Серед дикунів Нової Гвінеї - Миклухо-Маклай Микола
Моя обізнаність з діалектом Бонгу тут не придалася, і тільки за допомогою перекладача я міг пояснити, що маю намір лишитися ночувати в селищі, щоб мені показали хатину, де я можу переспати ніч, і додав, що бажав би дістати в обмін на ножі один екземпляр маба[39] та дюга (казуара).
Після деяких дебатів мене привели до просторої хатини, і я, покинувши там речі, пішов у супроводі юрби тубільців оглянути селище. Воно лежало на самому хребті. Посередині тягнулася досить широка вулиця; обабіч стояли хатини, за якими спускалися вниз круті схили, вкриті густою зеленню. Між хатинами та за ними підіймалися кокосові пальми; нижче на схилі були посаджені арекові пальми, яких тут багато росте на великі заздрощі всім сусіднім селищам.
Більшість хатин були далеко меншого розміру, ніж у прибережних селищах. Усі вони були побудовані на один лад: мали овальну основу й складалися майже з самої тільки покрівлі, бо стін по боках майже не було видно. Перед маленькими дверима була напівкругла площадка під такою ж покрівлею, яка спиралася на два стояки. На цій площадці сиділи, їли й працювали жінки, захищені від сонця. Поки я малював два телуми, для нас, тобто гостей, готували "інгі". Прибігли два хлопчики, повідомивши, що інгі готове, а за ними йшла процесія: чотири тубільці кожний з табіром; у першому був нашкрябаний кокосовий горіх, змочений кокосовою водою, в трьох інших – варений бау. Всі чотири поставили біля моїх ніг. Узявши по невеликій порції "монкі-ля" та вареного таро, я віддав усю решту моїм супутникам, які жадібно заходилися їсти. Трохи віддалік розташувалися жителі Теньгум-мана, і я мав нагоду роздивитись їхні обличчя, бо вони були захоплені жвавою розмовою з людьми Бонгу. Між ними було кілька таких фізіономій, що цілком відповідали уявленню про дикунів. Навряд чи найбуйніша уява талановитого художника могла б вигадати щось краще.
Мені принесено кілька зламаних черепів маба, але між ними не було жодного черепа казуара. Зо всього видно, що тутешні тубільці не додержуються правильного полювання, а вбивають ці тварини при першій-ліпшій нагоді. Тим часом мої супутники наговорили про мене так багато страшного, тобто, що я можу палити воду, вбивати вогнем, що люди можуть занедужати від самого тільки мого погляду та інше, що, здається, жителям Теньгум-мана було страшно лишатися в селищі, поки я там перебуваю. Вони серйозно питали людей Бонгу, чи не краще їм піти геть, поки я в них у селищі. Я дуже гнівався на моїх супутників за таке залякування верховинців моєю особою, не догадуючись тоді, що це зроблено для того, щоб установити мою репутацію як дуже небезпечної або дуже могутньої людини. Вони це робили, як потім я збагнув, на свою користь, виставляючи мене як їхнього друга й протектора.
Мені так набридли допитування, чи я лишуся в Теньгум-мана, чи я повернуся додому, що я повторив мою думку – лишитись, ліг на піл під напівкруглим піддашшям хатини й заснув. Мій відпочинок тривав понад годину. Крізь сон я чув прощання тубільців Бонгу з жителями Теньгум-мана.
Відпочивши після ранкової подорожі, я пішов погуляти в околицях селища, розуміється, в супроводі цілого почту тубільців. П'ять хвилин переходу стежкою привели нас до височини, відкіля чути було голоси. Піднімаючись туди, я побачив покрівлі, оточені кокосовими пальмами. Це був другий майданчик. Вище від нього був ще третій – найвища точка в Теньгум-мана; краєвид відтіля мав бути дуже широкий, але його затуляла рослинність. На північному сході вдалині розляглося море; на сході, відокремлена глибокою долиною, спиналася Енглам-мана, на заході, за рядом пагорків, видно було кам'янисте річище Колі, на південному заході тягнувся лабіринт гір. Розпитавши про них, я переконався, що тільки Енглам-мана заселена, а всі інші, яких видно було відціля, зовсім безлюдні, туди ніхто не ходить, і там нема ніде стежок.
Повертаючись, я звернув увагу на хатини. Перед входом до багатьох із них висіли кості, пір'я, зламані черепи собак, кус-кусів, у деяких навіть людські черепи, але без нижньої щелепи. В одному місці, впоперек майданчика, на розтягнутому між двома деревами мотузі висів ряд порожніх кошиків, які свідчили про те, що з інших селищ приносили сюди подарунки. Енглам-мана рясніє арековою пальмою та кеу. Коли я поставив столик, сів на складаного стільця, видобув портфель з паперами та камеру-люциду[40], тубільці, що оточували мене, спочатку подалися назад, а потім зовсім утекли. Не знаючи їхнього діалекту, я не намагався говорити з ними і мовчки заходився рисувати одну з хатин.
Не бачачи й не чуючи нічого страшного, тубільці знову наблизились і зовсім заспокоїлись, і мені пощастило навіть зробити два портрети: один з них – портрет саме того суб'єкта, про якого я сказав, що він зовнішністю особливо підходить під наше уявлення про дикуна. Але через те, що ця "дикість" полягала не в рисах обличчя, а у виразі, в швидкій зміні одного виразу на інший і в рухливості лицевих м'язів, то, перенісши на папір самі лінії профілю, я одержав дуже незадовільну копію оригіналу. Другий тубілець був далеко миловидніший, у нього щелепи не так випиналися.
Обід і вечеря, які мені подали, складалися знову з вареного бау, бананів та нашкрябаного кокосового горіха.
