Прощавай, кохана! - Чандлер Реймонд
Заразом і ключі, і свій одяг, і навіть свої гроші з його кишені. І ось я тут. Зовсім здоровий. Ви щось сказали?
— Я не промовив жодного слова,— відповів він.
— Чекаю, коли ви це зробите,— сказав я.— Оця річ,— я змахнув пружиною,— може переконати вас. Мені довелося позичити її в одного хлопця.
— Будь ласка, негайно віддайте її мені,— промовив він із якоюсь дивною усмішкою. Так посміхається кат, який завітав до твоєї камери, щоб зняти мірку для шибениці. Трохи дружня, трохи поблажлива і водночас насторожена. Ця усмішка могла б сподобатися, якби в тебе були шанси ще пожити.
Я вклав пружину в його ліву руку.
— Тепер пістолет,— сказав він лагідно.— Ви були дуже хворі, містере Марлоу. Думаю, мені не доведеться наполягати, щоб ви знову лягли у ліжко.
Я уважно дивився на нього.
— Я лікар Сондерборг і не допущу ніяких вільнощів.— Він поклав пружину перед собою на стіл. Усмішка у нього була натягнута, як у замороженої риби. Його пальці ворушилися, як вмирущі метелики.
— Пістолет, будь ласка, я наполягаю...
— Котра година, лікарю?
Він глянув на мене трохи здивовано. У мене був годинник, але зараз він стояв.
— Близько півночі, а що?
— Який сьогодні день?
— Мій любий, сер. Звісно, неділя. Вечір.
Я сперся об стіл і намагався тримати пістолет досить близько від нього, щоб він міг спробувати забрати його.
— Отже, минуло понад сорок вісім годин. Без сумніву, в мене були галюцинації. Хто привіз мене сюди?
Доктор дивився на мене, а його ліва рука посувалася до пістолета.
— Не зліть мене,— попередив я.— Не змушуйте мене позбуватися своїх бездоганних манер і вишуканої мови. Скажіть, як я сюди попав?
Він виявився мужнім і спробував-таки вхопити пістолет. Але це йому не вдалося. Я сів на стільця і поклав пістолет на коліна.
Він зашарівся, схопив віскі, налив собі і швидко перехилив. Потім глибоко вдихнув і відразливо здригнувся. Йому не подобався смак спиртного. Наркоманам ніколи він не подобається.
— Вас арештують одразу, як тільки ви вийдете звідси,— сказав він різко.— Вас доставив сюди поліцейський.
— Поліцейські не могли цього зробити.
Це його дещо неприємно вразило. Його пожовтіле обличчя зблякло.
— Збовтайте пляшку і налийте,— сказав я.— Хто привіз мене сюди, чому і як? Я сьогодні страшенно лютий. І можу розійтися до божевілля. Я чую крик, який віщує смерть. Я на цьому тижні ще нікого не застрелив. Розповідай, лікарю, Фелл13, лікарю-вбивця!
— Ви страждаєте від наркотичного отруєння,— відповів вій холодно.— Ви мало не вмерли. Я змушений був тричі вам давати дігіталіс. Ви билися, горлали, і вас довелося вгамовувати.— Його слова вискакували так швидко, що наскакували одне на одне, мов жаби.— Якщо ви залишите мою лікарню в такому стані, чекайте серйозних наслідків.
— Ви сказали, що ви лікар, лікар медицини?
— Так, я лікар Сондерборг, як я вже казав вам.
— Ви не б'єтеся і не волаєте від наркотичного отруєння, лікарю. Ви просто у комі. Давайте спробуємо спочатку. Не заглиблюючись, тільки головне. Хто запроторив мене до вашого приватного дурдому?
— Але...
— Мені без усяких "але". Я з тебе зроблю біфштекс. Я втоплю тебе у діжці мальвазії. Давай ковтнемо трохи наших ліків.— Я дотягнувся до його склянки і налив нам обом ще.— Давай, хиляй, лікарю-злодію.
— Вас привезла поліція.
— Що за поліція?
— Із Бей-Сіті, звісно.— Він постукував своїми жовтими пальцями по склянці.— Лікарня теж у Бей-Сіті.
