Лангольєри - Кінг Стівен

Всі люди звідти зникли, але залишили по собі сліди вогнищ, безлад у хатинах і купи кухонного сміття. А тепер, Алберте, зробіть наступний крок уперед. Як іще цей термінал відрізняється від нашого літака?

Якусь мить очі Алберта здавалися абсолютно пустими, але потім в них розвиднилося розуміння.

– Персні! – вигукнув він. – Сумочки! Гаманці! Гроші! Хірургічні штифти! Нічого подібного тут нема!

– Правильно, – м'яко проказав Дженкінс. – На сто відсотків правильно. Як ви й кажете, нічого подібного тут нема. Але, коли ми прокинулися в літаку, там такі речі знайшлися, авжеж? Навіть чашка кави і недоїдена данська булочка в кабіні. Еквівалент люльки з тютюном на баку.

– Ви думаєте, що ми перелетіли в інший вимір, так? – спитав Алберт. У голосі його чулося благоговіння. – Просто як у якомусь фантастичному оповіданні?

Голова Дайни схилилася набік, і на мить вона стала вражаюче схожою на Ніппера, собаку зі старих ярликів "Ар-Сі-Ей Віктор"[139].

– Ні, – заперечив Боб. – Я думаю…

– Обережно! – крикнула Дайна. – Я чую якийсь…

Вона спізнилася. Тільки-но Креґ Тумі подолав те заціпеніння, яке його до того стримувало, і почав рухатися, рухався він швидко. Перш ніж Нік чи Браян лише почали розвертатися, він устиг перехопити згином ліктя горло Бетані і вже тягнув її назад. Націливши револьвер їй у скроню. Дівчина зайшлася відчайдушним, пронизливим вереском.

– Я не бажаю її застрелити, але зроблю це, якщо буду змушений, – прохрипів Креґ. – Доправте мене в Бостон. – Очі в нього вже не були порожніми; вони на всі боки стріляли сповненими переляканої, параноїдальної тямучості поглядами. – Ви мене чуєте? Доправте мене в Бостон!

Браян було зробив крок у його бік, але Нік зупинив пілота, поклавши долоню йому на груди, сам не відриваючись очима від Креґа.

– Спокійно, друже, – шепнув він. – Це не є безпечним. Наш приятель зовсім з глузду зсунувся.

Бетані звивалася під напруженою рукою Креґа.

– Ви мене вдавите! Прошу, перестаньте душити мене.

– Що відбувається? – заплакала Дайна. – Що там?

– Ану припини! – прикрикнув Креґ на Бетані. – Припини смикатися! Ти змусиш мене зробити те, чого я не бажаю робити! – Він притис дуло револьвера їй до скроні. Вона продовжувала вириватися, і Алберт раптом усвідомив, що вона не знає, що в того револьвер – навіть коли він притис їй його до голови, вона цього не зрозуміла.

– Припиніть, дівчино! – різко промовив Нік. – Припиніть відбиватися!

Уперше у своєму свідомому житті Алберт відчув, що він не просто думає як Аризонський Юдей, але, мабуть, отримав і змогу діяти, як той міфічний персонаж. Не відриваючи очей від психопата у светрі під горло, він почав повільно піднімати свій скрипковий футляр. Розчепивши пальці на ручці, він обома руками стиснув шийку футляра. Тумі на нього не дивився; його очі швидко перебігали між Браяном і Ніком, і руки він мав повними справ – і то в буквальному сенсі – зайняті Бетані.

Я не бажаю її застрелити… – знову почав Креґ, та тут його рука підстрибнула, це Бетані збрикнула, своїм задом вгативши йому в промежину. І вмент вчепилася зубами йому в зап'ястя.

– Ой! – заверещав Креґ. – Ой-ой-ой!

Його тиск послабшав. Бетані пірнула йому під руку. В ту мить, як Тумі націлював револьвер на Бетані, вперед з піднятим скрипковим футляром рвонув Алберт. Обличчя Тумі було викривленим у гримасі болю і люті.

– Алберте, ні! – гаркнув Нік.

