Прощавай, кохана! - Чандлер Реймонд

Кілька справ було закрито для звітності, засуджені були підставні особи. Якісь покидьки взяли на себе вину високопоставлених осіб.

— Може, все-таки кави?

— Вип'ю в тому разі, якщо ви будете зі мною відверті і розмовлятимете без крутійства.

— Спробую, але не обіцяю викладати усі свої здогадки.

— Я можу без них обійтися,— сказав він в'їдливо.

— Гарний на вас костюм.

Він зашарівся.

— Цей костюм коштує двадцять сім п'ятдесят,— сіпнувся він.

— О боже, який вразливий поліцейський! — покепкував я і пішов до плити.

— Пахне чудово. Як ви її готуєте?

— За французьким рецептом. Зерно грубого помолу, ніяких фільтрів.— Я дістав цукор із шафи й вершки з холодильника.

Ми сіли один проти одного в закутку.

— Хвороба, лікарня — то вигадка?

— Ні. Зі мною сталася невеличка пригода у Бей-Сіті. Мене відвезли туди. Щоправда, не до в'язниці, а до приватної лікарні для наркоманів і п'яниць.

Він замислився:

— Бей-Сіті, ге? Вам подобаються важкі дороги, Марлоу, чи не так?

— Не те, щоб до душі. Мені просто довелося бути там. Раніше нічого подібного зі мною не траплялось. Я двічі пошився у дурні, вдруге мене бив якийсь поліцейський чи, може, він удавав, що поліцейський. Били моїм же пістолетом, а могутній індіанець мало не задушив мене. Непритомного вкинули до наркологічної лікарні, зачинили там, і якийсь час я був, напевно, пристебнутий до ліжка. Я не можу цього нічим довести, але на лівій руці досить гарна колекція слідів од уколів.

Він задивився на край столу.

— У Бей-Сіті,— проказав він повільно.

— Назва міста — як пісня. Пісня з брудної ванни.

— Що ви там робили?

— Мене завезли туди поліцейські. Я поїхав у Стілвуд-Хейтс, щоб побачити одну людину. Це у Лос-Анджелесі.

— Ту людину звуть Жюль Амтор,— неголосно проказав Ренделл.— Чому ви приховали цигарки?

Я дивився в свою чашку. От несосвітенний дурень.

— Мені це здалося дивним. Той "екстра"-портсигар у Маріотта, цигарка з марихуаною в ньому. Їх виготовляють десь у Бей-Сіті, вони зовсім не схожі на російські цигарки — з порожнім мундштуком і паперовим чубуком із тютюном та наркотиком.

Він підсунув до мене порожню чашку, і я наповнив її. Його очі обмацували моє обличчя — зморшку за зморшкою, пору за порою,— наче магічні окуляри доктора Торндайка чи кишенькова лупа Шерлока Холмса.

— Ви мусили мені сказати,— докірливо сказав він, сьорбнув кави й витер губи отороченою серветкою.— Але про цигарки я все одно довідався. Дівчина мені розповіла.

— До дідька! — сказав я.— У цій країні вже нічого не можна собі дозволити. Завжди жінки...

— Ви подобаєтеся їй,— промовив Ренделл тоном ввічливого агента ФБР із кінофільмів — із легким смутком і водночас мужньо.— Її батько був дуже чесний поліцейський. Тому втратив роботу. Не треба про неї так. Ви їй подобаєтесь.

— Гарна дівчина, але то не мій тип.

— Вам не до вподоби гарні? — Він знову закурив, відігнав долонею дим від обличчя.

— Мене захоплюють дівчата, які бували в бувальцях, затяті грішниці.

— Вони вас здадуть у хімчистку,— сказав Ренделл байдуже.

— Авжеж. А де я по-вашому тепер? Як ви називаєте те, чим ми зараз займаємось?

Він усміхнувся, певно, вперше за день. Очевидно, він дозволяє собі не більше чотирьох усміхів.

— Не багато я від вас довідався,— сказав він.

