Прерія - Купер Джеймс Фенімор

Значно небезпечніша моя тітка.

— Естер спочиває! — повчально прорік Оубед. — Еллен, це ти сьогодні вартувала отут на скелі?

— Так мені наказали.

— І ти бачила, звісно, бізона, антилопу, і вовка, й оленя — тварин з рядів Pecora, Belluae, Ferae?[41]

— Отих тварин, що ви їх назвали по-англійському, я бачила, а індіанських мов я не зкаю.

— Але ти бачила представника ще одного ряду, що я його не згадав, — ряду приматів, чи не так?

— Не можу сказати. Мені невідома така тварина.

— Послухай, Еллен, ти ж розмовляєш із другом! Ти бачила представника ряду homo, дитинко?

— Кого б я не бачила, там не було веспертіліо горрібі…

— Тихше, Неллі! Твоя необережність викаже нас! Скажи, чи не зустрічалися тобі в прерії двоногі, тобто люди?

— Аякже! Мій дядько з синами по обіді полювали на буйволів.

— Очевидно, мені доведеться перейти на просторіччя, щоб ти мене зрозуміла. Еллен, я веду мову про вид, який називається "кентуккієць".

Еллен зачервонілась, як троянда, але рятівна темрява приховала її рум'янець. Трохи повагавшись, вона набралася духу та рішуче мовила:

— Якщо ви говоритимете загадками, докторе Баттіус, то пошукайте собі інших слухачів. Запитуйте просто, по-англійському, і я вам чесно відповім тією ж мовою.

— Ти знаєш, Еллен, що я подався в цю пустку на пошуки тварин, ще не відомих науці. Серед інших я відкрив примата з ряду homo, виду "кентуккієць", якого я називаю Пол…

— Тс-с!.. Благаю вас, — мовила Еллен, — говоріть тихше, докторе, а то ви нас погубите!

— … Пол Говер. Фах — ловець apium, тобто бджіл, — вів далі природолюб. — Тепер я вживаю просту мову — ти розумієш мене?

— Авжеж, розумію, дуже добре розумію, — відповіла дівчина, якій з подиву дух перехопило. — А що з ним? Це він велів вам видертися на цю скелю?.. Але ж він і сам нічого не знає, бо я поклялася своєму дядькові мовчати, отож я мовчу.

— Еге ж, але є чоловік, який не присягав, і він нам усе розповів. Хотів би я, щоб так само успішно можна було зірвати покрив з таємниці природи і побачити її приховані скарби! Еллен! Еллен! Людина, з якою я так нерозважливо уклав угоду, на жаль, забула обов'язок честі! Йдеться про твого дядька, дитинко.

— Про Ішмаела Буша, другого чоловіка жінки, що була за покійним братом мого батька! — трохи спогорда відповіла ображена дівчина. — Ні, це просто жорстоко — дорікати мені за цю випадкову рідню, з якою я була б рада порвати назавжди!

Принижена дівчина більше не могла вимовити ані слова і, опустившись на прискалок, заридала так гірко, що становище їхнє зробилось іще небезпечніше. Оубед бурмотів щось вибачливе, але він ще не закінчив своїх плутаних виправдань, коли Еллен підвелась і твердо проказала:

— Я прийшла не для того, щоб проливати дурні сльози, а ви щоб мене заспокоювали… Що вас привело сюди?

— Я мушу побачити, хто живе в цьому наметі.

— Ви знаєте, що в ньому?

— Сподіваюсь, що так; у мене є лист, який я маю вручити особисто. Якщо це чотиринога тварина, — значить, Ішмаел чесний чоловік; якщо ж двонога — байдуже, перната чи якась інша, — то він брехун, і чинність нашої угоди припиняється!

Еллен зробила вченому знак залишатися там, де він стояв, і мовчати. Потім вона прослизнула в намет, де пробула кілька хвилин, які здалися натуралістові дуже довгими й тривожними; але, вийшовши, дівчина взяла його за руку, й вони разом ступили за таємничу запону.

