Очима клоуна - Белль Генріх

— Якщо ви мені скажете, ніби таємні переговори в ганноверському готелі були спрямовані виключно до того, щоб Марі стала мені ще вірнішою, то й тоді я вам повірю.

— Ви, Шнір, мабуть, не помітили, що в ваших стосунках з фрейлейн Деркум наступила криза, — сказав він.

— А ви тільки цього й чекали, щоб сунути свого носа, — закинув я, — вказати їй законну й відповідну церковному праву лазівку, щоб звільнитися від мене. А я то завжди гадав, ніби католицька церква проти розлучень.

— Горе мені, та й годі, з вами, Шнір, — вигукнув він, — не будете ж ви від мене, католицького пастора, вимагати, щоб я підтримував бажання жінки й надалі жити в гріхах!

— А чому б і ні? — сказав я. — А так ви штовхаєте її на шлях розпусти і шлюбної зради; якщо ви, як пастор, берете на себе таку відповідальність, то що ж, будь ласка.

— Ваш антиклерикалізм просто приголомшує мене. Щось подібне я спостерігав лише у католиків.

— Зовсім я не антиклерикал, не вигадуйте казна-чого — я всього-на-всього тільки анти-Зоммервільд, бо ви повели нечесну гру і взагалі дворушник.

— Боже мій, — вжахнувся він, — а це ж іще чому?

— Як послухаєш ваші проповіді, то здається, ніби серце у вас величезне, як напнутий парус, а потім виявляється, що ви шушукаетесь по готелях, шахраюєте. Я в поті чола заробляю собі на хліб, а ви тим часом збиваєте з пуття мою дружину, навіть не вислухавши мене. Це нечесно й підступно, але чого іншого можна чекати від естета?

— Ну що ж, картайте мене, ображайте, — сказав він. — Я вас розумію, як ніхто інший.

— Нічого ви не розумієте, ви влили в душу Марі прокляту отруту. А я, щоб ви знали, люблю чисті напої: мені чистий самогон любіший, ніж підроблений коньяк.

— Говоріть, говоріть, — сказав він, — вам треба виговоритись; усе це звучить так, ніби вас зачепило за саме серце.

— А таки зачепило, прелате, за серце і за душу, бо йдеться про Марі.

— Настане час, коли ви, Шнір, усвідомите, що були несправедливі до мене. І в цьому питанні, і взагалі... — В голосі його забриніла сльозлива нотка. — А що стосується мого "нечистого напою", то ви, певно, забуваєте одну істину: коли людину мучить спрага, звичайна спрага, то краще дати їй якогось пійла, аніж не дати нічого.

— Але ж у вашому святому письмі сказано про чисту прозору воду — чому ж ви не частуєте нею людей?

— Може, це виходить і так, — сказав він тремтячим голосом, — і лише тому (я користуюсь вашим порівнянням), тому, що я стою в самому кінці довгого ряду людей, які черпають і передають воду з джерела, — можливо, я стою в тому ряду сотий чи навіть тисячний, і до мене Доходить вода уже не такою свіжою. Крім того, я хочу вам, Шнір, сказати ще одне... Ви слухаєте?

— Слухаю, — відповів я.

— Ви можете любити жінку, навіть не живучи з нею.

— Он як! — здивувався я. — Зараз ви, певно, заведете мову про діву Марію.

— Не глузуйте, Шнір, це вам не до лиця.

— Я зовсім не глузую, — сказав я, — бо цілком спроможний поважати те, чого не розумію. Проте вважаю фатальною помилкою ставити за приклад діву Марію молодій дівчині, яка не хоче йти в черниці. Одного разу я навіть прочитав лекцію на цю тему.

— Навіть так? — здивувався він. — Де ж це було?

— Тут, у Бонні, — відповів я, — дівчатам з групи Марі. Я приїздив з Кельна до них на молодіжний вечір, показав дівчатам кілька своїх фокусів, а потім говорив з ними про діву Марію. Якщо цікавитесь, то розпитайте Моніку Сільвс. Звичайно, я не міг балакати з дівчатами про те, що ви називаєте "плотським бажанням"! Ви ще слухаєте?

