Життя і пригоди дивака - Желєзніков Володимир

Але я не відмовився від своїх слів, бо в мене в голові дозрів миттю новий план дій. Я надумав відвести Наташку до Петька. Той віддасть їй свою Реду. Дядько Шура повідомить про це Надію Василівну, і та повернеться. Вони помиряться з Наташкою. А тоді я все розповім Наташці, і вона поверне цьому роз-нещасному закоханому собаківнику Реду назад.

— Якби був собака...— зітхнула Наташка.

ї тоді я кинув їм головний, переможний козир.

— А він є,— сказав я.— Я його знайшов.

— Ні, справді? — вигукнула Наташка. Дядька Шуру ніби підкинуло. Він підбіг до мене,

навіщось плеснув міцно по плечу. Признатися, я ледве втримався на ногах. Потім він став радісно кружляти Наташку.

Він був щасливий і веселий. Він стрибав, як хлопчисько, як колишній щасливий дядько Шура.

— То розкажи, розкажи, як це сталося? — запитав дядько Шура, коли трохи заспокоївся.

— Як?.. "Хто шукає, той знайде завжди",— відповів я.— Ото я і знайшов. Тільки в Малюка тепер інше ім'я. Його звати Ред. І він звик до цього імені.— Я навмисне переробив жіноче ім'я Реда на чоловіче Ред.

— А вони його віддадуть? — злякано запитала Наташка.

— Звичайно,— сказав дядько Шура.— Неодмінно віддадуть. Ходімо по нього негайно.

Я перелякався: адже треба було про все це попередити Петька.

— Сьогодні не можна,— сказав я.— їх немає удома. Ми підемо завтра, я домовився.

— А завтра я не можу,— сказав дядько Шура.— В мене термінова робота.

— Нічого,— заспокоїв я його,— ми підемо з Наташкою. Можете на мене покластися.

Але раптом задзвонив телефон, дядько Шура швидко схопив трубку й почав захоплено кричати:

— Тут такі події!.. Нам треба негайно зустрітися! — Повісив трубку, вискочив у коридор і повернувся в пальті.— Я скоро... За півгодини!

Як він квапився! Ледве втрапив у рукава пальта.

Він так зрадів з мого повідомлення, він так радів з цього дзвінка! Якби насправді було так, як я розповів. Мені захотілося якнайшвидше втекти від Наташки.

— І я з вами,— сказав я.— Мені треба до міста.

— Ходімо,— сказав дядько Шура.

Він уже був на ходу, він ладен був утекти, щоб "когось" (відомо кого!) сповістити про щонайра-діснішу новину — знайшовся Малюк. Але Наташка перепинила його на цьому шляху.

— І я теж з тобою,— сказала вона.

— Як... зі мною? — Дядько Шура зніяковів.— Я ж повернуся за півгодини.— Попри свою витримку він весь час ніяковів.

— Ти обіцяв,— уперто сказала Наташка.

А я, натхнений своїм осяянням, відчуваючи, що саме треба робити, метко докинув:

— Підемо всі разом.

— Ну що ж,— рішуче мовив дядько Шура,— справді, чому нам не піти б разом?.. Одягайтеся! — А сам вийшов на сходову площадку й викликав ліфт.

І я вийшов слідом за ним, і ми стояли біля ліфта й чекали Наташку.

Один раз він у нетерпінні відчинив двері й попро-

сив Наташку поспішити. А вона вже була в пальті і й узувала ботики.

Прийшов ліфт, і дядько Шура гукнув:

— Наташо, швидше!.. Чого ти порпаєшся... Він не встиг докінчити фразу, бо на сходову площадку вийшла Наташка... без пальта і без ботиків.

— Що ж ти? — здивувався дядько Шура.

— Я не піду,— сказала Наташка.— Я передумала. Я чекатиму на тебе вдома,— і зачинила двері квартири.

Я ледве не заревів уголос. Мій план був такий близький до здійснення! І знову загинув.

