Прощавай, кохана! - Чандлер Реймонд

Він гнув мене. Мене можна зігнути, я не міська вежа. Він далі гнув мене. Я спробував закричати, але все даремно. Я не міг дихнути. Індіанець повалив мене і зробив "ножиці". Я опинився в лабетах.

Його руки вп'ялися в мою шию. Я ще й досі прокидаюсь уночі, відчуваючи ті руки на своїй шиї і сморід індіанця. Відчуваю одчайдушну боротьбу, і поразку, і маслянисті пальці, які впиваються в мене. Тоді підводжуся з ліжка, випиваю спиртного і вмикаю радіо.

Я був майже мертвий, коли світло спалахнуло знову. Воно було криваво-червоне, певне, тому, що кров залила мені очі. Пропливло чиєсь обличчя, якась рука обережно обшукала мене. Але інші руки й далі тримали мою горлянку. Хтось неголосно промовив:

— Нехай трохи ковтне повітря.

Пальці послабилися. Я спробував звільнитися від них. Чимось блискучим мене вдарили по щелепі. М'який голос знову сказав:

— Постав його на ноги!

Індіанець підвів мене, притулив до стіни, тримаючи за викручені руки.

— Дилетант,— м'яко промовив голос, і якась блискуча тверда річ ударила мене по обличчю. Побігла тепла цівка. Я лизнув її, вона відгонила залізом і сіллю.

Рука обшарювала мої кишені. Сигарети були вийняті і розламані. Але все це відбувалося як у тумані.

— Було три цигарки? — спитав лагідно голос, і блискуча річ знову вдарила по щелепі.

— Три,— сковтнув я.

— Де ж решта?

— У столі, в моєму офісі.

Блискуча річ ударила мене знову.

— Ти, певно, брешеш, але я можу довідатися.

Мої ключі замерехтіли переді мною блискучими лелітками.

Голос мовив:

— Подуши його ще трохи.

Залізні пальці вп'ялися в мою горлянку. Індіанець підтягнув мене до себе, я знову відчув сморід і тверді м'язи його живота. Мені вдалося схопити його палець, котрий я намагався викрутити.

Голос м'яко сказав:

— Диви, він ще пручається.

Блискуча річ знову майнула у повітрі, вдарила мене по щелепі, скорше по тому, що від неї лишилося.

— Облиш його, він уже приборканий,— сказав голос.

Важкі сильні руки відпустили мене. Я похитнувся, ступив крок і випростався.

Переді мною стояв Амтор, усміхаючись ледь помітно, майже замріяно. В тонкій гарній руці він тримав пістолет. Дулом торкався моїх грудей.

— Я міг би вбити тебе,— сказав він.— Але що за сенс у цьому? Маленька брудна людина у малому брудному світі. Аби тобі ще трохи тями, хоча ти все одно будеш такий самий. Хіба ні? — Він посміхнувся так гарно.

З останніх сил я вдарив по цій посмішці.

Удар був непоганий. Він похитнувся, з ніздрів заструміла кров. Він опанував себе, випростався і знову звів пістолет.

— Сідай, дитинко,— запросив він лагідно.— Я чекаю гостей. Дуже добре, що ти вдарив мене. Це мені на руку.

Я намацав білий табурет, сів і поклав голову на білий столик, поруч із молочною кулею, яка випромінювала м'яке світло. Я поглядав на неї збоку. Світло вражало мене. Чудове світло. Чудове м'яке світло.

Навколо панувала тиша. Мені здалося, що я заснув, із скривавленим обличчям на столику, а стрункий гарний диявол із моїм пістолетом у руці дивився на мене і посміхався.

Розділ 23

— Гаразд,— сказав здоровань.— Тепер можеш його облишити.

Я розплющив очі й випростався.

— Ходімо звідси, друзяко.

Я підвівся, хоч був якийсь наче сонний. Ми кудись вийшли. Потім я здогадався, що то приймальня, оточена з усіх боків вікнами. За ними панувала темрява.

Та ж сама жінка з обручками сиділа за столом. Поруч неї стояв якийсь чоловік.

— Сідай сюди, друзяко.

Він штовхнув мене на стільця. Це був гарний зручний стілець, але від сидіння на ньому мені не полегшало. В жінки, за столом був нотатник, з якого вона голосно читала. Похилого віку, маленький на зріст чоловік із сивими вусами слухав її з кислим обличчям.

