Прощавай, кохана! - Чандлер Реймонд

І жодного вікна. У кімнаті не було більше нічого, зовсім нічого, навіть розеток на стінах. Якщо десь і були якісь двері, то їх не видно. Я озирнувся на ті двері, через які увійшов, але не побачив і їх.

Якийсь час я стояв, підсвідомо відчуваючи, що за мною стежать. Десь, напевне, була непомітна дірка, щоб підглядати, але я не міг її відшукати. Тому облишив ці спроби. Прислухався до свого дихання. У кімнаті було так тихо, що я чув кожен подих, відчував, як коливаються мої ніздрі, мов маленькі шторки.

Потім у задній стіні нечутно розчинилися двері, увійшов чоловік, двері зачинилися. Не підводячи голови, він попрямував до столика, сів на восьмикутного стільця і легким, граціозним рухом руки запросив мене підійти.

— Прошу сідати навпроти мене.— сказав він.— Не куріть і не нервуйтеся. Спробуйте почувати себе зовсім вільно. Отже, чим можу служити?

Я сів, узяв сигарету в зуби і жував її, не запалюючи. Глянув на чоловіка. Він був худорлявий, високий і прямий, як сталевий прут. На толові тонке рідке біле волосся, зроду такого не бачив. Його легко можна було б протягнути крізь шовковий серпанок. Шкіра дихала свіжістю, мов пелюстки троянди. Йому було років 35—36. Втім, людина без певного віку. Волосся ретельно зачесане назад. Профілль, як у Беримора9. Брови чорні, як вугілля, як стіни, стеля і підлога в кімнаті. Очі дуже глибокі — аж запалі. Це були бездонні божевільні очі людини-сомнамбули, мов криниця, про яку колись читав. Криниці було дев'ятсот років, і вона була у старовинному замку. Можна було кинути туди каменюку і чекати. Довго прислухатися, чекаючи, і коли вже набридне чекати, розсміятися. А як ти вже ладен йти геть, раптом з дна криниці долине слабенький короткий сплеск. Такий слабенький і далекий, що важко й повірити, що бувають такі криниці.

Саме такі були його очі — без виразу, без душі. Такі очі могли б спокійно дивитися, як леви шматують людину, як катують бідолаху з відрізаними повіками на палючому сонці, а той несамовито верещить.

На ньому був двобортний чорний костюм, пошитий справжнім майстром. Він уважно дивився на мої руки.

— Будь ласка, не нервуйтеся,— попросив він.— Це заважає мені зосередитися.

— Це примушує танути кригу, розтоплює масло, й машини пронизливо гудуть...— сказав я.

Він обдарував мене ледь помітною усмішкою:

— Сподіваюсь, ви прийшли не для того, щоб нахабніти.

— Скидається на те, що це ви забули, чому саме я тут. До речі, я віддав вашій секретарці стодоларову банкноту. А прийшов я, як ви здогадуєтесь, з приводу кількох цигарок, начинених марихуаною. А в їхніх мундштуках були ваші візитки.

— І ви хочете дізнатися, як це сталося?

— Так. За ті сто доларів.

— Ну то не обов'язково. Відповідь проста. Часом буває таке, про що ви й гадки не маєте. Ця історія одна з таких.

На якусь мить я майже повірив йому. Обличчя в нього гладеньке, мов крило ангела.

— Тоді навіщо було посилати сто доларів — і того настирливого індіанця, який смердить, і машину? До речі, чого від вашого індіанця такий сморід? Коли він на вас працює, примусьте його приймати ванну.

— Він справжній медіум. Такі, як він,— рідкісні перлини і так само, як перлини, трапляються серед бруду. Я розумію, ви приватний детектив?

— Так.

— Мені здається, що ви несосвітенний йолоп. Справжнісінький дурень, що займається дурним бізнесом, і завітали сюди з безглуздою місією.

— Згоден,— сказав я.— Я дурень. Та це з'ясуємо трохи пізніше.