РОЗДІЛ XII

Дай бог, щоб герцог Йоркський виправдатись зміг.

Шекспір. Генріх VI

Наступного ранку переселенці зібралися мовчазні, похмурі й стримані. Під час сніданку не чулося бурчання Естер, яким вона мала звичку присмачувати їжу, бо Оубедові ліки ще дурманили їй голову. Юнаків обсіли невеселі думи, викликані відсутністю старшого брата, а Ішмаел, насупивши брови, сердито поглядав на них, готовий протистояти будь-якому замахові на його владу. Скориставшись із загального настрою, Еллен та природознавець, її нічний спільник, непомітно сіли на свої звичайні місця серед дітей; ніхто їх ні в чому не запідозрив і не зробив ніяких ущипливих зауважень. Єдиним свідком їхньої пригоди було хіба те, що вчений раз у раз поглядав угору; але коли хто й завважив це, то, певне, розтлумачив як наукове спостереження небес; насправді ж Оубед крадькома стежив за коливанням запони, що прикривала вхід до самітного намету.

Нарешті скватер, не побачивши явних проявів очікуваного заколоту, вирішив сповістити всіх про свої наміри.

— Ейса дістане своє за таку поведінку! — сказав він. — Цілу ніч вештається у прерії, коли нам могли знадобитися його руки й рушниця в сутичці з сіу. Адже не міг він знати наперед, що цього не станеться!

— Побережи свою горлянку, чоловіче, — відказала його дружина, — побережи горлянку, кажу: може, тобі ще довго доведеться кликати сина, поки він відгукнеться!

— Авжеж, деякі чоловіки так побабіли, що дозволяють молодшим командувати старшими! Але тобі, Істер, уже треба знати, що в родині Ішмаела Буша такому не бувати.

— Еге ж, коли тобі непереливки, ти просто збиткуєшся над синами! Це я добре знаю, Ішмаеле! Через твою вдачу один син уже пішов від тебе — і саме тоді, коли він дуже потрібен.

— Батьку! — встряв Ебнер — збудження розворушило його мляву натуру, і він наважився на таку зухвалість. — Ми з хлопцями надумали вирушити на пошуки Ейси. Не подобається нам, що він заночував у прерії замість спати в таборі, — ми ж бо знаємо, що власна постіль йому більше до вподоби!

— Дурниці! — пробурмотів Ебірам. — Просто хлопець заполював оленя чи буйвола та й ліг коло нього, щоб вовки за ніч не зжерли здобичі. Незабаром ми його побачимо або почуємо, як він горлатиме, щоб йому допомогли притягти тушу.

— Такого ще не бувало, щоб мій син просив допомогти йому завдати на спину оленя чи розібрати буйвола, — відказала мати. — І чого це ти крутиш, Ебіраме? Сам учора після вечері казав, що тут никають індіанці, а тепер…

— Я! Ах, так! — вигукнув її брат, ніби поспішаючи виправити свою помилку. — Авжеж, казав-таки, і зараз повторю, і ви самі переконаєтеся, що так воно і є. Тетони десь тут неподалік, і якщо хлопець десь сховався, то, скажу прямо, йому неабияк пощастило.

— Мені здається, — промовив доктор Баттіус поважно і з гідністю, як звичайно говорить людина, висловлюючи те, що добре обміркувала, — мені здається (хоч я і мало обізнаний в ознаках і прикметах, за якими можна розпізнати ворожі наміри індіанців, надто на цих віддалених рівнинах, але, без марного гонору можу сказати, трохи розуміюся на таємницях природи), — так от, мені, зважаючи на мої скромні знання, здається, що коли виникають сумніви щодо якогось важливого питання, то найкраще — це спробувати з'ясувати їх.

