Життя і пригоди дивака - Желєзніков Володимир

А хлопчак тим часом пройшов повз мене й зник у дворі великого будинку.

Поволі, немовби знехотя, я рушив слідом. Квапитися було не можна. Хода моя набрала еластичної пружності, серце билося десь у горлі. Я зсунув кепку на чоло, щоб не було видно моїх гарячково-зірких очей.

Я ледве стримував усмішку, уявляючи фурор, який я викличу, коли з'явлюся перед Наташкою з Малюком. Це була велика удача.

Хлопчака я наздогнав у дворі й байдужим голосом запитав, кивнувши на собаку:

— Кусається?

— Ні, не кусається,— охоче відповів хлопчак.

— Малюче, Малюче!— покликав я собаку й погладив його по шерсті.

— Реда,— сказав хлопчак.

— Реда?— перепитав я.— А на мою думку, він відгукується на ім'я "Малюк".

— Можливо,— відповів хлопчак.— Дурний.

— А який у нього язик? — хитро запитав я.

— Звичайний,— відповів хлопчак.

— А в нашого синій,— сказав я.

— То у вас такий самий собака?

— Був, та загув. Ось я тепер його шукаю.

Я уважно подивився на хлопчака. Ні, він тримався спокійно, навіть виду не подавав.

У цей час так звана Реда широко й солодко позіхнула й показала мені синій-синій язик. Тепер хлопчак, мабуть, збентежився. Але тьотя Оля каже: "Не переконавшись остаточно, не думай про іншого погано". Тому я не нагримав на хлопчака й не почав вихоплювати в нього повідець, а рушив далі шляхом розслідування.

— Малюче, Малюче!— обережно покликав я.

— Це мій собака,— похмуро сказав хлопчак.— Він у мене вже три місяці живе.

— А якщо він твій, то чому ти не знав, що в нього синій язик?

Хлопчак не відповів.

— Ну гаразд,— схитрував я, треба було якось з'ясувати, де він живе.— Коли собака твій, то твій... А у вашому будинку в багатьох собаки?

— В багатьох,— відповів хлопчак.— У двадцять сьомій — у Карпових, у сорок першій —■ у Іванових...

— Стривай, стривай, я запишу.— Я витяг ручку й зошит і вдав, ніби записую.

— У Маркових — у шістдесят другій,— вів далі хлопчак.

— А ти сам у якій квартирі живеш? — запитав я якомога недбаліше.

— Я?.. А навіщо?— Він теж був хлопець не простак.

— Треба,— сказав я.— Завдання ветеринарної... І не встиг я докінчити цю фразу, як хлопчак

спритно підхопив Реду й пустився навтьоки.

— Стій!— закричав я.— Стій!— і кинувся слідом за ним, але в мене злетіла з голови кепка, і я змушений був зупинитися.

Поки я її піднімав, хлопчаків і слід прохолов. Але я не засмутився. Справу розпочато, тепер я однаково знайду Малюка.

Захопившись цією думкою, я не помітив, як опинився біля Натащиних дверей.

При цьому я заходився так відчайдушно дзвонити, немовби я вже привів Малюка й він крутився біля моїх ніг. Я почав скавучати й гавкати й почув, як Наташка завмерла з того боку. А потім від хвилювання довго не могла відчинити двері.

Та коли вона нарешті відчинила і я побачив її, то пошкодував за свій жарт. Вона стояла передо мною в довгій, до підлоги, нічній сорочці, з обличчям, рясно всіяним маленькими зеленими цяточками, наче веснянками.

— Що з тобою?— злякано запитав я. Наташка не відповіла, вона нишпорила очима по

сходах, сподіваючись побачити Малюка.

— Пробач,— сказав я.— Це я сам гавкав... Невдало пожартував.

— Я заразна,— відповіла Наташка.— В мене ! вітрянка.

— Пусте!— заспокоїв я її.

— Вона передається вітром,— попередила Наташка.

— По-перше, тут немає вітру,— сказав я.— І А по-друге,— і я збрехав,— я вже хворів на вітрянку.—Рішуче ввійшов у коридор і звелів:—Ану,

! гайда в постіль!

