Українська література » Зарубіжна література » Прерія - Купер Джеймс Фенімор

Прерія - Купер Джеймс Фенімор

Читаємо онлайн Прерія - Купер Джеймс Фенімор

Нарешті голос Естер порушив чари, нагадавши, що вони мусять розв'язати свої сумніви сміливо, як личить мужчинам, а не стояти й по-дурному видивлятися.

— Покличте собак! — сказала вона. — Покличте цих гончаків і пустіть їх у зарості; якщо ви не втратили тієї мужності, якою я вас обдарувала, народжуючи на світ, то дасте ради всім лютим ведмедям на захід від Великої ріки, я це знаю! Покличте собак, кажу вам, — гей, Іноку, Ебнере, Габріелю! Чи ви поглухли з подиву?

Один з молодиків послухався і, насилу відігнавши собак від того місця, де вони й досі кружляли, підвів їх до вільшини.

— Пускай їх туди, сину! Пускай! — вела далі жінка. — А ви, Ішмаеле та Ебіраме, коли там буде щось лихе чи небезпечне, покажіть, як вправляються з рушницею жителі пограниччя. Коли ж вам не вистачить духу, то я вас осоромлю на очах у дітей!

Юнаки, що притримували собак на ремінцях, відпустили їх і стали нацьковувати. Але старого собаку, здавалося, щось здержувало, чи, може, він був надто досвідчений, щоб діяти необачно. За кілька кроків од заростів він раптом зупинився і затремтів усім тілом, наче йому несила було йти ані вперед, ані назад. Дарма що молодики підбадьорливо покрикували, він лише тихо й жалібно скавучав. Так само спочатку повівся й молодий пес, але цей був гарячіший і менш досвідчений, тож незабаром, зробивши два чи три стрибки, він кинувся у зарості. Почулося тривожне, перелякане виття, а тоді пес вихопився з вільшини і почав, як і доти, швидко й збентежено крутитися на місці.

— Чи є серед моїх дітей хоч один справжній мужчина? — запитала Естер. — Дайте-но мені добру рушницю замість цього дитячого дробовика, і я покажу вам, на що здатна хоробра жителька пограниччя!

— Стій, мамо! — вигукнули разом Ебнер та Інок. — Якщо тобі вже заманулося побачити звіра, то зараз ми його виженемо!

Навіть у важливіших випадках навряд чи юнакам доводилося вимовляти стільки слів за один раз, але, зв'язавши себе обіцянкою, вони не збиралися відступати. Дбайливо перевіривши рушниці, вони твердою ходою подалися до кущів. Не такі міцні нерви, як у молодих жителів пограниччя, певне, здригнулися б перед невідомою небезпекою. Що далі вони просувалися, то пронизливіше й жалібніше вили собаки. Грифи й канюки літали зовсім низько, мало не торкаючись кущів своїми важкими крильми, а вітер із свистом мчав по голих преріях, наче духи повітря спустилися вниз, щоб подивитися, чим це все закінчиться.

На якусь мить безстрашній Естер перехопило подих і кров відринула від обличчя, коли вона побачила, як її сини розсунули переплетені гілки й щезли в гущавині. Запала глибока й непорушна тиша. Раптом швидко один за одним пролунали два голосні, пронизливі крики, а потім знов запанувало ще страшніше безгоміння.

— Назад, діти, назад! — закричала Естер — материнські почуття взяли гору над усім іншим.

Але тут-таки вона замовкла, заціпенівши від жаху, бо тієї ж миті кущі знов розсунулись і обидва відчайдухи вийшли, майже непритомні, й поклали до її ніг заклякле, нерухоме тіло Ейси, на блідому обличчі якого лежала печать насильницької смерті.

Собаки востаннє протягло завили і, разом схопившися з місця, побігли по оленячому сліду, що його недавно покинули, й щезли вдалині. Птахи, кружляючи, знялися в небеса, сповнюючи повітря скаргами, що їх позбавили здобичі: страшна й відворотна, вона ще зберегла в собі надто багато людського, щоб стати жертвою їхньої огидної ненажерливості.

