Лангольєри - Кінг Стівен

Тепер він відігнув обкладинку тієї книжечки, яку дістав з вази, розгорнувши всі сірники в ній, і торкнувся їх головок своїм. Довгу мить не відбувалося нічого. Письменник совав полум'я туди-сюди вздовж головок тих сірників, але вони не загоралися. Всі дивилися на це, як заворожені.

Нарешті почулося кволе "пшшш" і кілька з тих сірників покликалися до недовгого, неяскравого життя. Насправді вони не зовсім загорілися; слабенько засвітилися та й погасли. Кілька пасемець диму попливли вгору… диму, який, схоже, не мав запаху взагалі.

Боб обвів усіх поглядом і невесело усміхнувся.

– Навіть це, – сказав він, – більше, ніж я очікував.

– Гаразд, – мовив Браян, – Поясніть нам, бо я розумію так що…

У цю мить відразливий скрик видав Руді Ворік. Дайна пискнула і тісніше притулилась до Лорел. Алберт відчув, як високо стрибнуло серце в його грудях.

Руді вже розгорнув свій сендвіч – той був, на погляд Браяна, з салямі й сиром – і встиг відкусити від нього добрячий шматок. Тепер він виплюнув його на підлогу з гримасою огиди.

– Він тухлий! – кричав Руді. – От, чорти б його взяли! Ненавиджу таке!

– Тухлий? – швидко перепитав Боб Дженкінс. В очах його немов спалахнули сині електричні іскри. – О, я щодо цього сумніваюся. В наші дні готові м'ясопродукти так нашпиговані консервантами, що потрібно годин вісім чи й більше на гарячому сонці, щоб вони почали псуватися. А з того годинника нам відомо, що електрика в цій вітрині-холодильнику пропала менш ніж п'ять годин тому.

– Можливо, й ні, – заговорив Алберт. – Ви самі казали, що за відчуттям зараз пізніше, ніж показують наші наручні годинники.

– Так, але я не думаю… А та вітрина все ще холодна, містере Ворік? Коли ви її відчинили, всередині ще був холод?

– Не зовсім, щоб холод, але прохолодно, – сказав Ворік. – Але цей сендвіч однаково нахер зіпсутий. Прошу пробачення, пані. Ось. – Він простягнув сендвіч. – Якщо не вірите, що він тухлий, самі скуштуйте.

Боб дивився на сендвіч, явно набираючись хоробрості, а потім так і зробив: відкусив маленький шматочок від незайманого кінця. Алберт побачив, як по його обличчю промайнула відраза, але Дженкінс не позбавився відкушеного негайно. Він жувнув раз… другий, потім відвернувся й виплюнув собі на долоню. Той напівпережований шматок сендвіча він викинув до сміттєвого бачка під полицею зі спеціями, слідом полетіла і решта сендвіча.

– Не протухлий, – сказав він. – Позбавлений смаку. Втім, не тільки це. Він ніби зовсім безконсистентний. – Губи письменника викривилися в мимовільній гримасі огиди. – Ми говоримо про прісні речі – такі як нічим не присмачений білий рис, варена картопля, – але навіть найпрісніша їжа, я вважаю, має певний смак. Цей сендвіч не має жодного. Це – немов жувати папір. Тож не дивно, що ви подумали, ніби він протухлий.

– Він тухлий, – вперто повторив лисий чоловік.

– Спробуйте ваше пиво, – запропонував Боб. – Воно протухнути не може. Кришечка на місці, а пляшкове пиво не псується, навіть якщо зберігається не в холодильнику.

Руді глибокодумно подивився на пляшку "Бадвайзера" у своїй руці, потім похитав головою і простягнув її Бобу:

– Мені його більше не хочеться.

Він кинув погляд на вітрину-холодильник, в очах його був недобрий вираз, немов Руді підозрював, що це Дженкінс зробив його жертвою такого некумедного розіграшу.

