Життя і пригоди дивака - Желєзніков Володимир

Вона горда, в цьому не призналася, але я відразу здогадався.

Ми ввійшли до них. У кімнаті на столі стояли три чашки: Наташка чекала їх пити чай.

Щоб її розвеселити, я став згадувати наше колишнє життя. Ми завжди згадували колишнє життя, коли в мене або в неї бував поганий настрій. Я тоді навмисне згадав, як вона прийшла за мене клопотатися до директора школи і який вона великий герой.

І тієї миті у квартиру влетів голос Надії Василівни... Уявіть, вона співала!..

Ми з Наташкою підбігли до вікна й побачили досить цікаву картину: дядько Шура тримав Надію Василівну на руках, а вона співала славнозвісну пісеньку: "Ямщик, не гони лошадей..."

Я подумав, зараз Наташка що-небудь устругне, і справді: вона швидко метнулася до столу, швидко позбирала всі чашки, щоб не лишилося ніякого сліду від її чекання, так само швидко роздяглася і вдала, ніби спить.

А я вишмигнув з дверей, мовчазною тінню застиг біля свого вічка й ще раз побачив Надію Василівну і дядька Шуру. Все-таки йому не вдалося донести її на руках до дверей своєї квартири. Треба порадити йому зайнятися важкою атлетикою.

А потім була ще одна образа...

Під час нашої звичайної ранкової прогулянки, в якій узяв участь цього разу й дядько Шура, він перехопив у мене ініціативу й ніс віолончель Надії Василівни. А та, як завжди, йшла з Наташкою за руку. І раптом дядько Шура запитав у Надії Василівни, коли вона повернеться з роботи. А Надія Василівна відповіла, що в неї важкий день: і урок у школі, і репетиція, а ввечері концерт.

— Я зайду по тебе,— сказав дядько Шура.

Тільки-но дядько Шура вимовив ці слова, Наташка вихопила свою руку в Надії Василівни й, ні на кого не дивлячись, пішла поруч.

Дядько Шура і Надія Василівна перезирнули-ся, але обидва змовчали.

А що тут скажеш? їм подобалося заходити одне по одного, пізно повертатися додому, а Наташку це чомусь не влаштовувало.

Вона йшла з гордим, незалежним виглядом, але кінчик носа в неї почервонів від образи. І саме тоді, як на лихо, дядька Шуру зупинив знайомий чоловік, і нам довелося на нього чекати. А в невеличкому просторі поміж Надією Василівною і Наташкою блискали безперервні розряди.

— Коли дядько Шура був хлопчаком, ми його звали "їжаком",— почала розмову Надія Василівна,— бо чуб у нього завжди стояв дибом.

— Отже, ви його давно знаєте?— зрадів я.

— Так,— відповіла Надія Василівна й кинула погляд на мовчазну Наташку.

А Наташка їй у відповідь підсунула бомбу.

— А маму мою ти теж знала?— запитала вона.

— Ні,— відповіла Надія Василівна.— Маму твою я не знала.— Вона нетерпляче помахала рукою дядькові Шурі.— Що ж він?.. Ходімо, бо спізнимося.

Дядько Шура наздогнав нас біля школи. Він передав Надії Василівні віолончель і сказав:

— Страшно приємно було з вами прогулятись. Він обернувся до мене, і тоді ми виявили, що

лави наші порідшали, що серед нас немає Наташки.

Всі, наче по команді, обернулися в бік шкільного подвір'я й побачили її маленьку постать, що рішуче віддалялася. Вона бігла, не оглядаючись.

Пригадавши всі ці Натащині образи на Надію Василівну, я відчув у собі легку, ледь вловиму гіркоту. Це була перша невеличка втрата. Я знаю, без цього в житті не буває. Але краще цих образ не було б.

Коли я по них зайшов, щоб іти до школи, то Наташки в кімнаті не було, а Надія Василівна прибирала зі столу.

Я сів і став чекати. І раптом я почув, як Наташка швидко пройшла коридором, відчинила вхідні двері й хряпнула ними що було сили.

Ми відразу здогадалися, що вона втекла. Наші очі на мить зустрілися, і я підхопився, щоб бігти за Наташкою.

Проте Надія Василівна зупинила мене.

— Не треба,— мовила вона й додала: — Цьому не можна потурати.

А мені хотілося її наздогнати й повернути, і я ледве стримався, щоб не втекти.

— Вона без дядька Шури завжди сумує. їй одного разу наснився сон, ніби він іще не повернувся з Африки, тож вона хотіла бігти до нього в лікарню, щоб пересвідчитися, чи він на місці.

Надія Василівна нічого не відповіла, підійшла до вікна і обережно глянула вниз, ніби боялася того, що мала там побачити, можливо, сподівалася, що Наташка повернеться, але все-таки, звісно, побачила, бо відсахнулася назад, немов її ударили в обличчя. І сказала тоді знамениту фразу:

— Знаєш, мені іноді буває сумно, бо я наперед знаю, як усе буде.