РОЗДІЛ XIII

Лопата, і труна, труна,

І саван, наче сніг,

Широка яма і зручна,

Щоб гість у неї ліг.

Шекспір. Гамлет

— Відступіть! Відійдіть усі! — хрипко сказала Естер людям, які щільно оточили мертве тіло. — Я його мати, в мене більше прав, ніж у всіх вас! Хто це зробив? Скажіть мені, Ішмаеле, Ебіраме, Ебнере! Відкрийте свої вуста й серця, і хай з них вийде правда, сама божа правда! Хто скоїв це криваве діло?

Її чоловік не відповів. Він стояв, спершись на свою рушницю, й сумно, але твердо дивився на останки сина. А мати кинулася на землю і, поклавши собі на коліна холодну, бліду голову, мовчки вглядалася в мужнє обличчя, на якому ще вберігся відбиток передсмертної агонії. І це мовчання було красномовніше за будь-які плачі.

Вона ніби скам'яніла від горя. Дарма Ішмаел намагався, як міг, розрадити її — вона нічого не чула й не відповідала. Сини, обступивши її, теж стали невміло, кожен по-своєму, висловлювати матері співчуття в її горі та свою скорботу, але вона нетерпляче махнула рукою, наказуючи їм відійти. Пальці її то перебирали сплутане волосся мертвого, то злегенька розгладжували болісно зсудомлені м'язи його обличчя, — матері завжди так лагідно й тихо проводять по личку заснулої дитини. А іноді руки її, наче злякавшись, полишали цей жахливий обряд і щось марно намацували навкруги, ніби шукаючи яких засобів проти смертельного удару, що так несподівано вразив її сина — її найбільшу надію і материнську гордість. Завваживши ці незрозумілі рухи, завжди сонливий Ебнер цього разу відвернувся і, проковтнувши клубок, що стояв йому в горлі, сказав:

— Мати хоче, щоб ми пошукали якісь ознаки, котрі б підказали, як загинув Ейса.

— Присягаюсь, що це кляті сіу! — відповів Ішмаел. — Вони мені вже двічі заборгували! Ну, дарма, втрете я розквитаюся з ними за все!

Але скватерові сини не задовольнилися цим правдоподібним поясненням, а може, й зраділи в душі нагоді позбутися видовища, яке будило в їхніх безтурботних серцях такі дивні й незвичайні почуття, і, відвернувшись од матері й мертвого брата, всі разом подалися шукати те, чого, як їм здавалося, вона так наполегливо від них просила. Ішмаел не заперечував; він навіть пішов за ними, але з байдужим виглядом, нібито лише корився бажанню синів, бо опиратися за таких обставин було б непристойно. Жителі пограниччя, вони, попри всю свою тупість, добре зналися на тому, що було пов'язане із звичаями їхнього життя; а що розшуки слідів і доказів багато в чому нагадували вистежування звіра, то можна було сподіватися, що діло буде зроблено швидко і вправно. Отож юнаки старанно й тямовито взялися виконувати свій печальний обов'язок.

Свідчення Ебнера та Інока щодо постави, в якій вони знайшли мертвого, не розбігалися: він сидів майже прямо, прихилившись спиною до переплетених кущів, а одна рука ще стискала зламану лозинку. Мабуть, саме ця поза й відстрашувала ненажерливе птаство, що кружляло над вільшиною; а галузка в руці свідчила про те, що життя ще жевріло в бідолашному юнакові, коли він забрався в ці зарості. Всі погодилися на тому, що Ейса був смертельно поранений на рівнині і з останніх сил добувся до вільшини, шукаючи там порятунку. Прим'яті кущі, через які він, очевидно, продирався, підтверджували цю думку. Подальше розслідування показало, що на самому узліссі точилася відчайдушна боротьба — повсюди видніли зламані гілки, глибокі сліди на вологому грунті й патьоки крові.

