Лангольєри - Кінг Стівен

У мене є певна ідея.

– Яка саме?

– Хвилиночку. Спершу дайте мені відповідь на одне питання. Ви зможете дозаправити літак? Ви зможете це зробити попри те, що тут немає електрики?

– Думаю, що зможу, так. Скажімо, за допомогою кількох міцних чоловіків зможу. І що тоді?

– Тоді ми знову злетимо, – сказав Боб.

Крихітні бісеринки поту виступили на його карбованому глибокими зморшками обличчі. Вони були схожими на краплі прозорої олії.

– Цей звук – цей хрускіт – надходить зі сходу. Та проріха в часі трапилася за кілька тисяч миль на захід звідси. Якщо ми повернемося назад тим самим курсом… ви зможете це зробити?

– Так, – підтвердив Браян.

Він залишив ДСУ працювати, а це означало, що інерціальна навігаційна програма в комп'ютері збереглася. Ця програма – точний журнал їхнього польоту від моменту, коли літак рейсу №29 відірвався від землі в Південній Каліфорнії, до того моменту, коли він сів у Центральному Мейні. Одне натискання кнопки дасть завдання комп'ютеру прокласти цей же курс у зворотному напрямку; натискання іншої кнопки, коли вони вже будуть у повітрі, накаже автопілоту дотримуватися його в польоті. Інерціальна навігаційна система "Теледайн"[156] відтворить їхню подорож до щонайменших відхилень градусів.

– Я можу це зробити, але навіщо?

– На те, що проріха може досі там залишатися. Хіба ви не розумієте? Можливо, нам вдасться знову пролетіти крізь неї.

Нік вражено стрепенувся, проникливо поглянув на Боба, а потім обернувся до Браяна:

– Він може мати певну рацію щодо цього, друже. Він її дійсно має.

Думки Алберта Кавснера заблукали недоречними, але захопливими манівцями: якщо та проріха досі там і якщо рейс №29 летів на стандартній висоті, стандартним курсом – по свого роду небесній авеню схід-захід, – тоді, можливо, якісь інші літаки також проскочили крізь неї між сьомою хвилиною по першій годині ночі й теперішнім часом (хтозна-який він тепер). Можливо, є інші літаки, що приземляються або вже сіли в інших безлюдних аеропортах Америки, інші екіпажі та пасажири, які блукають там, приголомшені…

"Ні, – подумав він. – У нас випадково на борту знайшовся пілот. Які шанси, що таке трапиться двічі підряд?"

Він згадав розповідь містера Дженкінса про шістнадцять поспіль пробіжок по базах Теда Вільямса і здригнувся.

– Він може бути правим, а може й не бути, – сказав Браян. – Але насправді це не має значення, бо ми нікуди не полетимо на цьому літаку.

– Чому ні? – запитав Руді. – Якщо ви можете його заправити, я не розумію.

– Пам'ятаєте сірники? Оті, що з вази в ресторані? Ті, що не загоралися?

З Руді було видно, що йому це невтямки, натомість на обличчі Боба Дженкінса завмерло велетенське збентеження. Ляснувши себе долонею по лобі, він поточився на крок назад. На позір, він ніби зсохся перед ними.

– Що? – запитав Дон. Він дивився на Браяна з-під зсуплених докупи брів. То був погляд, у якому змішалися ніяковість і підозрілість. – Який це має стосунок до…

Але Нік второпав.

– Хіба ви не розумієте? – промовив він тихо. – Хіба ви не розумієте, друже? Якщо не працюють акумулятори, якщо не горять сірники…

– …тоді й авіаційне пальне не горітиме, – закінчив Браян. – Воно буде видхлим і вивітреним, як і все інше в цьому світі. – Він обвів їх усіх по черзі поглядом. – З тим самим успіхом я міг би наповнити баки мелясою.

2

– Чи коли-небудь хтось із вас, славні пані, чув про ленґоліерів? – зненацька запитав Креґ. Запитав тоном легким, майже легковажним.

Лорел, здригнувшись, нервово подивилася в бік людей, які все ще стояли біля вікна, балакали. Дайна тільки обернулася на голос Креґа, вочевидь анітрохи не здивована.