— Гадаю, не варто вас більше затримувати.

— Ви мене не затримуєте,— відповів я.— Це я вас затримую. Я хочу взнати, чому ваші візитки потрапили до цигарок.

Він ледь помітно стенув плечима.

— Мої візитні картки можна знайти будь у кого. А своїм друзям я цигарок із марихуаною не даю. Ви знову верзете дурниці.

— Може, одна дрібничка щось прояснить. Ті сигарети були у дешевому чи то китайському, чи то японському портсигарі з підробкою під черепашачий панцир. Чи не доводилося вам такий бачити?

— Ні, не пригадую.

— Додам ще — портсигар був у людини на ім'я Ліндсей Маріотт. Чули про такого?

Він замислився.

— Так. Я хотів вилікувати його від боязкого самопочуття перед камерою. Він мріяв зніматися в кіно, але лікування нічого не дало.

— Не важко здогадатися,— сказав я.— Позував, наче Айседора Дункан. У мене є її велике фото. Навіщо ж ви послали мені сто доларів?

— Шановний містере Марлоу,— холодно промовив він.— Я не бовдур. У мене дуже делікатна професія. Я знахар. Тобто я роблю те, чого не можуть досягти легкодухі лікарі. Мені завжди загрожує небезпека через таких людей, як ви. Тому я хочу знати, яка саме небезпека чатує на мене.

— Досить тривіальна. Чого ще від мене чекати, чи не так?

— Навряд чи вона взагалі існує,— ввічливо відказав він і якось по-чудернацькому поворухнув лівою рукою. Це привернуло мою увагу. Потім він повільно опустив руку на білого столика і задивився на кулю. Тоді звів свої бездонні очі і склав руки.

— Ви чуєте?..

— Чую носом,— відповів я і глянув ліворуч.

Індіанець сидів на третьому білому стільці біля чорної оксамитної стіни.

Поверх одягу на ньому була біла спецівка. Він сидів нерухомо, заплющивши очі і трохи відкинувши голову, ніби давно вже куняв. На його темне вольове обличчя падала густа тінь.

Я озирнувся на Амтора. Він ледь помітно усміхався.

— Б'юся об заклад, що від цього у високопоставлених вдів випадають штучні щелепи. Що ж він робить за справжні гроші — сидить у вас на колінах та співає французьких пісень? Амтор зробив нетерплячий рух:

— Прошу ближче до суті.

— Минулої ночі Маріотт найняв мене, щоб поїхати з ним і віддати гроші якимось бандитам. Місце зустрічі призначали вони. Мене оглушили. Коли я отямився, Маріотта уже було вбито.

Обличчя Амтора здавалося незворушним. Він не зойкнув, не поліз на стінку. Але як на нього, реакція була бурхлива. Він випростав руки, склав їх по-іншому. Куточки рота ледь помітно опустилися. І він застиг, наче кам'яний лев перед публічною бібліотекою.

— Цигарки було знайдено в нього,— додав я. Він холодно глянув на мене.

— Але, як я розумію, їх знайшла не поліція. Бо поліції там ще не було.

— Вгадали.

— Сто доларів,— почав він лагідно,— звісно, замало.

— Це залежить від того, що ви хочете на них купити.

— Ті цигарки з вами?

— Одна є. Але що з того. Як ви сказали, ваші візитки можуть потрапити до будь-яких рук. Мені просто цікаво дізнатися, чому вони опинилися там. Може, у вас є якісь здогадки?

— Ви були добре знайомі з містером Маріоттом? — спитав він.

— Зовсім ні. Але в мене виникли деякі міркування. Вони виникли самі по собі...

Амтор легенько постукав по білому столику. Індіанець усе ще куняв, опустивши підборіддя на широкі груди. Важкі повіки були щільно заплющені.

— До речі, ви ніколи не зустрічалися з місіс Грейл, яка мешкає у Бей-Сіті?

