Прерія - Купер Джеймс Фенімор
На самій верхівці скелі наклали купу сухого листя й трісок для сигнального вогнища, і тепер навіть прискіпливий скватер визнав, що фортеця може з честю витримати облогу.
Впевнившись, що бескид достатньо укріплено, загін, призначений, так би мовити, для вилазки, вирушив у тривожну путь. Естер вела перед. З рушницею, в нанівчоловічому одязі, вона цілком відповідала ролі ватажка химерно вбраних жителів пограниччя, які гуртом ішли за нею.
— Ну, Ебіраме, — вигукнула войовнича жінка — голос її звучав грубо й хрипко від надмірного крику, — ну, Ебіраме, опусти ніс до землі та біжи; доведи, що ти гончак доброї породи і що тебе недарма навчали! Ти ж бачив відбитки індіанського мокасина, то хай інші побачать. Іди, йди вперед, кажу тобі, й веди нас як слід!
Ебірам, який, здавалося, побоювався владної сестри, скорився, але з таким очевидним небажанням, що навіть неуважливі й мляві скватерові сини глузливо заусміхалися. Сам Ішмаел ішов серед своїх дужих синів з виглядом людини, яка мало чого сподівається від пошуку і байдужа до його наслідків. Отак вони простували, поки їхнє укріплення перетворилося на туманну цятку на небокраї. Досі вони йшли доволі швидко і мовчки, бо в міру того, як один горб змінювався іншим, а жодна жива істота не порушувала одноманітності краєвиду, навіть Естер тримала язика на припоні, охоплена тривогою, що дедалі росла. Але ось Ішмаел став, скинув рушницю з плеча і, поставивши її прикладом на землю, сказав:
— Годі. Тут повно буйволячих та оленячих слідів, але де ж сліди індіанців, Ебіраме?
— Трохи далі, — відповів той, показуючи рукою на захід. — Тут я натрапив на оленячий слід, а сліди індіанців я побачив уже після того, як убив оленя.
— Еге ж, ти чисто зробив свою роботу, приятелю, — глузливо докинув скватер, кивнувши на заляпану кров'ю одіж родича, а потім з переможним виглядом показавши свою. — Я перерізав горлянки двом прудким оленицям та брикливому оленяті, але на мені жодної плямки. А ти, вайло, завдаєш стільки клопоту Істер і малим дівчаткам, ніби працюєш різником! Ходімо, сини, вистачить із нас. Я вже не хлопчик і надивився різних слідів на пограниччі; так от, відколи пройшов останній дощ, тут не було жодного індіанця. Йдіть за мною, я приведу вас туди, де ми хоч буйвола здобудемо за наші труди.
— Ні, йдіть за мною! — крикнула Естер, безстрашно ступивши вперед. — Сьогодні я вас веду, і ви підете за мною. Хто, крім матері, може очолити пошуки її сина?
Ішмаел, поблажливо усміхнувшись, із жалем подивився на свою незгідливу подругу. Побачивши, що вона вже вибрала дорогу — не туди, куди показував Ебірам, але й не туди, куди він сам збирався повернути, — і не бажаючи саме тепер надто туго натягувати віжки, Ішмаел скорився волі дружини. Але тут доктор Баттіус, який досі мовчки й задумано йшов за жінкою, раптом подав свій слабкий голос на знак протесту.
— Я підтримую вашого супутника життя, шановна й ласкава місіс Буш, — мовив він, — вважаючи, що ignis fatuus[42] уяви обманув Ебірама, і всі ті ознаки або симптоми, про які він нам казав, йому просто приверзлися.
— Сам ти симптом! — урвала його буркотуха. — Тепер не час для всяких там учених слів, і тут не місце робити привал і ковтати ліки. Якщо в тебе підломлюються ноги, то так і скажи по-людськи, сідай серед прерії, як скульгавілий собака, і відпочивай скільки влізе.
— Поділяю вашу думку, — спокійнісінько відповів природолюб і, зрозумівши глузливу пораду Естер буквально, незворушно сів біля куща якогось місцевого різновиду й негайно почав його досліджувати, щоб наука не втратила нічого з того, що їй належить знати. — Як бачите, я віддаю належне вашій чудовій пораді, місіс Естер, а ви йдіть на пошуки свого чада. Я ж залишаюсь тут заради вищої мети — проникнення в тайнощі природи.
Естер засміялась у відповідь — глухо, неприродно й зневажливо, і кожний з її дужих синів, проминаючи заглибленого у свої думки натураліста, скористався з нагоди показати йому свою зневагу, спогорда посміхнувшись. Через кілька хвилин усі, піднявшись на черговий горб, сховалися за його круглою вершиною, а доктор Баттіус залишився на самоті і провадив далі свої плідні дослідження.
Минуло ще півгодини. Естер ішла вперед, як і досі, продовжуючи вже марні, либонь, пошуки. Але тепер вона зупинялася частіше і дедалі непевніше поглядала навкруги, коли це раптом в улоговині почувся тупіт, і через якусь хвилю на схил вибіг олень і промчав просто перед їхніми очима туди, де сидів природознавець. Тварина з'явилась надто раптово й і непередбачено, а що рельєф місцевості сприяв утечі, то перш ніж хтось із лісовиків устиг звести рушницю, олень уже був недосяжний для кулі.
— Тепер чекаймо вовка! — крикнув Ебнер і аж головою похитав з досади, що на якусь мить забарився. — Вовча шкура — теж непогана штука, надто зимової ночі! Еге, ось і він, голодний чортяка!
— Стій! — вигукнув Ішмаел, підбивши знизу рушницю, яку вже був наставив його надто ревний син. — Це не вовк, а собака, до того ж доброї породи. Еге, та тут ще один собака, — значить, десь неподалік мисливці!
Не встиг він договорити, як двоє гончаків, намагаючись у благородному пориві обігнати один одного, великими стрибками промчали повз них услід оленеві. Один собака був зовсім старий — здавалося, його сили підтримував лише дух змагання; другий, ще цуценя, навіть у гарячій гонитві не втратив грайливості. Обидва бігли рівними й дужими стрибками, високо підвівши носи, як то роблять тварини з гострим і чутливим нюхом. Вони промчали мимо і за якусь хвилю побачили б оленя й кинулися на нього, вишкіривши зуби, коли б молодий пес раптом не відскочив убік, здивовано дзявкнувши. Старий собака теж зупинився, знесилений, важко дихаючи, повернувся туди, де його товариш швидко й наче безглуздо кружляв на місці й уривчасто гавкав. Але коли підбіг старий гончак, молодий пес сів і, високо задерши морду, завив голосно, протягло й жалібно.
— Мабуть, якийсь дуже міцний запах, — сказав Ебнер, що зачаровано, як і решта сім'ї, спостерігав за собаками, — коли він збив зі сліду таких собак!
— Та вбити їх! — крикнув Ебірам. — Присягаюсь, я впізнав старого пса — це ж собака трапера, а він наш запеклий ворог!
Висловивши цю лиху пропозицію, брат Естер, однак, сам не поспішав її виконувати. Подив, що охопив подорожніх, відбившись на їхніх зачудованих обличчях, був виразно помітний і в його порожньому, блудливому погляді. Ніхто не відгукнувся на його жорстокий заклик, і собак, які підкорилися своєму таємничому інстинктові, не зачіпали, але й не заохочували.
Довго панувала тиша; нарешті скватер, згадавши про свою батьківську владу, вирішив повернути собі право розпоряджатися своїми синами.
— Ходімо, хлопці, ходімо — хай собаки виють, коли їм так хочеться! — байдужісінько проказав Ішмаел. — Я ніколи не вб'ю тварини лише через те, що її господар оселився надто близько до мого порубу. Ходімо, хлопці, ходімо; у нас досить своєї роботи, отож нема чого шастати по прерії та втручатися в сусідові справи.
— Нікуди ви не підете! — закричала Естер голосом віщунки. — Кажу вам — нікуди ви не підете, діти. Це якийсь знак, якась засторога! І я, жінка й мати, хочу знати правду!
Промовивши це, збуджена скватерова дружина махнула рушницею з шаленством, що справило на присутніх неабияке враження, і попростувала до собак, які залишалися на тому ж місці, сповнюючи повітря протяглим, тужливим виттям. Усі рушили слідом за жінкою: хто — через свою байдужість, а хто — скорившись її волі, але більшою чи меншою мірою схвильовані незвичністю того, що діялось.
— Скажіть мені, Ебнере, Ебіраме, Ішмаеле, — закричала жінка, зупинившись там, де земля була втоптана й полита кров'ю, — скажіть мені, ви, мисливці, — яка тварина загинула тут?.. Кажіть!.. Ви мужчини, ви знаєте на рівнинах усі прикмети, отож кажіть, що це — кров вовка? Чи кров пуми?
— Це кров буйвола, благородного й могутнього! — відповів скватер, спокійно дивлячись на криваві плями, що так схвилювали його дружину. — Ось вибоїни в землі, він зробив їх копитами в передсмертних корчах, а он там він зорав грунт рогами. Так, то був надзвичайно дужий і відважний буйвіл!
— А хто ж убив його? — правила своєї Естер. — І де тельбухи, чоловіче? Вовки?.. Але вони не зжерли б шкури!.. Скажіть мені, ви, мужчини й мисливці, чи справді це кров тварини?
— Тварина, певне, отам, за пагорком, — сказав Ебнер, який пройшов трохи далі. — Еге ж! Там вона, у вільшині на мочарі. Дивіться, оно скільки стерв'ятників кружляє над тим місцем!
— Тварина ще не здохла, — зауважив скватер, — а то канюки вже сиділи б на своїй здобичі! Судячи з поведінки собак, це мусить бути хижий звір. Може, сірий ведмідь, що прийшов сюди з верхніх водоспадів? Кажуть, вони дуже живучі!
— Ходімо назад, — сказав Ебірам. — Нападати на хижака — марна й небезпечна справа. Подумай сам, Ішмаеле, — ризик великий, а зиску — анітрохи!
Молодики осміхнулися, почувши новий доказ усім відомої легкодухості їхнього дядька. Старший з них не посоромився навіть відверто висловити свою зневагу, сказавши напрямки:
— Можна було б посадити його в клітку разом із тим звіром, якого ми веземо, ото б і мали зиск, повернувшись до поселень, — показували б їх у Кентуккі роззявам біля судів та в'язниць!
Грізний погляд і насуплені брови батька змусили юнака прикусити язик. Обмінявшися з братами зухвалими поглядами, він усе ж промовчав. Нехтуючи застереження Ебірама, всі рушили вперед, та незабаром зупинилися за кілька кроків од переплетених заростів вільшини.
Картина, яку вони побачили, була настільки дивовижна й дика, що вразила б не лише таких темних людей, як скватер і його дружина, а й людину освіченішу, здатну протистояти забобонним страхам. Небо, як звичайно о цій порі року, вкривали похмурі, швидкі хмари, а під ними нескінченними зграями летіли водоплавні птахи, які знову вирушили у важку й довгу путь до далеких південних вод. Знявся вітер; він то мчав над землею поривами, такими сильними, що мало не валили з ніг, то, завихрюючись, здіймався вгору й гасав там за хмарами, кружляв і громадив одну на одну їхні чорні, кошлаті гриви в жахливому, але величному безладді. А над вільшиною, як і раніш, кружляли зграї хижих птахів, важкими крильми розтинаючи повітря над одним і тим же місцем; вони боролися з поривами вітру, а потім, шугнувши ввись, знову вперто кидалися вниз і зависали над заростями, злякано скрикуючи, ніби їхній зір чи інстинкт підказував їм, що не настала ще година їхнього бенкету.
Ішмаел, його дружина й діти, зібравшись разом, стояли кілька хвилин у мертвій мовчанці й споглядали це видовище, охоплені подивом і трепетом.