– Ні, – сказала вона спокійно. – А хто це?

– Не балакай з ним, Дайно, – прошепотіла Лорел.

– Я все чув, – промовив Креґ тим самим приємним тоном. – Зауважу, що не тільки в Дайни гострий слух.

Лорел відчула, що в неї червоніє обличчя.

– Я б у жодному разі не завдав шкоди цій дитині, – продовжував Креґ. – Так само, як не завдав би шкоди тій дівчині. Я просто злякався. А вам страшно?

– Так, – ущипливо відгукнулась Лорел. – Але, коли мені страшно, я не захоплюю заручників і не намагаюся стріляти в підлітків.

– У вас не той страх, коли здається, що на тебе зараз навалиться вся передня лінія "Лос-Анджелеських баранів"[157], – сказав Креґ. – А ще той англійський парубок… – Він засміявся. Його сміх у цьому тихому місці прозвучав так хвилююче весело, так хвилююче нормально. – Ну, все що я можу сказати: якщо ви вважаєте мене божевільним, це означає, що ви зовсім не спостерігали за ним. У нього бензопила замість розуму.

Лорел не знала, що сказати. Вона розуміла, що все не так, як це подає Креґ Тумі, але коли він говорив, здавалося, ніби все може бути… а те, що він сказав про англійця, було надто близьким до істини. Лишень згадати очі того чоловіка… і той копняк, яким він рубонув по ребрах зв'язаному містеру Тумі… Лорел аж пересмикнулася.

– Що таке ленґоліери, містере Тумі? – запитала Дайна.

– Ну, зазвичай я вважав, що вони вигадка, – сказав Креґ тим самим життєствердним тоном. – Тепер я починаю сумніватися… тому що я також це чую, юна пані. Так, так, чую.

– Той звук? – тихо перепитала Дайна. – Той звук, це ленґоліери?

Лорел поклала на плече Дайні долоню:

– Я справді хочу, щоб ти з ним більше не балакала, любонько. Він мене нервує.

– Чому? Він же зв'язаний, хіба не так?

– Так, але…

– І ви завжди можете гукнути інших людей, хіба ні?

– Ну, я думаю…

– Я хочу дізнатися про ленґоліерів.

Креґ з певним зусиллям вивернув шию, щоб їх бачити… і тепер Лорел відчула своєрідну чарівність і ту силу особистості, яка міцно тримала його у швидких перегонах під високим тиском, коли він виконував сценарій, накреслений йому батьками. Вона це відчула, попри те що він лежав на підлозі зі зв'язаними за спиною руками, а на лобі і лівій щоці у нього підсихала його ж кров.

– Мій батько казав, що ленґоліери – це такі маленькі створіння, які живуть у шафах, і в каналізаційних колодязях, і в інших темних місцях.

– Як ельфи? – перепитала Дайна.

Креґ розсміявся і похитав головою:

– Боюся, зовсім не такі приязні. Він казав, що насправді вони геть волохаті, зубаті і з маленькими прудкими лапками – в них такі прудкі лапки, казав він, що вони можуть доганяти й ловити маленьких хлопчиків і дівчаток, хай би як швидко ті не втікали.

– Зараз же припиніть, – холодно промовила Лорел. – Ви лякаєте дитину.

– Нічого страшного, – заперечила Дайна. – Я не боюся вигадок. Мені цікаво, от і все. – Тим не менше, її обличчя виказувало, що тут присутнє щось більше, ніж проста цікавість. Вона слухала зосереджено, заворожено.

– Правда ж, цікаво? – перепитав Креґ, явно задоволений увагою дівчинки. – Я думаю, Лорел мала на увазі, що це їй лячно. Виграв я сигару, Лорел? Якщо так, то хотів би "Ель Продукто", якщо ваша ласка. Оті дешеві "Білі сови", то не для мене[158]. – І він знову розсміявся.