Він неуважно кивнув:

— Так. Я лікував її мовні центри. Вона трохи заїкалася.

— Ви добре з нею попрацювали,— підтвердив я.— Вона балакає зараз не гірше од мене, ніякого натяку на заїкання.

Це його не здивувало. Він і далі постукував по столику. Я прислухався, бо це постукування мені не сподобалося, певне, тому, що нагадувало код. Він кинув постукувати, розвів руками і відхилився назад.

— І що мене вразило, так це те, що всі одне одного добре знають,— сказав я.— Місіс Грейл теж знайома з Маріоттом.

— Як ви про це дізналися? — неквапом спитав він.

Я не відповів.

— Вам доведеться повідомити поліцію про ті цигарки?

Я знизав плечима.

— Ви, певно, здивовані, чому я досі не викинув вас звідси?— люб'язно спитав він.— Індіанець міг би скрутити вам в'язи, як черешок. Але ви, здається, собі на умі. От я і розмірковую. Шантаж — виключаю. Бо це нічого не дасть. У мене багато друзів. Проте є люди, які сплять і бачать, щоб очорнити мене. Психіатри, сексологи, невропатологи, маленькі, гидкі людці з гумовими молоточками, книжковими полицями, заповненими літературою про різні нервові захворювання. І, звісно, всі вони — лікарі. А я — знахар. Як на вашу думку?

Я спробував не зводити з нього своїх очей. Але це було марно. Я відчув, що у мене пересохли губи і я їх облизую.

Він ледь помітно знизав плечима.

— Не смію засуджувати вас за те, що ви маєте намір це приховати. Звісно, слід добре помізкувати. Але мушу сказати, що ви людина набагато розумніша, ніж я думав... Я теж інколи помиляюся. Втім...

Він трохи нахилився і поклав руки на молочну кулю.

— По-моєму,— сказав я,— Маріотт шантажував жінок. І був навідником у зграї мисливців за коштовностями. Але хтось підказував йому, з якими жінками слід познайомитися. Він знав, куди і коли вони їздять і коли повертаються, мав з ними близькі стосунки, ставав полюбовником, примушував їх прикрашатися коштовностями і кудись із ним їхати, а тоді непомітно підходив до телефону і повідомляв молодчикам, де вони мають чатувати.

— Ага,— сказав Амтор.— Ось як ви собі уявляєте Маріотта і мене. Це ганебно.

Я нахилився до нього, між нашими обличчями було не більше фута.

— Ви займаєтесь рекетом. Розцяцьковуйте свої візитки як вам заманеться, але все одно то рекет. Йдеться не просто про візитки, Амторе. Як ви сказали, їх можна знайти скрізь. І марихуана тут ні до чого. Ви б не займалися такою дешевинкою — не з вашою вдачею. Але на зворотному боці кожної візитки, на перший погляд чистому, є ледь помітні записи.

Він похмуро всміхнувся, я ледве вловив ту усмішку, і розвів руками над молочною кулею.

Світло згасло. Кімнату огорнула темрява.

Розділ 22

Я стрімко підвівся, відкинув ногою табурет і вихопив пістолет із наплічної кобури. Але все було марно. Хоч моє пальто було розстебнуте, я діяв надто повільно. Навіть якби встиг вистрелити, то все одно б запізнився.

Звідкись долинув ледь чутний запах землі. У цілковитій тиші індіанець ударив мене під дих і розвів мої руки в боки. Потім почав підводити мене. Я міг би вихопити пістолет і влаштувати стрілянину, але в цьому не було сенсу. Моїх друзів поблизу не було. Я дав йому змогу забрати мій пістолет, але ухопив його зап'ястя. Вони були слизькі, і їх важко було втримати. Він дихав на мене неприємним запахом, наче з помийної ями. Одним ударом посадив мене і закинув назад мою голову. Тепер він тримав мої зап'ястя, а не я його. Миттю викрутив мені руки за спину і гострим, як каменюка, коліном уперся в спину.