Прощавай, кохана! - Чандлер Реймонд

Місіс Грейл взяла його, знову наповнила і повернула мені. Я переклав його у ліву, а правою рукою стиснув її ліву: шовковисту, м'яку й теплу руку, руку, що подає надію. У відповідь вона стисла мою. Під шкірою в неї були сильні м'язи. Сильна жінка, а не якась паперова квітка.

— Здається, в нього були якісь міркування, але він нічого не сказав.

— Знаючи все це, можна тільки гадати.

Вона повільно повернула голову і подивилася на мене.

— Ви не хочете проґавити такий шанс? — спитала жінка.

— Як довго ви були знайомі з Маріоттом?

— О, це дуже давнє знайомство. Колись він працював диктором на радіостанції мого чоловіка. Там я й познайомилася з ним і зі своїм чоловіком.

— Знаю. Маріотт жив так, ніби в нього є гроші. Не багатство, а солідні гроші.

— Справді, він щось отримав у спадщину і кинув радіобізнес.

— Ви напевно знаєте, що Маріотт отримав спадщину, чи взнали про це з його слів?

Вона знизала плечима і стисла мою руку.

— О, може, то були не такі вже й великі гроші і Лін міг швидко розтринькати їх.

— Він брав гроші у вас в борг? — спитав я, теж стискаючи її руку.

— О, та ви надто старомодні,— відповіла вона, дивлячись на руку, яку я тримав.

— Просто я на роботі. До того ж у вас чудове віски: не дає геть сп'яніти. Аби не це...

— Авжеж,— сказала вона, забрала свою руку і почала її розтирати.— Ну й хватка у вас... У вільний час...— Вона трохи помовчала.— Звісно, Лін Маріотт був шантажист високого класу і жив за рахунок жінок.

— Що в нього було проти вас?

— Мені треба розказувати?

— Зовсім не обов'язково. Це було б нерозумно.

— А я розкажу,— сміючись, відповіла вона.— Якось я набралася у нього вдома так, що нічого не пам'ятала. А Лін зробив кілька фотографій: я лежу із задертою аж по саму шию сукнею...

— Тварюка! А чи немає у вас під рукою однієї з них? — поцікавився я.

Вона грайливо плеснула мене по руці й ніжно спитала:

— Як вас звуть?

— Філ, а вас?

— Хелен. Поцілуй мене.

Місіс Грейл повільно нахилилась і лягла на мої коліна. Я припав до неї і почав цілувати її обличчя і водночас відчував на своєму легкі, мов дотик крилець метелика, поцілунки. Нарешті знайшов її напіврозкриті губи — жагучі, принадливі.

Двері відчинилися, і до кімнати тихо неквапно увійшов містер Грейл. Я тримав її в обіймах і не встиг нічого вдіяти. Підвів очі, подивився на містера Грейла і скам'янів.

Жінка у моїх обіймах не ворухнулася, навіть не стулила губ. Вона спокійно лежала з трохи замріяним і ледь саркастичним виразом.

Містер Грейл кахикнув.

— Вибачте, будь ласка,— сказав він і не поспішаючи вийшов із кімнати. В його очах я помітив невимовну печаль.

Я відштовхнув її, підвівся, витяг із кишені носовичка і заходився витирати обличчя.

Жінка лежала на канапі, мов нічого не сталося. Сукня високо задерлася, і я бачив нічим не прикриту лінію стегон.

— Хто це був? — хрипко спитала вона.

— Містер Грейл.

— Забудь про нього.

Я відійшов від канапи і сів у крісло, де сидів раніш. Вона теж підвелася, сіла й уважно подивилася на мене.

— Усе гаразд. Він сам усе розуміє. Чого йому ще чекати?

— Гадаю, розуміє.

— Тоді в чім річ? Я ж сказала: усе гаразд. Тобі цього замало? Він хвора людина. Якого дідька...

— Не здіймай галасу. Не люблю галасливих жінок.

