер сядь і скажи мені, що ти собі надумав — яку допомогу можеш давати мені щомісяця протягом року?

Я підійшов до нього, лагідно взяв за плечі й посадив у крісло. Він одразу ж підвівся, і ми так і стояли віч-на-віч, майже впритул.

— Я обдумав це діло і так і сяк, — тихо мовив він, — якщо ти не хочеш прийняти моєї умови про солідне навчання під контролем фахівців, а маєш намір працювати тут... то, власне кажучи... так, я гадаю, двісті марок на місяць вистачить тобі.

Я певен, що він хотів сказати — двісті п'ятдесят або триста марок, але в останню мить передумав і сказав — двісті. Проте його, очевидно, злякав вираз мого обличчя, бо він додав поспішніше, ніж це личило його випещеній особі:

— Геннегольм говорив мені, що аскетизм — основа пантоміми.

Я все ще мовчав, тільки дивився на нього "порожніми очима", як дивиться клейстівська маріонетка. Я навіть не обуривсь, але був так здивований, що довгим тренуванням завчена гримаса з "порожніми очима" з'явилася сама собою. Батько почав нервувати, у нього на верхній губі проступили дрібненькі крапельки поту. Проте в мене ще досі не зародилось ні почуття гніву, ні гіркоти чи ненависті; мої "порожні очі" поволі сповнювалися лише жалістю до батька.

— Любий тату, — сказав я стиха, — двісті марок — но так уже й мало, як ти, здається, подумав. Це досить пристойна сума, і я не збираюся сперечатись про це з тобою, але чи знаєш ти принаймні, що аскетизм — дорога втіха, У всякому разі, той аскетизм, який має на увазі Геннегольм; він має на увазі не аскетизм, а дієту, багато пісного м'яса і салати. Найдешевша форма аскетизму — голод, але голодний клоун... а втім, це краще, ніж п'яний клоун.

Я відступив трохи назад, бо мені неприємно було стояти так близько до нього й бачити, як краплі поту на його губах дедалі більшають.

— Знаєш що? — запропонував я. — Давай поговоримо не про гроші, а про щось інше, як належить справжнім джентльменам.

— Але ж я справді хочу допомогти тобі, — сказав він у розпачі, — я охоче дам тобі триста марок.

— Зараз я нічого не хочу й чути про гроші, — мовив я. — Тільки хотів би пояснити тобі, що було найдивнішого для мене в нашому дитинстві.

— Що ж саме? — запитав він і так поглянув на мене, ніби чекав смертного вироку. Він, певно, думав, що я почну говорити про його коханку, якій він побудував віллу в Годесберзі.

— Не хвилюйся, — сказав я, — це тебе тільки здивує: найдивнішим спогадом про дитинство є те, що ми вдома ніколи не могли нажертися досхочу.

Почувши слово "нажертися", батько здригнувся, проковтнув слину, потім осудливо засміявся і спитав:

— Ти хочеш сказати, що ви ніколи по-справжньому не наїдались?

— Саме так, — спокійно відповів я, — ми ніколи по-справжньому не наїдались, принаймні так було вдома. Я й досі не знаю, чим це пояснити — скупістю чи якимось принципом; мені було б краще думати, що скупістю, але чи знаєш ти взагалі, що відчуває дитина, коли вона з обіду й до вечора ганяє на велосипеді, грає в футбол та купається в Рейні?

— По-моєму — апетит, — холодно зауважив він.

— Ні, — сказав я, — голод. Як не дивно, але ми з самого дитинства тільки й знали, що ми багаті, дуже багаті, проте нічого не мали від того багатства — навіть їжі досхочу не мали.

— Та хіба ж вам чогось бракувало?

— Так, — сказав я, — я ж тобі говорю: їжі, а крім того — кишенькових грошей. Ти знаєш, чого мені завжди хотілось попоїсти в дитинстві?

— Боже мій, — злякано сказав він, — чого ж тобі хотілося?

— Картоплі, — відповів я. — Але мати вже тоді схибнулася на стрункості — та ти ж знаєш: вона завжди йшла попереду своєї епохи, — і от у нас весь час кишіли всілякі слабоумні балакуни, кожен пропонував свою теорію харчування, та, на жаль, у жодній з тих теорій картопля не відігравала позитивної ролі. Часом, коли вас не було вдома, служниці готували собі картоплю — в мундирах, з маслом, сіллю та цибулею — і зрідка будили й нас; тоді ми мали право в піжамах зійти вниз і — при умові дотримання абсолютної таємниці — набити собі шлунки картоплею. А по п'ятницях ми ходили до Вінекенів, там завжди готували картопляний салат, і фрау Вінекен накладала нам повну тарілку з горою. І ще у нас завжди ставили на стіл надто мало хліба; наша хлібниця взагалі була якимось прикрим непорозумінням: самі прокляті підсмажені сухарі або кілька скибочок хліба, засушеного "з медичних міркувань". А от коли я приходив до Вінекенів і Едгар саме приносив хліб, фрау Вінекен візьме ту хлібину, притисне її лівою рукою до грудей та й крає правою свіжі скиби, а ми підхоплюєм їх і намазуємо яблучним повидлом.

Батько, слухаючи, сумно похилив голову. Я простягнув пачку з сигаретами, він узяв одну, і я дав йому припалити. Мені стало шкода його. Мабуть, трудно батькові вперше в житті серйозно говорити з сином, якому вже мало не сповнилось двадцять вісім років.

— Ну, і тисяча інших речей, — сказав я, — скажімо, ті ж солодцеві цукерки або надувні кульки. Мати вважала це чистим марнотратством. Не заперечую — це чисте марнотратство, але щоб пустити в повітря всі ваші погані мільйони у вигляді надувних кульок — ніякого нашого марнотратства не вистачить. Або дешеві цукерки, од яких нас мати відстрашувала своїми особливо мудрими теоріями про те, що вони — справжнісінька отрута.