Амтор стояв біля вікна і дивився на лінію океану за вогнями пірса, кудись далеко за горизонт. Потім зиркнув на мене в півоберту, і я помітив, що кров уже змита з його обличчя, але ніс став удвічі більший, ніж тоді, коли я уперше побачив його. Я криво усміхнувся.

— Тобі, смішно, друзяко?

Я глянув на того, хто промовив ці слова, хто стояв переді мною і штовхнув мене на стільця. То був обвітрений парубок, що важив до двохсот фунтів, із гнилими зубами і ніжним голосом циркового закликальника. Він був міцно збитий, спритний і, певно, їв сире м'ясо. Примусити його шукати п'ятий куток — дурне діло. Він був із тих поліцейських, які щовечора залюбки вдаються до свого кийка замість того, щоб читати молитви. Але очі в нього були добродушні.

Він стояв переді мною, розставивши ноги, тримаючи в руці мого розкритого гаманця, і дряпав його нігтем великого пальця, наче йому подобалося псувати речі. Навіть дрібні речі, якщо не було нічого іншого під рукою. Але, мабуть, обличчя він псував з неабияким задоволенням.

— Отже, приватний сищик, друзяко! З великого гидкого міста? Дріб'язковий шантаж?

Капелюх його було зсунуто на потилицю. Каштанове брудне волосся на лобі потемнішало від поту. Веселі очі виблискували промінчиками. Горло моє наче переїхав коток. Я помацав його. Клятий індіанець. Пальці в нього мов із легованої сталі.

Смаглява жінка скінчила читати й згорнула нотатник. Літній невисокий чоловік із сивими вусами кивнув і став позаду здорованя, який розмовляв зі мною.

— З поліції? — спитав я, потираючи підборіддя.

— А ти як думав, друзяко?

Поліцейський гумор. Сивовусий косив на одне око і здавався підсліпуватим.

— Не з Лос-Анджелеса,— сказав я, дивлячись на нього.— Там з таким оком його б нізащо не тримали.

Здоровань подав мені гаманця. Я зазирнув усередину. Всі гроші були на місці. І всі візитні картки. Я здивувався. Нічого не зникло.

— Скажи нам що-небудь друзяко,— промовив здоровань.— Щось таке, щоб нам припало до душі.

— Поверніть мені пістолет.

Він трохи нахилився вперед і задумався. Це його зачепило за живе.

— Ти хочеш свого пістолета, хлопче? — Він глянув на сивовусого: — Він хоче свого пістолета.

І знову до мене:

— А навіщо він тобі, хлопче?

— Я хочу вбити індіанця.

— О, так ти хочеш убити індіанця, хлопче?

— Саме так.

Здоровань знову глянув на вусатого.

— Цей хлопець занадто настирний. Він хоче вбити індіанця.

— Чуєш ти, Хемінгуей, не повторюй всього, що я кажу.

— Я думаю, що хлопець збожеволів,— сказав здоровань.— Щойно назвав мене Хемінгуеєм. Як ти вважаєш, він з'їхав з глузду?

Сивовусий відкусив кінчик сигари і промовчав.

Високий вродливий чоловік біля вікна повільно обернувся і спокійно сказав:

— Я думаю, він просто психопат.

— Не можу зрозуміти, чому він назвав мене Хемінгуеєм. Мене звуть не Хемінгуей.

Чоловік похилого віку сказав:

— Я пістолета не бачив.

Вони подивилися на Амтора. Той відповів:

— Він у мене. Я дам його вам, містере Блейн.

Здоровань нахилився до мене і спитав:

— За що ти мене обізвав Хемінгуеєм?

— Тут присутні дами.

Здоровань знову випростався.

— Ну ти бачиш,— Він глянув на вусатого.

Вусатий кивнув, повернувся і вийшов з кімнати. Амтор вийшов слідом за ним.

Зависла тиша. Чорнява жінка похмуро дивилася на свій стіл.

Здоровань глянув на мою праву брову і здивовано похитав головою. Двері знову відчинилися, повернувся вусатий. Він звідкись узяв мого капелюха і подав мені. Зі своєї кишені вийняв мій пістолет і теж віддав. За його вагою я зрозумів, що пістолет розряджено. Я засунув його під пахву і підвівся.

Здоровань мовив:

— Ходімо звідси. Думаю, трохи свіжого повітря допоможе тобі отямитися.