— Його підстрелили на відкритій місцині, а тут він сховався, — сказав Ебірам. — Перед нами неспростовні докази цього. Дикуни гуртом напали на хлопця, й він бився, поки його подолали й затягли сюди в кущі.

Ця гадка здалася всім імовірною, але знайшлася людина, яка з нею не погодилась. Це був тугодум Ішмаел. Він зажадав оглянути тіло, щоб дізнатися, які на ньому рани. Виявилося, що загиблого поранено пострілом з рушниці навиліт: куля потрапила в спину, трохи нижче могутнього плеча, й вийшла через груди. Треба було неабияк знатися на вогнепальних ранах, щоб з'ясувати цю тонку обставину, але досвід жителів пограниччя не поступався їхній пильності, й на обличчях Ішмаелових синів проступила посмішка дикого і, звісно, дивного задоволення, коли Ебнер впевнено оголосив, що вороги на Ейсу надали ззаду.

— Інакше не могло бути, — сказав скватер, який слухав з похмурою увагою. — Він був доброго роду й надто гарно вихований, щоб показати спину людині чи звірові! Затямте, хлопці: коли ви сміливо дивитеся в обличчя ворогові, хто б він не був, вам не загрожує напад ззаду. Послухай, Істер! Жінко! Схаменися! Чого це ти весь час скубеш його за волосся та одежину? Йому вже нічим не допоможеш, стара.

— Дивіться! — перепинив його Інок, витягаючи з подертого одягу брата шматочок свинцю, що подужав силу молодого велетня. — Ось і куля!

Ішмаел, поклавши свинець на долоню, довго й уважно ровглядав його.

— Так, помилки не може бути, — процідив він нарешті крізь зціплені зуби. — Це куля з торбини клятого трапера. Він, як і багато інших мисливців, мітить свої кулі, щоб було видно, з чиєї рушниці зроблено постріл. Ось його позначка: шість дірочок хрест-навхрест.

— Клянуся, це такі — переможно закричав Ебірам. — Він сам мені показував свою позначку: похвалявся, скільки оленів він поклав у прерії цими кулями! Ну, Ішмаеле, тепер ти мені віриш, що старий негідник — шпигун червоношкірих?

Куля переходила з рук в руки і, на лихо добрій славі старого, інші також пригадали, що бачили таку мітку на кулях трапера, коли з цікавості оглядали його спорядження. На тілі Ейси було ще багато ран, але не таких небезпечних, і все це підтверджувало, як вони вважали, провину трапера.

Між тим місцем, де пролилася перша кров, і вільшиною, де, як тепер усі були певні, Ейса намагався сховатися від переслідувачів, було багато слідів жорстокої боротьби, що починалася кілька разів. Те, що боротьба уривалася, свідчило про слабкість убивці, який, безперечно, розправився б із своєю жертвою значно швидше, коли б не його стареча неміч, — могутній юнак, навіть умираючи, був грізним супротивником. Поранивши Ейсу, нападник не насмілився ще раз вистрелити, побоюючись привернути увагу решти мисливців, рушниця вбитого щезла, не було й інших, не таких цінних речей, які належали Ейсі, — певне, вбивця все забрав собі як трофей.

Окрім кулі, були й ще докази: сліди, які переконливо засвідчували жорстокий злочин трапера; було очевидно, що юнак, смертельно поранений, ще знайшов сили довго й відчайдушно опиратися все новим і новим нападам убивці. Ішмаел підкреслював це з дивною сумішшю скорботи й гордості: він сумував, бо втратив сина, якого дуже цінував, коли не сварився з ним; і він пишався, що його син до останнього подиху лишався стійким і сміливим.

— Він помер, як личило померти моєму синові, — мовив скватер, добуваючи крихти марнославної розради зі свого такого неприродного торжества. — До останньої хвилини він тримав ворога в страху і не просив допомоги в закону! Ходімо, діти, поховаємо його, а тоді пополюємо на вбивцю!

Сини скватера, мовчазні й понурі, взялися за свою сумну роботу.

Відгуки про книгу Прерія - Купер Джеймс Фенімор (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: