Серед дикунів Нової Гвінеї - Миклухо-Маклай Микола

Дарма що я тут уже понад півроку, але знання мови все ж таки недостатнє, і я не міг дізнатися, для чого зроблено ці фігури й що вони означають.

Ми підійшли до ріки, яку, як виявилося, видно далеко з моря. Вона на досить великому віддаленні відокремлює низький береговий хребет від вищого внутрішнього, тече з півдня на північ і, нарешті, впадає коло Гумбу в море. Річище її дуже широке, але в цю пору року воно пересохле, кілька окремих рукавів, різних завширшки, утворювали силу острівців, укритих великим камінням. Річище було в цьому місці ширше від Неви проти Петропавловської фортеці, і я нарахував не менше як п'ять рукавів, які треба було перейти, щоб опинитися на другому березі. В двох чи трьох середніх вода біжить дуже швидко.

Не бажаючи мочити взуття, я зняв черевики, та це було помилкою, бо, не звикши ходити босоніж, я почував, як важко йти по дрібному камінню. Течія була тут також швидка, і тільки завдяки спису Туя, якого він мені подав, я безпечно прийшов на одну косу. Перейти через чотири інші рукави ми не відважилися. Туй спробував, але за кілька кроків зайшов поверх пояса у воду. Я не вимагав іти далі, бо при глибокій воді та швидкій течії я, не вміючи плавати, не міг без сторонньої допомоги дістатись до протилежного берега. На сили Туя, який ще не зовсім видужав після рани, я не міг покластися. Коли ми переходили вбрід через перший рукав, мої ноги були неприємно бомбардовані досить великою галькою (більшою за куряче яйце), що мчала за течією. В середніх, ширших і глибших рукавах це каміння було більше і могло б збити з ніг людину.

Обидва береги були мальовничі, і я пошкодував, що при гарячому сонці не було змоги зарисувати їх докладно, а довелося задовольнитись поверховим ескізом. Каміння острова, на який ми перейшли, було дуже велике (деяке завбільшки з дитячу голову), це свідчило про силу течії під час дощів. Грубі стовбури дерев, які лежали тут і там на острівцях, теж доводили, що під час-дощів маса води в річці, мабуть, дуже велика. Туй сказав, що в річці багато риби й що люди з Горенду та Бонгу приходять іноді ловити її.

Я не хотів повертатись попередньою дорогою, і ми вилізли на крутий пагорок, хапаючись за каміння. На верховині знову ріс унан, і знову було душно від палючого сонця. Ми зійшли вниз до річки й знову піднялися положистим схилом пагорка, вкритого лісом. Тут, гадав Туй, буде добре полювання на птахів. Та їх ніде довкола не було ні видно, ні чути. Поснідавши дуже рано й не взявши нічого з собою, я почував, що шлунок мій порожній. Не знаходячи зовсім ніякої здобичі, я рушив додому. Туй попросив почекати, кажучи, що він хоче вирізати неподалеку кілька бамбуків. Я погодився. Почекавши з півгодини, я почав його кликати – відповіді нема. Я свиснув – мовчання. Почекавши ще чверть години й гадаючи, що Туй спокійно повернувся додому, я й собі подався додому. Треба було спочатку пройти широку луку унану. Не знайшовши справжньої стежки, я мусив прокладати собі путь сам, а це було дуже важко. Цупкий, густий, вищий від людського зросту унан являє собою пружну масу, яку розсунути руками або ногами часом буває не під силу. Щоб просуватися далі в таких місцях, я добрав одного способу, що таки кінчився успіхом. Я всім своїм зростом лягав на унан, який під тягарем мого тіла поволі опускався; встаючи, я міг іти далі або мусив повторювати знову цей спосіб. Трава була вища від мого зросту, і тільки з компасом, якого я, на щастя, захопив з собою, можна було йти в напрямі додому, а не блукати манівцями.

Разів п'ять я спочивав – так важко було прокладати собі дорогу через це зелене море. Прямовисне проміння сонця, порожній шлунок, тягар мисливського спорядження змушували мене побоюватися сонячного удару; кілька разів я почував, що мені паморочиться голова. Нарешті, я дістався до лісу, однак і тут довелося шукати стежки до Гарагасі. Повернувшись додому, я випив дві чашки чаю, хоч і не дуже доброго й надто ріденького та ще й без цукру, проте вони неабияк відсвіжили мене.

30 березня

Приготував кістяки сірого ворона та червоного папуги. Закінчивши роботу, я з обрізаних м'язів нарубав собі котлету, яку сам засмажив, бо Улсон порався, перучи білизну. Котлета була дуже смачна. Погода така ж хороша, як і вчора. В затінку не більше як 31 градус, що тут взагалі буває не часто. Коли смерклося, тубільці з Горенду приїхали рибалити перед моєю хатиною, на що вони спочатку прийшли спитати дозволу. Туй і Бугай лишилися посидіти та покурити коло мене, виславши молодь ловити рибу. На їх прохання Улсон заспівав їм шведської пісні, яка їм дуже сподобалася. Риболовля з вогнем дуже мальовнича, і я довго милувався освітленням та сценою ловлі. Всі кінцівки в рибалки працюють при цьому: в лівій руці він тримає факел, яким розмахує в повітрі, тільки-но той починає гаснути; правою рукою тубілець тримає остень; він стоїть на правій нозі, а лівою часами знімає рибок з остеня. Коли тубільці скінчили рибалити, мені подали кілька рибок.

31 березня

Я одважив рису та бобів на наступні п'ять місяців; порції були дуже невеликі, та все ж, маючи цей запас, я можу приємно почувати, що не залежу від тубільців. До того ж рушниця дає мені щодня свіжу живність, отже, щодо цього моє життя цілком забезпечене. Останні тижні я помічаю зміну погоди. Норд-вест, іноді дуже свіжий, що віяв останні місяці протягом дня, змінився на тихий вітерець, і часто, навіть удень, настають штилі. В березні випало менше дощу, ніж у попередні місяці, та останніми днями громадяться ночами чорні хмари.

2 квітня

Близько третьої години я почув себе дуже кепсько – почався приступ – і мусив пролежати весь вечір не рухаючись через страшний головний біль. Вночі була чудова гроза. Майже безперервна блискавка яскраво освітлювала дерева навколо, море й хмари. Гроза охопила дуже великий простір; майже одночасно чулися розкоти грому вдалині й гуркіт його мало що не над головою. Часті блискавки просто осліплювали, і разом з тим найдальший обрій було так ясно видно, як удень. І в той же час мене трясла сильна пропасниця, я почував холод у всьому тілі. Крім того, холод і вогкість, що вривалися з вітром у двері й щілини, дуже дратували мене. Саме над головою в покрівлі трохи протікало, і не встигав я заспокоюватись, як тонка струмина або велика крапля дощу падала мені на лице. Кожний порив вітру міг зірвати товсті сухі ліани, які все ще висіли над покрівлею, внаслідок чого могли б упасти важкі ящики, що лежали на горищі надо мною.

Потребуючи кількох годин сну й зневірившись, що зможу заснути за цих умов, я прийняв невелику дозу морфію і незабаром заснув.

3 квітня

По обіді я пішов до Бонгу дістати провідника для екскурсії в Теньгум-мана. Я скористувався відпливом, щоб дійти туди, поки ще сухо. Як звичайно, коли приходить гість, тубільці готують йому частування, але сьогодні воно вийшло не дуже вдале: замість аяну зварили "бау", а саго дуже відгонило цвіллю. Я сидів біля вогнища, де кілька жінок поралося коло вечері, і дивувався спритності, з якою вони чистили овочі своїми первісними інструментами: уламком черепашки та бамбуковим ножем. Одна жінка спробувала чистити "бау" ножем, якого я дав її чоловікові; але можна було помітити, що вона володіла ним далеко гірше, ніж своїми інструментами. Вона раз у раз надто глибоко врізалася, мабуть, через те, що, працюючи своїми інструментами, звикла докладати далеко більше сили, ніж цього треба було для європейських. Мені показали сьогодні вперше рід бобів ("могар"), який тубільці підсмажують, як ми, наприклад, каву. В одної жінки було на руках немовля, яке раптом зайшлося криком. Я мимоволі нахмурився, і це злякало жінку, що миттю підвелась і пішла до хатини. Проте дитина не вгавала, жінка знову вийшла з хатини й поклала дитину у великого лантуха, якого повісила собі на спину так, що шнурок лантуха охоплював її чоло, і, нахиливши голову, щоб зберегти рівновагу, почала бігати туди й назад по майданчику між хатинами. Дитина, якій, мабуть, важко було кричати через ці рухи, незабаром притихла. Моя вечеря була готова, і мене повели до буамбрамри, де запросили сісти на піл, після чого передо мною поставили табір з гарячим бау та аусем. У папуасів є звичай лишати гостя самого, коли він їсть, зостається тільки господар, який прислуговує гостеві. Інші ж усі відвертаються або виходять на часинку.

Я знайшов собі двох провідників, третій пристав до нас з власного бажання. Коли я зібрався йти, майже зовсім уже смерклось, і тільки на березі моря можна було відрізняти речі. В лісі панувала цілковита темрява, і лише помацки я міг продертися вузькою стежкою до Горенду, де жителі дуже здивувалися, що я так пізно прийшов. Кілька чоловік сиділо біля своїх хатин і в темряві зрідка перемовлялися; тільки в буамбрамрі горіло багаття і готували вечерю для гостя з Гумбу. Мені також запропонували вечеряти; я відмовився й попросив лише горюче поліно, щоб дійти додому. Мені хотіли, дати провідника, але я відмовився, гадаючи, що мені слід призвичаюватися бути в якійсь мірі папуасом. Я рушив з головешкою в руках, та незабаром вогонь погас, а запалити його знову я не зумів. Кінець його, що дотлівав, зовсім не допомагав мені, тим-то я кинув головешку на півдорозі. Кілька разів я збивався з стежки, якою вдень проходив багато сотень разів, наштовхувався на пні та гілки, і двічі мене охоплював сумнів, чи я дійду в цій темряві додому. Я вже змирився з думкою переночувати в лісі, та все ж просувався наперед і, нарешті, дістався додому, де здивовано побачив, що прийшов з цілими очима й неподряпаним лицем.

6 квітня

Приготувався зовсім іти в Теньгум-мана. Гадав у шлюпці вирушити до Бонгу, переночувати там і рано, коли світатиме, йти в Теньгум-мана, але велика громовиця із зливою змусила мене лишитися дома.

7 квітня

Теньгум-мана, гірське селище, що лежить за рікою Габе-неу, дуже цікавить мене, як одне з найвищих селищ усього гірського хребта, що має загальну назву Мана-Боро-Боро. Дарма що багатьох жителів гірських селищ я не раз уже бачив у Гарагасі, мені хотілося подивитись, як вони живуть у себе. Лишивши Улсона в Гарагасі, я повісив на плечі невеликого ранця, з яким, ще будучи студентом у Гейдельберзі та Ієні, сходив багато частин Німеччини й Швейцарії, і, захопивши з собою легку ковдру, подався до Бонгу.