– Вип'ю, якщо мушу, – сказав Боб. – Але один раз я вже офірував власний організм на користь науки. Може, хтось інший покуштує це пиво? Я думаю, це дуже важливо.

– Дайте його мені, – промовив Нік.

– Ні, – це сказав Дон Ґефні. – Дайте його мені. Заради Бога, я залюбки вип'ю пива. Пив я йо' теплим й раніше, і очі від то' в мене не вилізли.

Він взяв пиво, відкрутив кришку і перехилив пляшку. За мить він різко крутнувся назад і виприснув на підлогу те, що встиг набрати до рота.

– Господи! – скрикнув він. – Ніяке! Ніяке, аж нудне.

– Справді? – жваво відгукнувся Боб. – Добре! Чудово! А зараз ми всі дещо побачимо!

Він миттю опинився за стійкою й дістав з полиці склянку. Ґефні поставив пляшку поряд з касовим апаратом, і Браян побачив її зблизька раніше, ніж її встиг ухопити Боб Дженкінс. Він не помітив піни, яка мусила б зібратися в її горлі.

"Там взагалі може бути вода", – подумав він.

Втім, те, що Боб налив з пляшки, не було схожим на воду; на вигляд воно було пивом. Видхлим пивом. Без пінної шапки. Кілька крихітних бульбашок чіплялися до внутрішніх стінок склянки, але жодна з них не проривалася крізь цю рідину до поверхні.

– Гаразд, – поволі промовив Нік. – Воно видхле. Інколи таке трапляється. Не закрутили кришку до кінця в броварні, і газ витік. Кожному трапляється видхле пиво час від часу.

– Але, якщо ви згадаєте про сендвіч з салямі без смаку, це про дещо каже, хіба не так?

– Каже про що? – зірвався Браян.

– Одну хвилинку, – зупинив Боб. – Давайте спершу розглянемо аргумент містера Гопвела, ви не проти? – Він відвернувся, вхопив обома руками кілька склянок (парочка впали з полиці й розбилися об підлогу) і з повороткою спритністю бармена почав розставляти їх вздовж стійки. – Принесіть мені ще пива. А заодно й пару якихось газованих напоїв.

Алберт з Бетані пішли до вітрини-холодильника й дістали звідти навмання по чотири-п'ять пляшок.

– Він дахом поїхав? – стиха запитала Бетані.

– Я так не вважаю, – сказав Алберт. Він собі приблизно уявляв, що збирається продемонструвати їм письменник… і йому не подобалася та форма, якої набувала ця ідея в його уяві. – Пам'ятаєш, він порадив тобі економити сірники? Він знав, що щось таке має статися. Тому він так настирливо й кликав нас до цього ресторану. Хотів нам показати.

3

Графік чергувань було подерто на три дюжини вузеньких смужок, а ленґоліери тепер були ближче.

Креґ відчував їх наближення потилицею – йому важчало в голові.

Важкість ставала дедалі нестерпнішою.

Час було йти.

Він узяв револьвер і свій портфель, потім підвівся і полишив офіс служби безпеки. Йшов він повільно, дорогою репетируючи в голові:

"Я не бажаю вас застрелити, але зроблю це, якщо буду змушений. Доправте мене в Бостон. Я не бажаю вас застрелити, але зроблю це, якщо буду змушений. Доправте мене в Бостон".

– Я зроблю це, якщо буду змушений, – бурмотів Креґ, знову входячи до чекальної зали. – Я зроблю це, якщо буду змушений. – Його палець знайшов і відвів назад курок револьвера.

На півдорозі через залу його увагу знову захопило бліде світло, що вливалося крізь вікна, і він повернув у тому напрямку. Він відчував їх там. Ленґоліерів. Вони пожерли вже всіх даремних і ледачих людей, а тепер повертаються по нього. Він мусить дістатися в Бостон. Він знав – це єдиний спосіб вберегти самого себе… тому що смерть цих людей буде жахливою. Вона буде дійсно жахливою.

Він повільно підійшов до вікон і подивився надвір, не звертаючи уваги – принаймні, поки що – на белькотіння інших пасажирів позаду себе.