Бона взяла сумочку, що лежала поруч, відкрила, витягла маленького носовичка і дзеркальце. Обережно витерла губи.

— Мабуть, ти маєш рацію. Віскі було забагато. Зустрінемось увечері, в клубі "Бельведер". О десятій.— Вона не дивилась на мене і часто й уривчасто дихала.

— Це пристойне місце?

— Власник —Лаерд Брюнет, якого я знаю дуже добре.

— Домовились.

Я почував себе гидко, наче обчистив кишені бідняка.

Місіс Грейл узяла губну помаду, злегка підмалювала губи і підвела на мене очі. Тоді подала дзеркальце. Я подивився на себе і помітив залишки помади. Стерши їх, повернув дзеркальце.

Вона відкинулася назад, щоб я міг бачити її струнку шию, і позирнула на мене з-під опущених вій.

— Ну то як?

— О'кей. О десятій у клубі "Бельведер". Але не вдягайтесь надто розкішно, бо вечірнього костюма в мене немає. У барі?

Не поворухнувшись, вона кивнула,

Я вийшов з кімнати навіть не обернувшись. У холі мене зустрів лакей, суворий, мов Камінний господар, і подав капелюха.

Розділ 19

На алеї, що вела від будинку до воріт, було темно, бо сонце не пробивалося крізь високу живу огорожу. Ворота охороняв уже інший тип — здоровань у звичайному костюмі. Одного погляду було досить, щоб упізнати в ньому особистого охоронця. Він кивнув головою і випустив мене на волю.

Хтось просигналив. Машина міс Ріордан стояла впритул до моєї. Я підійшов і зазирнув у неї. Дівчина здавалася спокійною і саркастичною. Руки у шкіряних рукавичках лежали на кермі. Вона всміхнулася до мене.

— Я чекала на вас. Хоча, певне, це мене не стосується... Що ви думаєте про неї? Що вона робитиме далі?

— Доводитиме до ладу свій туалет. З нею не важко мати діло.

— Вам завжди треба сказати щось бридке, чи не так? — спитала дівчина, спалахнувши.— Часом я просто ненавиджу чоловіків! Літніх, молодих, футболістів, оперних співаків, розкішних мільйонерів, платних танцюристів та неабияких мерзотників, що удають із себе приватних детективів.

— Я здогадуюсь, що розмовляю надто відверто,— невесело усміхнувся я.— Та не я один. Такий наш час. Звідки ви знаєте, що він був платний танцюрист?

— Хто?

— Не придурюйтесь, Маріотт.

— О! Просто здогадалася. Вибачте, я не мала наміру вас ображати. Певна, що коли у вас виникне бажання ще раз порушити її туалет, вам це вдасться без особливих зусиль. Можете бути певні тільки щодо одного — ви спізнилися на виставу. Всі місця продано.

Широка тиха вулиця безтурботно вигрівалася на сонці. Потім з'явилася крита, гарно розфарбована вантажівка. Майже безшумно вона під'їхала до зупинки, пригальмувала і покотила алеєю до будинку. На кузові був напис: "Обслуговування немовлят. Бей-Сіті".

Енн Ріордан нахилилася до мене. По її очах я побачив, що вона ображена. Дівчина випнула трохи задовгу верхню губу, потім знов щільно притисла її до зубів і уривчасто зітхнула.

— Мабуть, вам хочеться, щоб я не сунула носа у чужі діла, чи не так? І щоб не мені, а вам першому щось спадало на думку. Але мені здавалося, що я хоч трохи допомагаю вам.

— Мені не потрібна допомога. А моя допомога — не потрібна поліції. Я аж нічим не можу допомогти місіс Грейл. Вона почастувала мене вигаданою історією про пивний бар та якусь машину, що стояла там, а потім рушила за ними і весь час їхала слідом. Ну й що з того? Якась сумнівна діра на Санта-Моніці. А банда — високого класу. Адже один із них одразу, з першого погляду, зміг впізнати нефритове намисто Фей Цуї.

— А що як йому підказали? — спитала дівчина.