— Я підкинув вам гіпотезу, ви, мабуть, швидше, ніж я, перевірите її. Цей Маріотт шантажував жінок, місіс Грейл щось таке казала мені. Але він займався ще чимось. Він був навідником у зграї, що полює за коштовностями. Він бував в світі, вибирав жертви і створював ситуацію. Він вибирав жінок, знайомився з ними щонайближче. Припустімо, що це було за тиждень до четверга. Це цілком імовірно. Аби Маріотт сам не вів машину, то він не повіз би місіс Грейл у Трок, або водій повіз додому їх іншою дорогою, не мимо того пивного бару, тоді пограбування б могло й не статися.

— За кермом міг бути й водій,— сказав Ренделл,— але це нічого б не змінило. Водій не підставлятиме свою голову за дев'яносто в місяць. Але багато таких пограбувань Маріотт не зміг би організувати, почалися б балачки.

— Річ у тім, що при такому рекеті можна не боятися балачок, оскільки все пограбоване досить дешево повертають,— сказав я.

Ренделл відкинувся на стільці й похитав головою.

— Ця версія мене не задовольняє. Жінки ладні базікати про будь-що. Чи не припустити, що він при багатих дамах був хлопчиком на вихід?

— Певно, що так. І за це його вбили.

Ренделл задерев'яніло втупився в мене. Його ложка розмішувала повітря в порожній чашці. Я хотів було наповнити її, але він відсунув чашку.

— Давайте далі,— сказав він.

— Він своє відслужив. Його можливості були вичерпані. До того про нього могли почати базікати, як ви самі припустили. Але з такого рекету просто не вийдеш, коли вже загруз по вуха. Останнє пограбування тому і стало для нього саме таким — останнім. Зважте, вони справді запросили небагато за нефрит, зважаючи на його вартість. Маріотт забезпечував зв'язок. Але при всьому тому Маріотт когось боявся. В останню мить він подумав, що краще їхати не самому. І придумав нехитрий трюк, він повинен мати щось при собі, що вкаже на ту людину, яка все це влаштувала. Це схоже на нього, чоловіка безжалісного й досить розумного для того, щоб стати мозком такої зграї, чоловіка, який отримує інформацію про багатих жінок. То був наївний трюк, але він спрацював.

Ренделл похитав головою.

— Гангстери мали роздягти його, вивезти тіло й втопити в морі.

— Ні. Вони хотіли надати вбивству випадкового характеру. Щоб їхній бізнес і далі не припинявся. Певне, в них є ще один навідник.

Ренделл знову похитав головою.

— Людина, як свідчать ті цигарки, зовсім не грабіжник. У неї є своє діло, і непогане. Я наводив довідки. Що ви думаєте про нього?

Очі Ренделла були якісь порожні, геть порожні. Я відповів:

— Як на мене, то він був приречений. Адже надто багато грошей не буває, чи не так? Зрештою, такою психіатричною практикою не можна довго займатися на одному місці. Якийсь чає, він у моді, всі йдуть до нього, але мода минає, і бізнес з'їдає сам себе. Це так, якщо він психіатр і ніхто більше. Доля як у кінозірки. Дайте йому п'ять років — стільки він протримається. Але дайте йому змогу вдруге використати інформацію, яку він отримує від пацієнток, і він рано чи пізно закінчить вбивством.

— Мені слід вивчити його докладніше,— погодився Ренделл.— Але зараз мене більше цікавить Маріотт. Як ви познайомилися з ним?

— Він зателефонував мені сам. Знайшов моє прізвище в телефонному довіднику. Принаймні, він так казав мені.

— У нього була ваша візитка.

Я здивувався.

— Он як. А я й забув.

— Ви не думали про те, чому він вибрав саме ваше прізвище? Може, знав про вашу коротку пам'ять?

Я дивився на нього, тримаючи в руці чашку кави. Він уже трохи мені подобався. Він таки мав дещо за душею.

— Так от чого ви до мене прийшли,— сказав я.

Він кивнув.

— Решта, як ви розумієте, балачки.— Він ввічливо усміхнувся й чекав.

Я налив ще кави.

Ренделл зосереджено вивчав кремову поверхню столу.