Помітивши рух Алберта, Креґ Тумі перевів револьвер на нього. Коротку мить Алберт дивився прямо в дуло, і це було зовсім не так, як у будь-якому з його сновидінь чи фантазій. Дивитися в дуло було як дивитися у відкриту могилу.

"Мабуть, я припустився помилки", – встиг подумати хлопець, а тоді Креґ натиснув гачок.

5

Замість пострілу почулося тихеньке "пук" – звук старої духової рушниці "Дейзі", не більше[140]. Алберт відчув, як щось тицьнуло йому в груди під майкою з написом "Гард-Рок Кафе", йому вистачило часу, аби усвідомити, що в нього вистрелили, а тоді він гахнув футляром зі скрипкою Креґа по голові. Солідний, важкий струс віддався йому аж у плечі, і раптом у голові у хлопця прозвучав обурений голос його батька: "Що таке сталося з тобою, Алберте! Не можна так поводитися з дорогим музичним інструментом!"

З футляра пролунало злякане "брязь", це там підстрибнула скрипка. Одна з латунних застібок врізалась Тумі в лоба, і звідти чудернацьким фонтаном линула кров. Потім його коліна підломилися і він зіслизнув перед Албертом додолу, наче якийсь експрес-ліфт. Алберт побачив, що очі в Тумі підкотилися, залишивши тільки білки, Креґ Тумі лежав у нього в ногах, непритомний.

Скажена, але водночас ніби й чарівна думка заповнила на мить розум Алберта: "Боже мій, я ніколи в житті не грав краще!" А потім він зрозумів, що більше не може вдихнути. Він обернувся до інших, кутики його губ підібралися вгору в тонкій, дещо сконфуженій усмішці.

– Здається, мене підстрелили, – промовив Козир Кавснер, а тоді вже світ вицвів до сірих тонів, і вже його власні ноги підломилися в колінах. Він повалився на підлогу поверх свого скрипкового футляра.

6

Непритомним Алберт залишався менше тридцяти секунд. Коли він очуняв, Браян з тривожним виразом ляскав його легенько по щоках. Поряд з Албертом уклякла на колінах Бетані, вона дивилася на нього сяйливими очима, в яких читалося: "О, мій герою!" Позаду неї Дайна Беллмен все ще плакала в колі рук Лорел. Алберт зустрівся поглядом з Бетані й відчув, як його серце – напевне досі ціле – заповнило собою всі груди.

– Аризонський Юдей знов на коні, – промурмотів він.

– Що, Алберте? – перепитала дівчина і погладила його по щоці. Її долоня була чудесно ніжною, чудесно прохолодною. Алберт вирішив, що він закохався.

– Нічого, – промовив він, і тут пілот знову ляснув його по обличчю.

– З тобою все гаразд, хлопче? – питався Браян. – З тобою все гаразд?

– Гадаю, так, – відповів Алберт. – Перестаньте вже мене бити, гаразд? І в мене є ім'я – Алберт. Для близьких друзів – Козир. Мене сильно поранено? Я поки що нічого не відчуваю. Вам вдалося зупинити кровотечу?

Поруч з Бетані присів навпочіпки Нік Гопвел. На обличчі в нього була ошелешена, недовірлива усмішка.

– Думаю, ви будете жити, друже. Я ніколи в житті не бачив нічого подібного… а бачив я багато. Ви, американці, занадто шалапутні, щоби вас не любити. Давайте сюди руку, я вручу вам один сувенір.

Алберт простягнув руку, яка після пережитого ним мимовільно трусилася, і Нік опустив щось йому в долоню. Алберт підніс отриману річ собі до очей і побачив, що то куля.

– Я підібрав її з підлоги, – сказав Нік. – Навіть не деформована. Мабуть, вона поцілила вам просто в груди – на майці є невеличкий слід від пороху, – а потім зрикошетила. Сталася осічка. Бог, либонь, любить вас, друже.

– Я згадав про сірники, – слабенько промовив Алберт. – Я почасти вірив, що пострілу зовсім не вийде.