Своєю охайністю тутешні папуаси не можуть похвалитися перед береговими. Це частково пояснюється нестачею води, яку їм доводиться носити з річки незручною гірською лісовою стежкою. Коли я спитав води, мені вилили з бамбука, після довгої наради, таку каламутну бурду, що я відмовився навіть покуштувати.
Близько шостої години хмари спустилися й заступили призахідне сонце; стало вогко й холодно, а незабаром зовсім смерклося. Як і вчора в Бонгу, ми лишилися в темряві; при вугіллі, що тліло, можна було ледь-ледь розглянути постаті, які сиділи за два кроки. Я спитав вогню, мій провідник збагнув, мабуть, що я не хочу сидіти в темряві, і, принісши цілий оберемок сухого пальмового листя, запалив його. Яскраве полум'я освітило групу тубільців насупроти мене, що сиділи мовчки, курили й жували бетель. Серед них коло вогню сидів тубілець, якого я вже помітив раніш; він кричав і командував більше від усіх, і його слухалися; він також переважно розмовляв з жителями Бонгу й клопотався коло страви. Дарма що ніякими зовнішніми прикрасами він не відрізнявся від інших, та його манера командувати й кричати змусили мене припустити, що він є головна особа в Теньгум-мана, і я не помилився. Такі суб'єкти, своєрідні начальники, які, проте, оскільки мені відомо, не мають особливої назви, трапляються в усіх селищах: їм часто належать великі буамбрамри, і коло них звичайно гуртується певне число тубільців, що виконують їхні накази.
Мені захотілося послухати тубільних співів, щоб порівняти зі співом берегових жителів, та ніхто не наважувався затягнути "мун"[41] Теньгум-мана, і я через це зважив за найдоцільніше лягти спати.
9 квітня
Юрба перед хатиною, де я лежав, ще не розходилась; тубільці Довго про щось міркували. Особливо багато говорив Мінем, якого я прийняв за начальника. З першим сонячним промінням я встав і знову обійшов усе селище, щоб зібрати черепи, кускус та все, що могло трапитися цікавого. Проте я придбав тільки два людські черепи без нижніх щелеп і телум, який тубільці називали "Карія". Цей телум я дістав після довгих розмов, крику Мінема та обіцянок з мого боку надіслати, крім цвяхів, кілька пляшок.
Після сніданку, що складався знову з вареного таро й кокоса, я дав нести свої речі трьом тубільцям і вийшов з хатини. На майданчику сиділа й стояла вся людність селища, утворюючи півколо, посередині стояло двоє тубільців, тримаючи на плечах довгий бамбук з причепленою до нього свинею. Тільки-но я вийшов, Мінем, тримаючи в руках зелену галузку, підійшов урочисто до свині й виголосив при загальному мовчанні промову, з якої я збагнув, що цю свиню жителі Теньгум-мана дають на подарунок Маклаєві, що люди цього селища віднесуть її в Маклаїв дім, що там Маклай заколе її списом, що свиня буде кричати, а потім умре, що Маклай розв'яже її, обсмалить волосся, розріже і з'їсть.
Кінчивши промову, Мінем застромив зелену галузку за ліани, якими свиня була прив'язана до ціпка. Всі мовчали й чекали чогось. Я зрозумів, що всі ждуть моєї відповіді. Я підійшов тоді до свині й, зібравши все моє знання діалекту Бонгу, відповів Мінемові, причому мав задоволення бачити, що мене розуміють і лишаються задоволені з моїх слів. Я сказав, що прийшов до Теньгум-мана не по свиню, а щоб побачити людей, їхні хатини й гору Теньгум-мана, що хочу дістати по екземпляру маба та юга, за які я ладен дати по доброму ножу (тут пролунали схвальні вигуки з додаванням слова "есі"), що за свиню я також дам у Гарагасі те, що давав іншим, цебто "канун" – дзеркало (загальне схвалення), що коли я їстиму свиню, то скажу, що люди з Теньгум-мана добрі люди, що коли хто з людей Теньгум-мана прийде в таль Маклай, то дістане тютюну, маль (червоні ганчірки), цвяхи й пляшки; що коли люди Теньгум-мана добрі, то й Маклай буде добрий (загальне задоволення й крики: "Маклай добрий, і тамо Теньгум-мана добрі"). Після ручкання та криків "Еме-ме" я поспішив вийти з селища, бо сонце вже піднялося високо.
Проходячи повз останню хатину, я побачив невелику дівчинку, яка крутила в руках зв'язаний кінцями шнурок. Спинившись, я подивився, що вона робить; вона, самовдоволено усміхаючись, повторила свої фокуси з шнурком, які були ті ж самі, що ними бавляться іноді діти в Європі.
Сходячи з одної височини, я здивувався з численності провідників, які всі були озброєні списами, луками й стрілами. Деякі з них несли з собою тліючу головешку, щоб закурювати, не відкривши, видимо, досі способу швидко добувати вогонь. Вони повели мене іншою дорогою, а не тою, якою я прийшов. Знаючи свої стежки краще, ніж люди Бонгу, вони хотіли скоротити путь, яка виявилася не зручнішою, ніж та, де ми йшли вчора. В одному місці, коло плантації, вздовж стежки лежав грубий стовбур дерева, принаймні з метр діаметром. На боці, обернутому до селища, були вирубані кілька ієрогліфічних фігур, подібних до тих, які я бачив у річищі на саговому стовбурі, але набагато давніші за ті. Ці фігури на деревах, як і зображення в Бонгу (про які я вже казав) та на пірогах Білі-Білі, варті уваги, бо вони являють собою не що інше, як перші прояви письменності, перші спроби зображати так зване ідеографічне письмо[42].
