Прощавай, кохана! - Чандлер Реймонд

Більш перехилитися він не міг, бо заважало черево.

— Авжеж, що я брехун,— відповів я.

— Вихід онде,— шеф показав на двері мізинцем лівої руки.

Я не поворухнувся і мовчки дивився на нього. Побачивши, що від роздратування він ладен натиснути на кнопку виклику, я сказав:

— Краще не будемо робити помилок. Ви думаєте, що я нікчемний приватний сищик, який узявся за діло не по зубах і хоче звинуватити поліцейського офіцера. Адже навіть якщо я розповів правду, офіцер може легко спростувати усі звинувачення. Я чудово розумію, що не зможу нічого довести. І прийшов не для того, щоб поскаржитися, як вам здалося. Повторюю: ви помиляєтесь. Я хочу поквитатися з Амтором і тому хочу попросити вашого поліцейського Гелбрайта допомогти мені в цьому. Містера Блейна турбувати немає потреби. Вистачить одного Гелбрайта. Сюди ж я завітав не сам по собі. За мною. стоять дуже поважні люди.

— Як далеко вони стоять? — спитав шеф, мугикнувши, вдоволений своєю дотепністю.

— Не далі ніж Астер-Драйв вісімсот шістдесят два, де мешкає містер і місіс Левін Локрідж Грейл. Це далеко?

Обличчя шефа враз змінилося: переді мною сиділа вже зовсім інша людина.

— Сталося так, що місіс Грейл моя клієнтка.

— Замкніть двері,— попросив він.— Ви молодші за мене. Поверніть ручку... А тепер давайте почнемо все спочатку. По-дружньому. У вас чесне обличчя, Марлоу.

Я підвівся і замкнув двері. Поки вертався по блакитному килиму, шеф устиг витягти привабливу, на перший погляд, пляшку та два келихи. Насипав жменю кардамонових зернят на реєстраційний журнал і наповнив келихи.

Ми випили. Шеф обчистив кілька зернят, і ми почали їх мовчки жувати, дивлячись у вічі одне одному.

— Зовсім непогано,— схвалив шеф і налив удруге.

Настала моя черга лущити кардамон. Він змахнув шкаралупки з журналу просто на підлогу, відхилився назад і усміхнувся.

— Отепер побалакаємо,— почав він.— Чи пов'язана робота, яку ви виконуєте для місіс Грейл, із Амтором?

— Так, зв'язок є. Але, гадаю, вам слід перевірити, чи я сказав вам правду.

— Справді, треба,— погодився він і потягнувся до телефону. Дістав невеликий записник із внутрішньої кишені і став шукати номер.

— Тут телефони тих, хто фінансує виборчу кампанію,— підморгнув мені шеф.— Наш мер вимагає, щоб тим людям надавали всіляку допомогу та виявляли повагу. Ось він, знайшов,— він відклав записник і почав набирати номер.

Шеф зіткнувся з тими ж самими труднощами, що і я, розмовляючи з секретарем. В нього аж вуха почервоніли. Зрештою місіс Грейл підійшла до телефону, але шефові вуха кольору не змінили. Певно, вона дуже різко розмовляла з ним.

— Хоче поговорити з вами.— Шеф подав мені трубку через стіл.

— Філ слухає,— сказав я, грайливо підморгнувши шефу.

У трубці почувся холодний, спокусливий сміх.

— Що ти робиш із цим жирним імпотентом?

— П'ю потроху.

— Тобі це потрібно?

— Авжеж, це моя робота. Є щось новеньке? Думаю, ти знаєш, що я маю на увазі.

— Ні. Слухай, приятелю, невже ти не здогадуєшся, що вчора примусив мене чекати майже годину? Чи я справляю враження жінки, з якою можна так поводитися?

— Я вскочив у халепу. Може, зустрінемося сьогодні увечері?

— Стривай... сьогодні... Господи, який сьогодні день?

— Краще я зателефоную пізніше,— запропонував я,— бо не певний, що зможу. Сьогодні — п'ятниця.

— Брехун.— У трубці знов пролунав хрипкий тихий сміх.— Сьогодні — понеділок. У ту ж годину, на тому ж місці. І не здумай знов обдурити мене.