– Це було вельми сміливо і вельми нерозумно, хлопчику мій, – промовив Боб Дженкінс. Обличчя в нього було смертельно блідим, здавалося, ось-ось він теж зомліє. – Ніколи не вірте письменникам. Слухайте їх, це скільки завгодно, але ніколи їм не вірте. Боже мій, а якби я помилявся?

– Майже так, – сказав Браян. Він допоміг Алберту підвестись на рівні. – Тут сталося, як з тими сірниками, що ви їх підпалювали, – з тими, що з вази. Спалаху вистачило, тільки щоб виштовхнути кулю з дула. Якби порох спалахнув бодай трохи сильніше, Алберт отримав би кулю собі в легені.

Нова хвиля запаморочення промилася крізь Алберта. Він похитнувся, і Бетані вмент обвила рукою його талію.

– Я думаю, це було насправді сміливо, – сказала вона, дивлячись на нього такими очима, які могли натякати, ніби вона вірить, що Алберт Кавснер мусить хезати діамантами з платинового гузна. – Я хотіла сказати: це було неймовірно.

– Дякую, – промовив Алберт незворушно (хіба що на дрібку одуріло). – Невелике діло.

Найметкіший юдей на захід від Міссісіпі усвідомив, яке велике діло оця дівчина, що зараз міцно притискається до нього, і як майже нестерпно гарно вона пахне. Раптом він відчув себе чудово. Вирішив, що фактично ніколи в житті він не почувався краще. Потім Алберт згадав про свою скрипку, нахилився і підняв футляр. Там знайшлася вм'ятина на боці, й одна з застібок розчепилася. На ній залишилася кров і волосся, Алберт відчув у шлунку ліниву млосність. Він розчинив футляр і подивився всередину. Інструмент був на вигляд у повному порядку, і Алберт тихенько зітхнув. Потім він подумав про Креґа Тумі й полегшення заступила тривога.

– Скажіть, я ж не вбив цього дядька, ні? Я вдарив його доволі сильно.

Він дивився в бік Креґа, який лежав біля ресторанних дверей, а поряд з ним стояв на колінах Дон Ґефні. Алберт раптом відчув, що може знов знепритомніти. На обличчі й лобі у Креґа було дуже багато крові.

– Він живий, – сказав Дон. – Але вимкнувся, як те світло.

Алберт, який у своїх фантазіях завалив більше головорізів, ніж Чоловік Без Імені[141], відчував огидну нудоту.

– Господи, там так багато крові!

– Це нічого не означає, – мовив Нік. – Рани на голові завжди дуже кровоточать. – Приєднавшись до Дона, він взявся за Креґів зап'ясток і намацував пульс. – Вам варто пам'ятати, що він націлив револьвер у голову дівчині, друже. Якби він, тримаючи револьвер впритул, натиснув гачок, їй міг би настати кінець. Пам'ятаєте того актора, який кілька років тому застрелився холостим набоєм?[142] Містер Тумі сам собі таке накликав; уся вина на ньому. Не переймайтеся.

Покинувши Креґів зап'ясток, Нік підвівся.

– Крім того, – сказав він, витягаючи чималу пачку серветок з диспенсера на найближчому зі столів, – пульс у нього сильний і ритмічний. Я думаю, за кілька хвилин він прокинеться без жодних наслідків, окрім важкого головного болю. А ще я думаю, що перед цією радісною подією було б доцільно застосувати деякі запобіжні заходи. Містере Ґефні, схоже, що столи отам, у тій забігайлівці, дійсно накриті скатертинами – дивина, але правда. Ви не проти принести звідти парочку? З нашого боку було б мудро зв'язати руки за спиною достославному містеру "Я-мушу-потрапити-в-Бостон".

– Ви насправді мусите так зробити? – тихо спитала Лорел. – Чоловік цей, врешті-решт, непритомний і з нього ллється кров.

Нік приклав саморобний компрес із серветок до рани на голові Креґа Тумі і подивився на жінку.

– Ви Лорел, правильно?

– Правильно.

– Ну, Лорел, давайте без прикрас.