— А прізвища тих поліцейських?
— Одного, здається, сержант, Гелбрайт. Він не завжди їздить на патрульній машині. Він ще з одним поліцейським знайшов вас напівнепритомного у п'ятницю ввечері й привіз сюди, це поруч. Я вирішив, що ви наркоман.
— Добре придумана історія. Заперечити нічого. Але навіщо мене було тут тримати?
Він розвів руками.
— Я знову змушений повторити, що ви були у дуже поганому стані і ще з нього не вийшли. Що ж я мав робити?
— Я, певно, винен вам якусь суму грошей?
Він знизав плечима:
— Звісно, винні. Двісті доларів.
Я трохи відсунув свого стільця:
— Брудна дешевина. На, бери.
— Як тільки ви звідси вийдете,— кинув він уривчасто,— вас арештують.
Я нахилився до столу і проговорив йому в саму пику:
— Тільки не за те, що я вийду звідси, злодію. Відкрий негайно стінний сейф.
Він рвучко підвівся:
— Це вже занадто...
— Не відкриєш?
— Без сумніву, ні!
— В руках у мене — пістолет.
Він посміхнувся принизливо і жалібно.
— То дуже великий сейф,— сказав я.— Новий. А це чудовий пістолет. Як, будеш відчинять?
В його обличчі нічого не змінилося.
— Три чорти! — вилаявся я.— Коли у тебе в руці пістолет, то думаєш, що люди робитимуть усе, що їм накажеш. Але так не завжди буває.
Він посміхався. В його усмішці було якесь садистське задоволення. Мене хитало, я мало не знепритомнів.
Я сперся об стіл, а він чекав, ледь розтуливши губи.
Так я простояв досить довго, дивлячись в його очі. Тоді всміхнувся. Усмішка спала з його обличчя, як брудна ганчірка. На лобі заряснів піт.
— Прощавай! — сказав я.— Залишаю тебе для брудніших рук, аніж мої.
Спиною відчинив двері й вийшов.
Вхідні двері були не зачинені. Ґанок із дашком. Навколо повно квітів. Білий паркан-частокіл із хвірткою. Будинок стояв на розі. Прохолодна, сира, безмісячна ніч.
На табличці напис: "Вулиця Дискансо". У будинках кварталу горіло світло. Я чекав виття сирени. Але ніщо не порушило тиші. На іншій табличці прочитав: "Двадцять третя вулиця". Ледве додибав до 25-ї вулиці і почвалав до 800 кварталу, до будинку під номером 819. Цю адресу дала мені, коли ми познайомилися, Енн Ріордан.
Я вже йшов таки довгенько, коли зрозумів, що пістолет і досі у моїй руці. Ніяких сирен я не чув.
Я йшов далі. На повітрі мені стало краще, але віскі всередині помирало і, вмираючи, корчилося. Уздовж кварталу росли ялинки, стояли цегляні будиночки, які більше були схожі на будинки в Капітоль-Нілі у Сієтлі, ніж у Південній Каліфорнії.
У будинку № 819 горіло світло. До нього вела невелика біла брама, що сховалася в живій кипарисовій загорожі. Перед будинком росли кущі троянд. Я чвалав доріжкою. Прислухався, а вже тоді натис кнопку дзвінка. Із спеціального пристрою, який дає змогу розмовляти, коли двері зачинено, пролунав голос:
— Хто там?
— Марлоу.
Чи то в неї подих забрало, чи ця штука відімкнулася.
Двері широко розчинилися, і вийшла міс Ріордан у світло-зеленому костюмі. Очі в неї були здивовані й перелякані. Вона дивилася на мене, обличчя її, освітлене лампочкою, зблідло.
— Боже! — прошепотіла вона.— Ви схожі на тінь батька Гамлета.
Розділ 28
У вітальні лежав рудувато-коричневий килим, біля каміна, обкладеного чорним мармуром, з високою залізною підставкою для дров, стояли білі й рожеві стільці. У стіни вмонтовані книжкові шафи аж до стелі, цупкі кремові штори закривали опущені жалюзі.