— Не виключено,— відповів я й дістав сигарету.— Але й у цьому разі мені нема що тут робити.

— Навіть розібратися у психології?

— У психології? — перепитав я, вкрай здивований.

— О господи,— спокійно відказала вона.— Я вважала, що ви й справді детектив.

— Ви, певно, думаєте, що я про все можу розповідати? Мені треба зважати на кожен крок. У цього Грейла кишені аж тріщать од грошей. А закон у цьому місті на боці тих, хто його купує. Подивіться, як дивно поводиться поліція. Не висуває ніяких версій, жодної інформації у газетах, жодної цікавості до наївної, сторонньої людини, що сунулася до них з дріб'язковою, а згодом, може статися, дуже важливою інформацією. Замість допомоги від мене жадають лише одного — мовчання. І наказують, триматися якомога далі. Все це мені дуже не подобається.

— Ви стерли з обличчя не всю помаду,— сказала Енн Ріордан.— Але я казала вам зовсім не про це, а про психологію. Ну що ж, на все добре. Мені було цікаво познайомитися з вами. У деякому розумінні.

Я довго дивився услід її машині, потім глянув на протилежний бік вулиці. З бокових дверей будинку вийшов чоловік, що приїхав машиною для обслуговування немовлят у Бей-Сіті. На ньому була така біла, цупка та блискуча форма, що я враз відчув себе чистим від одного погляду на цю форму. В руках він тримав якусь картонну коробку. Я вирішив, що він тільки-но поміняв комусь пелюшки. Чоловік сів у машину і поїхав.

Я зробив те саме і подивився на годинника. Була майже п'ята година, коли я вирушив до бульвару Голлівуд. Але їхав я не сам — разом зі мною було шотландське віскі, яким мене так охоче частували. Певне, тому я почав балакати сам до себе.

— Є дуже гарна та приємна дівчина. Знахідка для того, хто небайдужий до гарних дівчат.

Мені ніхто не відповів.

— Але ж я ними не цікавлюсь.

І знов я не почув відповіді.

— О десятій вечора у клубі "Бельведер",— нагадав я.

У відповідь пролунало:

— Тьху!

Мені здалося, що останнє кинув я сам.

Я дістався до контори близько шостої. В будинку було зовсім тихо. Друкарська машинка за стіною вже не цокотіла. Я запалив люльку і став чекати.

Розділ 20

Спочатку я відчув запах індіанця. Відчув раніше, ніж пролунав дзвінок. Я відчинив двері кабінету і побачив постать, немов відлиту з бронзи, що стояла у проймі дверей. Великий, з огрядним тулубом і широкими плечима, він був схожий на голодранця.

Одягнений у коричневий костюм: піджак вузький у плечах, штани тісно облягали стегна. Капелюх принаймні на два розміри менший ніж треба. До того ж вкритий плямами від поту свого колишнього власника, капелюх ледь тримався на потилиці індіанця. Комір розміром, формою і кольором скидався на хомут. Чорна краватка, яку, певно, зав'язували за допомогою щипців чи плоскогубців і тому затягли вузол завбільшки з горошину, висіла поверх піджака. А навколо бичачої шиї, над брудним коміром, була зав'язана широка чорна стрічка, наче в літньої жінки, яка хоче приховати зморшки на шиї.

В індіанця було велике, плескате обличчя, ніс із крутим переніссям, схожий на ніс крейсера, очі майже без повік, довгаста щелепа. Плечі, як у коваля, і дуже короткі, незграбні, мов у шимпанзе, ноги. Але невдовзі я з'ясував, що вони не лише короткі й не лише незграбні.

Аби його помити і вдягнути у білий халат, він би став схожий на жорстокого римського сенатора.

Від нього тхнуло важким подихом первісної людини, а не нетрями міста.

— Ха,— промовив він,— їхати швидко. Зараз.

Я позадкував до кабінету і поманив його пальцем. Він рушив за мною. Шуму від його кроків було не більш ніж від мухи, що повзе по столу.