Спочатку Петько нізащо не погоджувався віддати Реду. Я йому й про Надію Василівну все розповів, і про дядька Шуру, і про Наташку, і про їхнє родинне життя, і про те, що щастя цих трьох у нього в руках.

А він мені на цю відвертість відповів:

— А якщо вони не так її годуватимуть? Занапастять собаку.

Тоді я обурився, навіть хотів торохнути його по довбешці й піти собі. Я знову сказав, що він не знає дядька Шури, що той — відомий дитячий хірург. Серце оперує. А він зі своїм жалюгідним собачиною геть утратив розум.

— Діти — це діти,— не піддавався Петько.— А собака — це собака.

Я давно пішов би, плюнув би на нього й пішов, але ситуація була безвихідна. Від хвилювання мені паморочилось у голові, таке в мене часто бувало й колись. Дядько Шура сказав, що в медицині цей факт широко вивчений і не являє собою ніякої небезпеки.

— Звісно, собака — це друг людини,— примирливо сказав я,— але ти в цьому не знаєш міри.

— Можливо, їй що-небудь інше віддати? — запропонував Петько.— Залізницю. Цінна річ. її можна розбирати й складати.

— Послухай,— вигукнув я,— невже ти не розумієш — нам потрібен собака!

І знову заходився йому викладати подробиці нашої історії.

Так ми розмовляли цілісінькі дві години. Він і плакав, і стогнав, і скаржився, що Реда без нього, а він без Реди... Потім повів мене до себе додому, щоб познайомити ближче з Редою, показував, як вона спить, з якої миски їсть. Я геть осатанів од нього.

На довершення він зажадав, щоб я дочекався його батьків, а коли вони прийшли, то він, знайомлячи зі мною, сказав, що я той самий "типус", який вилаяв його злодієм. При цьому він став реготати. І його батьки не лаялись, а теж підтримали його в цьому реготі. Тільки наприкінці, проводжаючи мене, він ледь чутно видушив:

— Згоден,— і швидко додав:— Якщо, звісно, Реда не відмовиться.

Наташка озброїлася вповні: в руці у неї були повідець і нашийник.

Ми були мовчазні й зосереджені. Наташка хвилювалася перед зустріччю з Малюком. А я тремтів від складності власного плану. Що, як Петько передумав і куди-небудь сховався? І таке інше, і таке інше, і таке інше.

— Як ти гадаєш, він мене не забув? — запитала Наташка. Вона мала на увазі, зрозуміло, Малюка. "Ох, ці вже бідолашні собаківники, Петько та Наташка! — подумав я.— Тут голова лускає в пошуках правильного виходу, а їм би тільки побачить свого собаку!"

— Забув! — відповів я люто.— Забув.

Вона була вражена, мабуть, моїм тоном і деякий час ішла мовчки. Потім усе ж таки сказала:

— Ні, не забув. Собаки ніколи не забувають. А ти не знаєш.

— А люди? — запитав я.

— І люди також,— відповіла Наташка.

— Чудово! — вигукнув я.— Отже, люди такі самі розумні, як і собаки.

І раптом я зупинився як укопаний. Навіть не я сам, а щось у мені зупинилося. Я завмер і прислухався до себе: все всередині в мене затріпотіло.

— Ти що? — з підозрою запитала Наташка.

— Стривай,— сказав я. Правду мала тьотя Оля, коли мені, дурневі, втовкмачувала: "Обміркуй усі можливі шляхи до мети, але вибирай завжди найпростіший. По закамарках легко заблукати".— Ми, здається, помилилися дорогою.— Я вдарив себе по лобі.— Він же просив нас зайти по нього до музичної школи. Він музикант,— збрехав я.— Грає на цій... на флейті.

І отут сталося найнесподіваніше: це було відкриття, яке привело цю історію до доброго кінця, І в цьому відкритті весь мій попередній план, вся моя добре побудована математична формула казна-де поділася.

Бо, замість податися до Петька добувати неіснуючого Малюка, я повів Наташку зовсім в іншому напрямку. Цей шлях був простий і привів нас до музичного класу Надії Василівни.