І Наташка слухняно лягла під ковдру, і тепер на

• білому ще дужче вирізнялися її недоладні зелені І веснянки.

; — Ти на мене образилася?— спитав я.— За той

', випадок.

І — Ні,— сказала вона,— ти ж не винен. Мені все

розповіли.

І — Я тримався, але сама розумієш, сила на її

боці. Вона майже озвіріла. І ти теж гарна, не прокинулася. А може, ви помирилися?— з надією за-

I питав я.

|і — Посидь біля мене,— замість відповіді сказяла

Наташка.— І почитай. Адже ти її не боїшся?

— Я?! Звідки ти це взяла?— запитав я.— Що тобі почитати?

— "Попелюшку",— зажадала Наташка. Я сів біля неї і взяв "Попелюшку".

— Борю,— запитала Наташка,— ти ще не їздив до тьоті Олі?

— Ні,— відповів я,— але неодмінно з'їжджу,— не хвилюйся.

— Борю, як ти гадаєш, ким мені стати в цирку?

— Піди в акробатки,— сказав я.— Літатимеш під куполом цирку.

— Під куполом я боюся,— призналася Наташка.

— То в дресирувальники тигрів,— запропонував я.— Цікаво.

— Тигрів я теж боюся.

— Тоді в учні до фокусника.

— Оце добре, буду фокусником,— вирішила вона.— Читай...

— "Жив собі, був собі один чоловік,— читав я. — Померла в нього дружина, і лишився він удвох з дочкою... Незабаром він оженився вдруге з найпихатішою й найзлосливішою жінкою в світі..."

Ось тоді-то й сталася неприємність. Тільки-но я подумав, що Наташка не випадково вибрала цю казку, що вона думає, ніби ця казка майже про неї, що тому вона собі й ім'я для цирку вибрала Попелюшка, як у дверях кімнати з'явилася Надія Василівна.

Я не чув, як вона ввійшла. В руках у неї був величезний гумовий крокодил. Ми привіталися, обидва відчуваючи ніяковість.

Я їй сказав, що читаю Наташці казку, хоча це й так було зрозуміло.

— Але ж Наташа заразна,— сказала Надія Василівна й суворо додала, звертаючись до неї:— Чи добре це буде, друже мій, якщо ти заразиш вітрянкою Борю?

Тепер звертання "друже мій" зовсім мені не сподобалося. Вона, напевно, не вміла поводитися з дітьми. Ну хто їм так каже: "Друже мій"?

Зрозуміло, у відповідь на ці слова Наташка виклично повернулася до стіни й не побажала пояснити справдешній стан справ.

— А я хворів на вітрянку,— сказав я.

— Тоді не страшно,— зраділа Надія Василівна,— тоді все гаразд. Подивіться, що я принесла.— Вона показала нам крокодила.

Ніхто не дивувався, ні я, ні Наташка, хоча Надія Василівна явно хотіла нас приголомшити. У повітрі досі ще висіли її слова "друже мій", холодні, мов крижаний вітер.

Але Надія Василівна не піддалася. Відчайдушна людина, вона присіла навпочіпки, опустила своє цінне надбання на підлогу, і крокодил почав ліниво й кумедно розтуляти й стуляти пащу.

Сміх Надії Василівни самотньо й коротко пролунав у кімнаті.

— Це найвеселіший у світі крокодил,— сказала Надія Василівна.— Він уміє лікувати вітрянку.

— Нічогенький крокодил,— понуро сказав я.

Запала незручна пауза, яка затягувалась і ставала вже нестерпною. Я сидів зіщулившись ча стільці. Наташка лежала обличчям до стіни, а

Надія Василівна так і лишилася сидіти навпочіпки біля крокодила. А крокодил і досі недоладно й непотрібно розтуляв і стуляв пащу: в крокодила були зелені очі, червоний язик і багато-багато білих пластмасових зубів.

Нарешті Надія Василівна підвелася й байдуже оголосила:

— Якщо тобі не подобається крокодил, то будемо пити чай. Я принесла свіжі булочки.

— Не хочу чаю,— вередувала Наташка.— Хочу, щоб Боря дочитав про Попелюшку.