— Трохи запилюжено,— сказав він й подивився мені у вічі.— Певно, на всі ті події треба глянути трохи інакше. Я думаю, що ваші підозри щодо Маріотта справедливі. В банківському сейфі він зберігав двадцять три тисячі готівкою. До речі, щоб з'ясувати це, довелося витратити безліч часу. До того ж там були розписки на чималу суму і боргова заставна на будинок. А розташований той будинок на П'ятдесят четвертій Західній вулиці.

Він узяв ложечку й поцокав нею по краєчку блюдця.

— Вас зацікавило це? — м'яко спитав він, усміхаючись.— П'ятдесят четверта Західна вулиця, одна тисяча шістсот сорок чотири?

— Так,— хрипло відповів я.

— У його сейфі знайдено чимало коштовностей — така собі колекція. Однак я не вважаю, що він їх поцупив. Скоріш за все йому їх подарували. Через якісь обставини чи побоювання він не наважувався їх продати.

Я кивнув:

— Мабуть, він відчував, що ці прикраси крадені.

— Так от. Боргова заставна спершу не привернула моєї уваги. Але згодом дещо прояснила. Ми одержуємо з сусідніх районів повідомлення про вбивства і загадкові смерті. Ми маємо їх читати того ж самого дня. Нам заборонено влаштовувати обшуки без ордера чи перевіряти, є в когось зброя, якщо нема доказів. Часом ми порушуємо ці правила, бо змушені так робити. Хоча таким, як ви, саме це муляє в роботі поліції. Так от, деякі повідомлення я переглянув лише сьогодні вранці. Зокрема, про вбивство негра на Центральній авеню минулого четверга. Вчинив його колишній каторжник Лось Меллой. При тому був свідок. І провалитися мені крізь землю, якщо той свідок не ви.— Він лагідно усміхнувся — то була його третя умішка.— Хіба ні?

— Я слухаю.

— Розумієте, я побачив повідомлення лише сьогодні вранці. Глянув на прізвище того, хто ж його складав. Виявилося, що я його знаю — Налті. Я тоді зрозумів, що справи кепські. Бо Налті неабиякий хлопець. Вам доводилося бувати на Крест-лайн?

— Авжеж.

— Поблизу є місце, де старі товарні вагони переобладнують під котеджі. В мене й самого є котедж, але не з товарного вагона. Ті вагони привозять на платформах, вірите чи ні, але вони стоять без коліс. Так от Налті з тих хлопців, які можуть бути вагоноводами у таких вагонах.

— Недобре,— сказав я,— як-не-як, а все ж побратими-поліцейські.

— Я зателефонував Налті, він мимрив, затинався, кілька разів сплюнув, тоді сказав, що у вас є якась ідея щодо дівчини, яку звуть Вельма. Меллой був її коханцем кілька років тому, і що ви мали побачитися з вдовою колишнього власника кафе, де сталося вбивство, і що Меллой з тією дівчиною там працював. Адреса вдови — П'ятдесят четверта Західна вулиця, тисяча шістсот сорок четвертий будинок, на який Маріотт мав боргову заставну.

— Невже?

— Я вирішив, що такого збігу обставин для одного ранку досить,— сказав Ренделл.— І тому я тут. І, як бачите, поводжуся надто стримано.

— Річ у тім,— відповів я,— що все набагато складніше, ніж можна уявити спершу. Вельма, коли вірити місіс Флоріан, померла. У мене є її фото.

Я пішов до вітальні, поліз у кишеню піджака. Рука моя завмерла на півдорозі. Буде смішно, якщо фотографії зникли. Але вони були на місці. Я витяг їх, приніс на кухню й поклав знімок дівчини в костюмі П'єро перед Ренделлом. Він почав уважно розглядати.

— Ніколи не зустрічав,— сказав він.—Друге фото таке ж?

— Ні, це портрет місіс Грейл, вирізаний з газети Енн Ріордан.

Він глянув на вирізку й кахикнув:

— За двадцять мільйонів я сам би одружився з нею.

— Хочу вам дещо повідомити,— сказав я.— Минулої ночі я мало не з'їхав з глузду.