Не вагаючись, я постукав у двері класу, з-за яких, зрозуміло, долинала гра на віолончелі.

Музика одразу ввірвалася, і я почув її поквапливі кроки. Двері відчинилися...

Я побачив її обличчя: першу мить воно було суворим. Потім зробилося зляканим. Нарешті губи її, які ще за мить до цього були міцно стулені, отямилися першими й усміхнулися.

Я у відповідь теж усміхнувся їй і навіть легковажно, невідомо чому, мабуть, від хвилювання, підморгнув, але вона цього не помітила. Це було видно по її очах. Вони мене не бачили, вони дивилися мимо. І тільки тої миті я згадав, що прийшов до Надії Василівни не сам, що поруч мене Наташка.

Боязко я оглянувся на неї. Вона стояла, низько похиливши голову, стиснувши в руці собачий нашийник і повідець.

Але ось вона подивилася на мене — зіниці її очей буравчиками свердлили мене,— перевела погляд на Надію Василівну й позадкувала.

— Навіщо ви обдурили мене? — запитала Наташка.

Тільки тої миті я зрозумів: Наташка вирішила, що ми з Надією Василівною в змові.

— Це я сам,—■ сказав я.— Ти потім зрозумієш. Я не ступив за Наташкою ані півкроку, як стояв, так і лишився стояти: вирішив, що коли вона здумає втекти, то однаково її не вмовиш. Наташка тупцяла десь за моєю спиною і ось-ось мала кинутися навтіки довгим шкільним коридором. Це я зрозумів з очей Надії Василівни, які пильно стежили за Наташкою. Оце були очі!

Я ніколи в житті не бачив таких промовистих, манливих очей. Навіть не знав, що можуть бути очі, коли не треба слів, прохань, коли й так усе зрозуміло. Повіки в Надії Василівни трохи-трохи тремтіли.

Можливо, я не мав права так чинити. Можливо, я не повинен був приводити сюди Наташку й таким чином розпоряджатися її долею. Адже ніхто нікому не дав права розпоряджатися чужою долею, це я знав, знав, але однаково розпоряджався! Ось тобі й прямий шлях, без закамарків.

Але мені хотілося їм допомогти!

І раптом обличчя Надії Василівни радісно змінилося, і наступної миті сталося те, що мало статися. Повз мене поривчасто пролетіла Наташка й упала на руки своєї мачухи.

Га? Як? Отже, не такий уже я хвалько! Ні, скажіть щиро, я погасив цю пожежу чи не я? Якби зі мною поруч була тьотя Оля, вона справедливо відповіла б на моє запитання.

Але мені, між іншим, час було йти, бо на мене ніхто не звертав уваги. Невдячні люди? Ні, ні, так я не думав. Чого в мені немає, то немає: вдячності я не зношу. Мене нудить, коли дякують.

Цієї миті Надія Василівна поглянула на мене й похитала головою, так повільно, всерозуміюче й усепрощаюче похитала головою. І це була найвища похвала, яка була мені потрібна. Але їй цього, мабуть, здалося замало, і вона промовила перші слова за всю нашу зустріч, і вони виявилися надзвичайними, хоча зовні були найзвичайніші.

— Борю,— сказала вона,— а ти виріс.

Я усміхнувся її кмітливості. Як я сам не здогадався! Ось, виявилося, чому і вона, і дядько Шура стали останнім часом менші зростом. Це я витягнувся! Отже, я ступив іще крок уперед, отже, видряпався цією важкою, але чистою драбиною ще на одну сходинку.

А Наташка не озирнулася. Вона як тицьнулась у Надію Василівну обличчям, так і стояла не поворухнувшись. Можливо, складала казку, в якій мачуха була не лютою, а доброю. Вродливою, доброю й надзвичайно розумною, як Надія Василівна.

Я опустив руку в кишеню, захопив там одну річ, надійно сховав її у кулак, простягнув Надії Василівні й розтулив пальці.