— О'кей, Хемінгуей.

— Він торочить своє,— сказав здоровань сумно.— Називає мене Хемінгуеєм, незважаючи на присутність дам. Чи не здається тобі, що в нього в голові щось зсунулося?

— Поспішайте,— зауважив вусатий.

Здоровань узяв мене під руку, і ми рушили до ліфта. Двері ліфта розчинилися, і ми увійшли.

Розділ 24

Ми з'їхали до самого низу, пройшли довгим вузьким коридором і вийшли чорним ходом. Надворі повітря було чисте, свіже, з моря пливли пасма туману. Я глибоко вдихнув. Здоровань усе ще тримав мене під руку. Біля будинку стояла машина — звичайний темний седан із приватними номерами.

Розчинивши передні дверцята, здоровань промовив вибачливим тоном:

— Це машина далеко не твого класу, друзяко. Але ковток повітря має підбадьорити тебе. Тобі це буде корисно. Ми не збираємося робити нічого такого, щоб тобі не сподобалося.

— А де індіанець?

Здоровань заперечно ледь-ледь похитав головою і підштовхнув мене в машину. Я опинився на передньому сидінні праворуч.

— О так, індіанець,— сказав він.— Ти збирався вбити його стрілою з лука. Так за їхнім законом. Він із нами в машині, позаду.

Я озирнувся: на задньому сидінні нікого не було.

— Три чорти, його тут немає! — здивувався здоровань.— Хтось, мабуть, його вкрав. Не можна нічого лишати в замкненій машині.

— Швидше! — наказав сивовусий, вмощуючись на задньому сидінні.

Хемінгуей обійшов довкола машини і кинув своє черево за кермо. Машина рушила.

Ми поїхали униз алеєю, оточеною кущами дикої герані. З моря дув холодний вітер. Зірки були десь високо-високо. Вони німували.

В кінці алеї повернули на бетонну і, не поспішаючи, поїхали далі.

— Чого ж ти без машини, друзяко?

— Амтор присилав свою по мене.

— З якого дива, друзяко?

— Певно, дуже хотів мене побачити.

— Він хлопець сумлінний. Усе ретельно перевіряє.

Хемінгуей сплюнув у віконце, зробив плавний поворот, і машина сама покотилася вниз схилом.

— Амтор казав, що ти телефонував йому, хотів закинути гачок. От він і вирішив, що слід подивитися, що ти за цяця. Тому і прислав свою машину.

— А може, ще зателефонував своїм знайомим поліцейським, аби мені не добиратися додому самому,—сказав я.— О'кей, Хемінгуей!

— Ну от, знову ти верзеш казна-що. До речі, у містера Амтора диктофон під столом і секретарка усе записує. Коли ми прийшли, вона зачитувала запис містеру Блейну, який тут із нами.

Я озирнувся і глянув на містера Блейна. Він миролюбно курив сигару, наче вдома, і не звертав на мене уваги.

— Бісова секретарка,— сказав я,— тільки папір переводить.

— Може б, ти нам краще розповів, навіщо ти хотів зустрітися з ним? — ввічливо запитав Хемінгуей.

— Ти маєш на оці те, що в мене ще лишилося від моєї фізії?

— Ну ми зовсім не такі хлопці,— відповів Хемінгуей з широким жестом.

— Ти знаєш Амтора досить добре, чи не так, Хемінгуей?

— Містер Блейн знає його. Що ж до мене, то я тільки виконую накази.

— Хто такий містер Блейн зрештою?

— Джентльмен на задньому сидінні.

— А хто він такий, окрім джентльменства на задньому сидінні?

— Боже, та містера Блейна знають усі.

— Ну годі,— сказав я, раптом відчувши сильну втому.

Відчутнішими стали мовчання, повороти, стрімка стрічка бетонки, глибшою темрява, виразнішим біль.

Здоровань мовив:

— Зараз, коли ми в чоловічому товаристві і серед нас немає жінок, у нас обмаль часу, щоб з'ясовувати, що ти там робив, але оцей твій Хемінгуей мене справді дратує.

— Затичка,— сказав я.— Стара, стара затичка.

— Хто цей Хемінгуей, зрештою?

— Це такий чоловік, який товче одне й те саме, поки не переконає тебе.

— Це може забрати чимало часу,— сказав здоровань.— Як для приватного сищика у тебе, звісно, незвичайне, оригінальне мислення.