— Вистачить з мене ваших лікарських напучень! — похмуро заявила Естер. — Здоровій родині не потрібні ваші виверти, чуєте? Ще вчора я почувалася зовсім добре, хіба що трохи понервувала, виховуючи дітей, а ви дали мені якусь гидоту, що повисла в мене на язику, наче фунтова гиря на крильці в колібрі!

— А чи не залишилося трохи тих ліків? — уїдливо запитав Ішмаел. — Видно, добряче зілля, коли змогло придавити язика старій Істер!

— Друже, — мовив учений, намагаючись порухом руки вгамувати розлючену жінку, — ліки не такі вже дійові — це засвідчує манера, в якій шановна місіс Буш висловлює своє обвинувачення. Але повернімось до Ейси. Є сумніви щодо його долі, є також пропозиція вирішити ці сумніви. Так от, у природничих науках найбажаніше — виявити істину; гадаю, це бажано і в даному випадку, де є у сімейній справі непевність, яку можна порівняти з вакуумом там, де, за законами фізики, мусить бути матерія, відчутна на дотик.

— Та ну його! — закричала Естер, побачивши, що всі уважно слухають природознавця, чи то погоджуючись із його пропозицією, чи то намагаючись втямити, про що йдеться. — В кожному його слові — те саме погане зілля!

— Доктор Баттіус хоче сказати, — скромно докинула Еллен, — якщо дехто з нас вважає, ніби Ейса в небезпеці, а інші думають навпаки, то можна було б усією родиною пошукати його годину чи дві.

— Справді? — перепитала жінка. — Тоді доктор Баттіус мудріший, ніж я сподівалась! Вона має рацію, Ішмаеле: треба зробити так, як каже дівчина. Я сама візьму рушницю, і горе тому червоношкірому, що потрапить мені на очі! Мені не вперше спускати курок, еге ж, і я не раз чула, як репетує індіанець!

Завзяття Естер передалося її синам і надихнуло їх, наче бойовий клич. Вони разом схопилися зі своїх місць, оголосивши, що готові йти за своєю сміливою матір'ю. Ішмаел розважливо скорився пориву, якому не міг опиратися, і через пять хвилин жінка з'явилася з рушницею на плечі, щоб очолити тих, хто зголосився вирушити з нею.

— Хто хоче, хай зостається з дітьми, — сказала вона, — а ті, в кого мужнє серце, хай ідуть за мною!

— Ебіраме, не годиться залишати без догляду наше житло, — прошепотів Ішмаел, глянувши вгору.

Той, до кого були звернені ці слова, здригнувся й відповів з гарячковою поспішністю:

— От я й охоронятиму табір.

Кілька голосів хором запротестували — мовляв, він потрібен у прерії, щоб показати місця, де бачив сліди ворогів, — а його сварлива сестра зневажливо заявила, що такі слова не личать хороброму мужчині.

Ебірам неохоче скорився.

Тоді Ішмаел віддав нові розпорядження стосовно оборони табору, бо кожний розумів, що від цього залежать їхні безпека і спокій.

Посаду коменданта укріплення він запропонував докторові Баттіусу, але той рішуче і навіть спогорда відмовився від цієї сумнівної честі, обмінявшись з Еллен виразними поглядами. Скватер знайшов вихід, призначивши старшою Еллен; але, надаючи їй такі високі повноваження, не поскупився на вказівки й остороги. Коли цю справу було залагоджено, юнаки заходилися готувати оборонні засоби й сигнали тривоги відповідно до сил і складу залоги. На верхній прискалок натягали каміння, склавши купами на самому краю таким чином, щоб Еллен та її слабосилі помічники могли скидати його, коли виникне потреба, на голови нападників, які, аби дістатися до вершини, неодмінно мусили пройти важким, тісним проходом, що про нього ми часто згадували. На додаток до цієї природної перешкоди ще й зміцнили рогатки, зробивши їх майже непрохідними. Заготували також камінці, жбурляти які могли навіть малі діти, — це була дуже небезпечна зброя, коли зважити на висоту бескиду.