— Слухаю і дивуюсь, — мовив він. — Ви таки справді стаєте вульгарним, Шнір.

— Достобіса, прелате, — не витримав я, — адже весь процес, внаслідок якого з'являються на світ діти, теж досить вульгарне діло. Але, якщо вам це приємніше, ми можемо поговорити й про лелеку... Все, що говориться в ваших "колах", виголошується в проповідях і пишеться в святому письмі про це вульгарне діло, — чистісіньке лицемірство. В глибині душі ви, католики, дивитесь на нього як на свинство, мимоволі узаконене шлюбом, або ж ілюзорно відділяєте плотське від того, що, крім плотського, належить до цього діла, — але ж саме те, що, крім плотського, належить сюди, і є найскладніше. Навіть заміжня жінка, що ледве терпить свого законного чоловіка, не є сама тільки плоть, і якийсь найбрудніший п'яниця, що йде до повії, не є сама тільки плоть, як і та повія. Ви поводитеся з усім "тим ділом", як з карнавальною вертушкою, а воно — справжній динаміт.

— Шнір, — в'яло озвався Зоммервільд, — мене дивує, як багато ви думали про "це діло".

— Дивує! — вигукнув я. — А чом вас не дивують оті безмозкі тварюки, що дивляться на своїх дружин як на звичайнісіньку законну власність? Спитайте Моніку Сільвс, що я тоді говорив про це дівчатам. Відколи я відчув, що сам належу до чоловічого роду, я майже ні про що інше не думав так серйозно. А вас це дивує?

— Але ж ви не маєте ніякої, навіть найменшої уяви про право і закон. А втім, ці речі — якими складними вони б не були — потребують певного впорядкування.

— Ага, — сказав я, — од вашого впорядкування перепало дещо й мені. Ви штовхаєте природу на шлях, який самі ж називаєте перелюбством, а коли природа вторгається в шлюб, ви починаєте страхати людей. Сповідь, прощення, гріх і тому подібне. Все у вас регулюється законом.

Зоммервільд засміявся. Сміх його звучав якось вульгарно.

— Шнір, — мовив він, — нарешті я збагнув, чого ви страждаєте. Очевидно, ви такий же однолюб, як і осел.

— Ви навіть і в зоології нічого не тямите, — сказав я, — що вже тоді говорити про homo sapiens.[13] Віслюки зовсім не однолюби, хоч на вигляд вони й благочестиві. У них панує нічим не обмежений проміскуїтет. От ворони моногамні, а також колючки, галки і часом носороги.

— А Марі, очевидно, ні... — бовкнув він. І, певно, помітивши, як боляче вразили мене ці слова, додав стиха: — Дуже шкодую, Шнір, я волів би краще не говорити вам цього, але ж... Ви вірите моїй щирості?

Я мовчав. Виплюнувши на килим недопалену сигарету, я дивився, як з неї посипались іскри й пропалили чорні дірочки.

— Шнір, — гукнув він благально, — принаймні повірте, що мені не хотілось вам говорити про це.

— Вам хіба не однаково, вірю я вам чи ні? — сказав я. — А втім, якщо для вас це щось важить, будь ласка: я вірю вам.

— Ви тільки-но так багато говорили про природу, — почав він знову, — вам слід було б, скорившись їй, поїхати слідом за Марі й боротися за неї.

— Боротися... — повторив я. — А де це написано у ваших проклятих законах про шлюб?

— Але ж ваші зв'язки з фрейлейн Деркум не були шлюбом.

— Гаразд, — погодився я, — нехай і так, не були шлюбом. Але ж я мало не щодня домагався поговорити з нею по телефону, день у день писав їй листи.

— Я знаю, — сказав він, — знаю. Але тепер це вже запізно.