— Гаразд, друже мій,— погодилася Надія Василівна.— Поки Боря тобі дочитає, закипить чайник і ти якраз захочеш чаю.

Вона вийшла з кімнати, а Наташка показала їй у спину язик, потім, перекривляючи, сказала:

— "Друже мій"...

— "Жив собі, був собі один чоловік..."— почав я читати.

— Читай голосніше,— зажадала Наташка.

— "Померла в нього дружина, і лишився він удвох з дочкою. Незабаром він оженився вдруге з найпихатішою й найзлісливішою жінкою в світі... З перших же днів мачуха почала кривдити дівчину. Вона погано годувала її і примушувала виконувати щонайважчу роботу..."

В цей час до кімнати з найрішучішим виглядом зайшла Надія Василівна.

— Борю,— перебила вона мене,— ти читаєш без виразу. Дай-но мені книгу.— Вона забрала книгу, але замість дочитати "Попелюшку", заходилася гортати сторінки:— Краще я тобі прочитаю нову казку. "Попелюшку" ти вже знаєш напам'ять... Ось гарна казка.— І почала читати:— "Жив та був собі солдат, було в нього троє дітей, а дружини не було. Але солдат не журився з дітьми, він був справжній солдат: умів прати й церувати білизну, топити піч, рубати дрова, варити щі та кашу. Та раптом почалася війна, і солдат налаштувався у похід. Перед цим він оженився з молодою жінкою, щоб не залишати дітей самих. Жінка ця виявилася напрочуд доброю та уважною до дітей. Проте тільки-но солдат пішов з дому, як вона вмить змінилася..."— Раптом вона припинила читання, але я, сидячи поруч неї, устиг зазирнути в книжку й дочитав рядок, який вона не прочитала: "і стала справжньою лютою мачухою".

— Ось так треба читати,— сказала вона,— чітко й виразно.— І згорнула книжку.— А зараз я принесу-таки вам чай.— Вона рвучко вийшла з кімнати, її відхід був схожий на втечу.

При цьому вона зачепила ногою крокодила, й він знову почав "працювати" пащею. Я засміявся: ну й автомат! Потім подивився на Наташку й побачив, що вона тихо плаче й по щоках у неї течуть зелені сльози.

— Ти чого?— обурився я.

— А я знаю цю казку,— сказала Наташка.— Вона теж про люту мачуху.

І їй зробилося зовсім себе шкода, і сльози в неї полилися ще дужче.

— Ану облиш! — сказав я.— Коли в цирку довідаються, що ти. плачеш від кожної казки, чи гайно це буде, "друже мій"!

За кілька днів по цьому Надія Василівна зібрала речі й поїхала. Уявляєте, поїхала! Зовсім, назавжди, підхопивши свою віолончель і валізу.

Голови наших кумоньок стирчали у вікнах, їхні погляди супроводжували її від дверей під'їзду до таксі. І звідки вони пронюхали все за одну мить?

Але розповім усе по порядку.

Незадовго до від'їзду в нас відбулася тяжка розмова. Можливо, якби не було цієї розмови, усе склалося б інакше.

Ми йшли разом: я — в школу, вона — на репетицію. Я знав, що Надія Василівна запізнюється, але вона не звертала на це уваги. Видно, їй конче треба було поговорити зі мною. Я, щоб прискорити справу, сповістив їй нечувану новину — Наташка збирається йти у цирк.

Вона спершу збентежилась і почала гарячково перекладати віолончель з однієї руки в другу, нібито віолончель поважчала й нести її стало незручно. Цим вона займалася кілька хвилин, потім засміялась, до речі, досить невпевнено, й сказала:

— Ну, це дитячі забави. Хто з нас у тяжку хвилину не збирався кудись утікати.

— Можливо, вона нікуди й не втече, але вона збирається,— промовив я повагом, підкреслюючи слово "збирається".

Я не розраховував на те, що Надія Василівна після цього поїде, просто хотів, щоб вона була уважніша до Наташки і хоча б перестала називати її "друже мій", коли Наташці це не подобається.

А вона поїхала.

Щоправда згодом з'ясувалося, що вона це вчинила зовсім не через мої слова.