— Краще я перетелефоную.

— Краще приходь туди.

— Не можу обіцяти. Зателефоную пізніше.

— Бачу, з тобою важко домовитися. Може, я взагалі дурна, що роблю це.

— Гадаю, що так.

— Чому?

— Я людина небагата, але я за все плачу сам. А це не так вже й легко, як тобі здається.

— А щоб тебе чорти взяли! Коли тебе там не буде...

— Я сказав — зателефоную.

— Усі чоловіки однакові,— зітхнула вона.

— Як і всі жінки. Крім перших дев'яти...

Вона ще раз чортихнулася і кинула трубку. Шефові очі так повилазили з орбіт, що здавалося, ніби вони на шарнірах. Тремтячою рукою він наповнив келихи і один із них підсунув мені,

— Он як воно значить,— задумливо мовив він.

— Її чоловікові байдуже,— сказав я.— Не звертає уваги.

Він проковтнув рідину з дещо ображеним виразом і задумливо почав лущити зернята кардамону. Ми випили ще раз за чесні очі одне одного. Шеф із жалем прибрав пляшку та келихи і натиснув на кнопку виклику.

— Якщо Гелбрайт у приміщенні, хай зайде до мене. Якщо ні, знайдіть і перекажіть, щоб він зв'язався зі мною.

Я підвівся, відімкнув двері і повернувся на своє місце. У двері хтось постукав. Шеф гукнув, щоб заходили, і на порозі виріс Хемінгуей.

Він неквапом підійшов до столу і завмер трохи осторонь, дивлячись на шефа Уокса з належною улесливістю.

— Познайомся з містером Філіппом Марлоу,— дружньо сказав шеф.— Приватний детектив із Лос-Анджелеса.

Хемінгуей трохи повернувся і подивився на мене. Він наче вперше бачив мене. Ми простягли одне одному руки, і він знову переніс свою увагу на шефа.

— Містер Марлоу розповів мені дивну історію,— сказав шеф з такою ж самою підступністю, з якою Рішельє ховався за гобеленами,— про людину на ім'я Амтор, що мешкає у Стілвуд-Хейтсі. Певно, один із дурисвітів, що ворожать на магічних кристалах. Виявилося, що Марлоу поїхав до нього, а ти з Блейном випадково теж опинився там і між вами сталося якесь непорозуміння. Деталі я не пригадую.— Шеф подивився у вікно із незворушним виглядом людини, яка забуває дрібниці.

— Це якась помилка,— відповів Хемінгуей.— Я ніколи раніше не бачив його.

— Справді, сталася якась помилка,— вів своєї шеф.— Дріб'язкова, але все ж таки помилка. Містер Марлоу не надає їй особливого значення.

Хемінгуей знову глянув на мене. Його обличчя все ще було скам'яніле.

— Його зовсім не обходить та помилка,— казав далі шеф.— Він зацікавлений у тому, щоб поїхати до Амтора, який живе у Стілвуд-Хейтсі, і побачитися з ним. Він би хотів, щоб хтось його супроводив. От я й подумав, що ти міг би це зробити. Містер Марлоу просив, щоб із ним хтось був і простежив, аби його не обдурили. Здається, у містера Амтора дуже спритний охоронець, тому містер Марлоу побоюється, що без сторонньої допомоги він не обійдеться. Як ти гадаєш, вдасться тобі з'ясувати, де живе той Амтор?

— Авжеж,— відповів Хемінгуей,— але Стілвуд-Хейтс за межами нашого району. То це особиста послуга вашому приятелю?

— Вважай, що так,— відповів шеф, роздивляючись великого пальця на лівій руці.— Цілком зрозуміло, що нічого протизаконного робити не слід.

— Звісно,— сказав Хемінгуей.— Коли треба їхати?

Шеф очікувально подивився на мене.

— Не погано б зараз,— промовив я.— Якщо це влаштовує містера Гелбрайта.

— Я роблю те, що мені накажуть,— відповів Хемінгуей. Шеф став оглядати Гелбрайта, наче хотів почистити та причесати його.