Лорел промовчала, тож за якусь хвильку Креґ продовжив:

– Мій тато казав, що їх тисячі, цих ленґоліерів. Казав, що інакше не може бути, оскільки у світі шмигляють мільйони поганих хлопчиків і дівчаток. Отак він завжди це проказував. Мій батько ніколи в житті не бачив дитини, яка бігає. Вони завжди шмигляють. Я думаю, йому подобалося саме це слово, бо воно означає безглузді, безцільні, непродуктивні рухи. Але ленґоліери… вони бігають. Вони мають мету. Фактично, можна було б сказати, що ленґоліери є уособленням цієї мети.

– А що такого поганого роблять ті діти? – спитала Дайна. – Що вони роблять такого поганого, що ленґоліери мусять ганятися за ними?

– Знаєш, я радий, що ти поставила це запитання, Дайно, – сказав Креґ. – Тому що, коли мій батько називав щось поганим, він мав на увазі лінь. Ледача людина не може бути частиною ВЕЛИКОГО ПЛАНУ. Жодним чином. У моїй родині можна було належати до ВЕЛИКОГО ПЛАНУ або ОГИНАТИСЯ НА РОБОТІ. Він казав, що, якщо ти не належиш до ВЕЛИКОГО ПЛАНУ, тоді прийдуть ленґоліери і зовсім приберуть тебе з цього плану. Він казав, що якось вночі ти лежатимеш у ліжку і почуєш, як вони йдуть… прохрумкують, прочвакують собі дорогу до тебе… і навіть якщо ти спробуєш шмигнути кудись геть, вони тебе доженуть. Завдяки своїм маленьким, прудким…

– Досить уже! – оголосила Лорел. Голос її прозвучав сухо, пласко.

– І тим не менш, отой звук, отам, – не вгавав Креґ. Очі його, вивчаючи її, блищали майже лукаво. – Ви цього заперечити не можете. Насправді той звук, там…

– Припиніть або я сама вас чимсь вдарю.

– Гаразд, – сказав Креґ. Він перекинувся на спину, скривився, а потім перевернувся далі, на інший бік, обличчям від них. – Людину втомлює, коли її б'ють зв'язаною.

Цього разу обличчя в Лорел не просто зашарілося, воно спалахнуло. Вона мовчки закусила губу. Їй хотілося плакати. Як їй поводитися з таким, як він? Яким чином? Спершу цей чоловік здавався навіженим, як той павук, а тепер здається розсудливим, чисто тобі нормальним. А тим часом весь цей світ – ВЕЛИКИЙ ПЛАН містера Тумі – полетів до пекла.

– Я впевнена, що ви боялися свого батька, хіба не так, містере Тумі?

Креґ озирнувся через плече на Дайну, здригнувшись. Він усміхнувся знову, але це була інша усмішка. Це була сумна, болісна усмішка, без жодного рекламного блиску в ній.

– Цього разу сигару виграли ви, міс, – мовив Креґ. – Він мене у жах вганяв.

– Він помер?

– Так.

– Він ОГИНАВСЯ НА РОБОТІ? Його вхопили ті ленґоліери?

Креґ надовго задумався. Він згадав, як йому повідомили, що з батьком, прямо в його кабінеті, стався інфаркт. Коли секретарка подзвонила йому, нагадуючи про нараду о десятій, і не отримала відповіді, вона ввійшла і знайшла його мертвим на килимі – очі вибалушені, піна висихає на губах.

"Мені хтось дійсно про це розповідав? – раптом загадався він. – Що в нього були вибалушені очі, що піна була на губах? Хтось мені це насправді розповідав – мати, можливо, коли була п'яна? Чи це просто намислені фантазії?"

– Містере Тумі? То це були вони?

– Так, – задумливо промовив Креґ. – Гадаю, він огинався, гадаю, це зробили вони.

– Містере Тумі?

– Що?

– Я не така, якою ви мене бачите. Я не мерзотна. Ніхто з нас не мерзотний.

Він дивився на неї вражено.

– Як ви можете знати, якою мені здаєтеся, маленька міс?

– Нехай вас це не дивує, – сказала Дайна.

Лорел обернулась до дівчинки, раптом ще дужче збентежена, ніж до цього… але, звісно, там не було чого бачити.