4

Боб Дженкінс наливав до склянок потрошку з кожної пляшки. Напій у кожній був таким же кепським, як і перше пиво.

– Ви переконалися? – запитав він у Ніка.

– Так, – відповів той. – Якщо ви розумієте, друже, що тут відбувається, то поділіться. Будь ласка, поділіться з нами.

– Є в мене певна думка, – почав Боб. – Вона не… боюся, вона не дуже втішлива, але я з тих людей, котрі вважають, що знання (в довгостроковій перспективі) – це завжди краще – безпечніше – за неуцтво, і не має значення, які гнітючі почуття знання викликає в того, хто вперше зрозумів певні факти. Логічно?

– Ні, – зразу ж відгукнувся Ґефні.

Боб знизав плечима і криво усміхнувся.

– Хай там як, я залишаюся при своїй опінії. І, перш ніж я продовжу, я хочу попрохати вас роздивитися тут довкола і сказати мені, що ви бачите.

Вони почали озиратися, так уважно вглядаючись у невеличкі острівці столів з кріслами, що ніхто не помітив Креґа Тумі, який стояв спиною до них у дальнім кінці чекальної зали, задивившись на аеродром.

– Нічого, – озвалась нарешті Лорел. Вибачте, але я нічого не бачу. Можливо, у вас зір гостріший, ніж у мене, містере Дженкінс.

– Аж ніяк. Я бачу те саме, що й ви: нічого. Але аеропорти відкриті цілодобово, безперервно. Коли трапилася та наша перша Подія, в тутешньому цілодобовому циклі, радше за все, стояв найнижчий рівень відпливу, але мені важко повірити, ніби тут не було принаймні кількох людей, які пили каву й, можливо, заправлялися досвітнім сніданком. Техніки з обслуговування літаків. Працівники аеропорту. Можливо, жменька якихось транзитних пасажирів, котрі вирішили заощадити гроші на тому, що проведуть час від півночі до шостої чи сьомої години ранку не в сусідньому мотелі, а тут, у терміналі. Коли я тільки-но зійшов з того багажного конвеєра і подивився довкола, я відчув повну дезорієнтацію. Чому? Тому що аеропорти ніколи не бувають цілком безлюдними, так само як не бувають цілком безлюдними поліцейські й пожежні дільниці. А тепер подивіться довкола знову і спитайте в себе таке: де недоїдена їжа, де недопиті склянки? Пам'ятаєте той столик-візок для напоїв у літаку і вже використані склянки на нижній полиці? Пам'ятаєте надкушену булочку і напіввипиту чашку кави біля пілотського крісла в кабіні? Тут нема нічого схожого. Де хоча б єдина ознака того, що тут взагалі були люди, коли трапилася ця Подія?

Алберт роззирнувся знову і поволі промовив:

– Тут нема люльки на баку, авжеж?

Боб подивився на нього уважно:

– Що? Що ви сказали, Алберте?

– Коли ми летіли в літаку, – повільно почав Алберт, – я думав про той вітрильний корабель, про який колись був читав. Він називався "Марія Целеста", його хтось помітив, як він собі пливе безцільно. Ну… я думаю, не зовсім безцільно, бо в тій книжці було написано, що на ньому стояли вітрила, але коли ті люди, які його знайшли, піднялися на борт, на "Марії Целесті" нікого не було. Хоча всі речі залишилися на місці і їжа варилася на плиті. Хтось навіть знайшов люльку в носовій частині, на баку. Вона все ще жевріла.

– Браво! – вигукнув Боб майже захоплено. Всі тепер дивилися на нього, і ніхто не бачив Креґа Тумі, який повільно прямував до них. Дуло знайденого ним револьвера вже не було направленим на підлогу.

– Браво, Алберте! Ви поцілили в самісіньку суть! Було й інше знамените зникнення – цілої колонії поселенців на острові, що зветься Роанок[138], проти узбережжя Північної Кароліни, якщо не помиляюся.