— Отже, тепер лишається тільки одне: зруйнувати той шлюб, — констатував я.

— Ви не підете на це, — сказав він, — я знаю вас краще, ніж ви думаєте, і скільки б ви не лаялись та не погрожували мені, я скажу вам: найстрашніше в вас те, що ви наївна, я б сказав — надто чиста людина. Чи міг би я вам допомогти? Я маю на увазі... — Він обірвав на півслові.

— Ви маєте на увазі — грішми? — перепитав я.

— І грішми теж, — сказав він. — Але я мав на увазі ваші професійні справи.

— Можливо, я ще повернуся до цього, — відповів я, — попрошу допомогти і грошима, і в справі мого фаху. А зараз ви мені скажіть: де вона тепер?

Я почув Зоммервільдове дихання, і в тиші до мене вперше долинув його запах: пахло ніжним лосьйоном для гоління, трохи червоним вином і сигарою, але слабо.

— Вони поїхали в Рим, — нарешті вимовив він.

— Медовий місяць, так? — запитав я хрипким голосом.

— Так це називають, — ствердив Зоммервільд.

— Щоб довершити розпусту, — докинув я.

Я поклав трубку на апарат, не сказавши йому ні "дякую", ні "до побачення". Поглянув на чорні цяточки, випалені в килимі іскрами від сигарети, але був надто стомлений, щоб стати на них ногою і остаточно загасити. Мене морозило, боліло коліно. Надто довго я пролежав у ванні.

Зі мною Марі не схотіла їхати в Рим. Коли я запропонував якось з'їздити туди, вона почервоніла і відповіла: "В Італію — можна, але не в Рим". І на моє запитання — чому? — здивовано сказала: "Ти справді не знаєш чому?" — "Ні", — відповів я, а вона так і не пояснила мені причини. Я охоче поїхав би з нею в Рим подивитися на папу. По-моєму, я міг би годинами чекати на площі святого Петра, плескав би в долоні і кричав би: "Еввіва!", побачивши його в вікні палацу. Коли я все це сказав Марі, вона трохи не сказилася. Заявила, що, на її думку, це "щось антиприродне", коли агностик, подібний до мене, збирається радо вітати святого отця. Вона просто ревнувала. Це я часто помічав у католиків: вони ревниво оберігають атрибути своєї віри — священні таїнства, папу — як справжні скнари. До того ж це найзарозуміліша категорія людей, мені відомих. В усьому вони вбачають свою перевагу: і в тому, чим сильна їхня Церква, і в тому, чим вона слаба, і від кожного, хто, на їхню думку, має хоч крихту розуму, сподіваються, що він скоро пристане до їхньої віри. Можливо, Марі не поїхала зі мною в Рим тому, що там їй особливо соромно було б за своє грішне співжиття зі мною. В деяких речах вона була досить наївна, та й розумом особливо не відзначалась. А от поїхати туди тепер з Цюпфнером — це вже була підлість. Напевно, вони потраплять на прийом, і бідолашний папа звертатиметься до неї зі словами "дочко моя", а до Цюпфнера — "мій любий сину", і гадки не маючи, що перед ним стоїть навколішках зрадлива й розпусна пара. Можливо, вона поїхала з Цюпфнером до Рима ще й тому, що там їй ніщо не нагадуватиме про мене. Ми побували в Неаполі, Венеції та Флоренції, були в Парижі й Лондоні та в багатьох німецьких містах. А в Римі вона гарантована від будь-яких згадок про мене і вже напевно матиме доволі "католицького повітря".

Я вирішив пізніше подзвонити ще Зоммервільду й сказати, що вважаю особливо негідним з його боку глузування з моєї схильності до моногамії. Але ця підла риса властива майже всім освіченим католикам: сидять собі за кріпосним валом своїх догм і відбиваються на всі боки витесаними з догм принципами, а коли їх по-справжньому притиснеш до стіни їхніми ж "непохитними істинами", вони посміхаються й кивають на "природу людини".