— Як ся має капітан Блейн? — спитав він, жуючи зернятко кардамону.

— Погано. Прорив апендициту,— сумно відповів Хемінгуей,— стан — критичний.

Шеф похитав головою, тоді вхопився руками за крісло і витяг себе з нього і звівся на ноги.

— Гелбрайт потурбується про вас, Марлоу,— сказав він, простягнувши здоровенну рожеву долоню над столом.— Ви можете покластися на нього.

— Ви сама люб'язність, шефе! — промовив я.— Навіть і не знаю, як дякувати вам.

— Не треба ніякої дяки. Завжди радий допомогти другові мого друга,— підморгнув він мені.

Хемінгуей дуже добре усе помітив, але нічого не сказав, тому я не знаю, як він це розцінив.

Ми рушили, а нам у спину линуло ввічливе бурмотіння шефа, яке майже винесло нас з кабінету. Двері зачинилися. Хемінгуей пильно оглянув хол, а тоді подивився на мене.

— А ти чудово все розіграв, бебі,— сказав він.—Певно, в тебе щось таке є, про що нам не повідомили.

Розділ 33

Машина повільно рухалася тихою вулицею, уздовж якої росли перцеві дерева, що переплелися верхівками, утворюючи зелене шатро. Сонце виблискувало крізь їхні верхні гілки з тонким листям. Покажчик на розі свідчив, що це Вісімнадцята вулиця.

Хемінгуей сидів за кермом, я поруч. Він їхав дуже повільно, замислившись про щось.

— Що ти йому розповів? — нарешті спитав він.

— Я сказав, що ви з Блейном приїхали до Амтора, забрали мене, потім випхали з машини і огріли по потилиці. Решту розповідати не став.

— Навіть про ріг Двадцять третьої і Дискансо?

— Ні.

— А чому?

— Подумав, що ти допоможеш мені більше, якщо я промовчу.

— Цілком слушно. Ти справді хочеш їхати до Стілвуд-Хейтсі, чи то був просто привід?

— Вважай, що привід. Насправді я хочу дізнатися, чому ви запхнули мене до тієї психушки і чого мене там тримали?

Хемінгуей думав. Він мислив так інтенсивно, що м'язи його обличчя перекочувалися мов маленькі кульки під сіруватою шкірою.

— Отой Блейн,— сказав він,— це ж шмат відрубаної гомілки. Я й гадки не мав, що він ударить тебе, але я й не думав, що ми тебе відпустимо. Ми діяли так, бо добре ставимося до цього штукаря Амтора і не дозволяємо іншим турбувати його. Ти б здивувався, аби знав, скільки людей хочуть цього.

— Вже здивувався.

Він повернув голову. Його сірі очі нагадували грудочки льоду, тоді одвернувся і став дивитися крізь брудне переднє скло, знову глибоко замислившись.

— Ці старі копи часом відчувають непереборне бажання шандарахнути когось по потилиці,— промовив він.— Їм просто кортить розкроїти комусь макітру. Хай йому грець, як я злякався. Ти звалився, мов лантух із цементом. Я не стерпів і сказав Блейну все, що думав. Потім ми повезли тебе до Сондерборга, бо це було поруч. До того ж він непоганий хлопець і міг подбати про тебе.

— Амтор знав, що ви повезли мене туди?

— Якого біса? Це була наша ідея.

— Тому що Сондерборг непоганий хлопець і міг подбати про мене? До того ж ніякого галасу, ніяких свідчень з його боку, аби я став скаржитися. Адже скаржитися у вашому гарненькому містечку — все одно, що плювати проти вітру.

— Хочеш вдатися до силових прийомів? — задумливо спитав Хемінгуей.

— Ні,— відповів я,— Один раз у житті ти теж цього не зробив, а зараз твоя служба висить на ниточці. Ти сам бачив це по очах шефа, коли ми розмовляли. Я б не завітав до нього, аби не мав підтримки. Цієї подорожі теж не було б.

— О'кей,— промимрив Хемінгуей, сплюнувши у відкрите вікно.— По-перше, я тоді зовсім не мав наміру демонструвати силу, хіба що пожартувати.