В кімнаті ніщо не свідчило про присутність тут жінки, крім дзеркала на весь зріст і чисто витертої підлоги перед ним.
Я напівлежав у глибокому кріслі, поклавши ноги на маленького стільчика. Випив дві чашечки чорної кави, трохи спиртного, з'їв два яйця, зварених некруто, з грінками і ще трохи кави з коньяком. Усе це я з'їв у столовій кімнаті, але ніяк не міг згадати, який вона мала вигляд. Здавалося, що це було дуже давно. Я знову був у гарній формі, до мене повернулася розсудливість...
Енн Ріордан сиділа навпроти, схилившись уперед, її ніжне підборіддя було занурене, ніби в чашечку, в її ніжну долоню. Темні очі дивилися з-під пухнастого червоно-коричневого волосся. У руці стриміла ручка. Обличчя Енн було стурбоване. Я розповів їй дещо, але не все. Про Лося Меллоя, звісно, промовчав.
— Я думала, ви п'яний,— сказала вона.— Мені здалося, що вам треба напитися, щоб прийти до мене. Я думала, що ви з тією блондинкою... Я думала... Втім, не знаю, що я думала...
— Ладен закластися, що все це ви заробили не своїм пером,— сказав я, оглядаючись довкола.— Навіть тоді, якщо вам платять за те, що ви думаєте.
— Мій батько усе це придбав, не беручи хабарів з поліцейських,— відповіла вона,— як той гладун-ледащо, котрий у нас зараз шеф поліції.
— Це мене не обходить,— сказав я.
— У нас було кілька акцій в Дель-Рої. Акції на земельні ділянки. Вони обдурили батька, бо на тих ділянках знайшли нафту.
Я кивав головою і пив з прозорого кришталевого келиха. Те, що я пив, було чудове і смачне.
— Тут можна непогано влаштуватися. Просто хоч перебирайся. Усе готове.
— Це в тому разі, якщо охочий переїхати підходить хазяйці і на нього тут чекають,— відповіла вона.
— Нема й секретаря,— сказав я,— який міг би заважати... Вона зашарілася:
— Не жартуйте, адже ваше покликання бути мало не до смерті побитим, наштриканим наркотиками, з потовченою пикою невідомо за що. Хіба цього не досить?
Я нічого не відповів, бо був дуже стомлений.
— Отже,— сказала вона,— у вас вистачило глузду зазирнути у мундштук. Тоді після розмови в Астер-Драйві — я вже думала, що нічого путнього чекати від вас не слід.
— Ті дві візитки нічогісінько не означають.
Вона здивовано глянула на мене.
— Ви сидите тут і розповідаєте мені, як той знахар з допомогою двох поліцейських відлупцював вас, а потім вас наштрикали наркотиками, щоб як слід провчити. Треба бути обережнішим.
— Я мав це розповісти. Даруйте, грубий мій стиль. Ну й що з того?
— Але той елегантний психіатр звичайнісінький першокласний злодій. Він підшуковує клієнтуру, все обмізковує й тоді посилає бандитів відбирати коштовності.
— Ви справді так думаєте?
Вона втупилась у мене. Я прикінчив свій келих із спиртним. Вона кинула на мене миттєвий погляд.
— Звісно, я так думаю, і ви так думаєте.
— Думаю, що все трохи складніше.
Її усмішка була люб'язна й водночас трохи іронічна,
— Пробачте, я на мить забула, що ви детектив. Усе справді має бути трохи складніше, адже нескладні справи не роблять честі.
— Однак все-таки складніше,— повторив я.
— Гаразд. Я слухаю.
— Не знаю чому, але я певен цього. Можна мені ще випити?
Вона підвелася.
— Раджу вам хоч інколи пити воду, аби було що посилати до біса.
Вона підійшла й взяла мій келих.
— Зважте, це буде останній.
Вийшла з кімнати, і до мене долинув дзенькіт об келих кубиків льоду. Я заплющив очі, слухаючи ті звуки. Мені не слід було сюди приходити. Аби вони знали про мене стільки, скільки я про них, вони б неодмінно прийшли.