— А що ви таке знали?— запитав я.

— Знала, що Наташка коли-небудь отак утече. Що мені буде важко і, можливо, доведеться...—Вона ввірвала свою мову, не докінчивши фрази, уважно, допитливо подивилася на мене й несподівано гостро сказала: — А чому я тобі маю говорити? Я тебе не знаю як людину. Ти начебто добрий і недурний, але куди повернеш у важку хвилину — праворуч а чи ліворуч,— я не знаю. А це головне.

— Я поверну туди, куди треба,— відповів я.

— Куди треба? Ти гадаєш, що треба "ліворуч", а я гадаю — "праворуч"...

Тої миті я несподівано згадав свою торішню помилку, коли треба було піти "праворуч", а я пішов "ліворуч". Той самий випадок, коли на контрольній у першому класі я підказав розв'язання прикладів. І річ не в тому, що я їм підказав, а в тому, що я перший навчив їх цього.

— Ти чому замовк?— запитала Надія Василівна.— Сердишся?

— Та так собі,— промимрив я.

— Не сердься, адже я правду сказала.

А я і не сердився, я тої миті подумав про неї, про те, що надзвичайно розумним людям жити на світі важче, бо вони все знають наперед і заздалегідь переживають.

Не пам'ятаю точно, скільки спливло днів, може, десять, лишень моїй дружбі з Надією Василівною настав край.

Як же це сталося? Душі в ній не чув, кожному стрічному вихвалював, до того очманів, що почав ходити на симфонічні концерти, аж раптом..

— Розум у тебе не аналітичний,— сказала мені Надія Василівна.— Ти пливеш за течією.

— Швидко ви мене вивчили,— мовив я. Щиро кажучи, мені не дуже сподобалися її слова.

— Це просто. Я придивилася до твоїх учинків, прислухалася до твоїх слів і поміркувала на цю тему. Міркування — неначе математика. Прикинеш так чи так — і в тебе перед очима стрункий ряд формул,— сказала вона і засміялася:— Ти гідний учень своєї тьоті Олі.

— А що, хіба погано?

— Я не кажу, що погано,— відповіла Надія Василівна,— але це може призвести тебе до помилок, за які ти згодом потерпатимеш.

І уявіть, вона мала рацію. Але про це я дізнався і збагнув це згодом, а поки що, не відаючи нічого, готувався, підкоряючися власному почуттю, здійснювати усі ці "помилки".

Того дня я зустрів Наташку на сходах. Вона сиділа на сходинці й плакала.

— Ти чого рюмсаєш?— запитав я.

не поступався я. залементувала Наташ-

Наташка не відповіла.

— То що ж скоїлося?

— Малюк загубився? — ____________щ/___________

ка.— Я прийшла, а вона каже, що Малюк побіг у відчинені двері.

— Хто вона? — не зрозумів я.

— Надія Василівна, ось хто/ — відповіла Наташка.— Приїде тато, я йому геть усе розкажу І

Це мені не сподобалося, і я сказав: — Скаржитися негарно. Адже вона не навмисно,

— Навмисно, навмисної — крізь сльози повторювала Наташка.— Навіщо вона розчинила двері?! Навіщо?.. Хіба так роблять, коли в хаті цуценя? І мамин келих вона розбила навмисно! Вона й

мене присікується!

9ҐЮ

Усе це було несправедливо, але я змовчав. Безглуздо сперечатися з Наташкою, поки вона плакала.

Як то Надія Василівна могла до неї присікуватися, коли вона їхнє життя зробила чудовим! Та що там казати, ще зовсім недавно сама Наташка назвала Надію Василівну мамою!

Ми йшли до школи, Наташка побачила здаля свою вчительку, схопила Надію Василівну за руку, підвела й сказала: "Ніно Петрівно, це моя мама!". А я стояв поруч і добре все чув і бачив і пам'ятаю, як Надія Василівна радісно спаленіла й усміхнулася. Тоді Наташці видалося замало її перших слів, і вона остаточно представила Надію Василівну, сказавши, що та "музикантка". Вчителька зраділа й запросила Надію Василівну розучити з дітьми яку-небудь пісеньку. І та відразу погодилась, усе ще усміхаючись і щасливо обнімаючи Наташку.

А ввечері, коли я зайшов до них, то зустрів у кімнаті не одну віолончелістку, а відразу двох. Навпроти Надії Василівни, в тій же позі, з віолончеллю сиділа Наташка: відбувався перший урок.

Потім ми всі вчотирьох, і дядько Шура також, розучували пісеньку, якої Надія Василівна збиралася навчити дітей з Натащиного класу... Як бачите, вона дуже швидко й охоче ввійшла в роль мами. Надія Василівна торгала струну віолончелі, а ми сиділи щільним колом у напівтемній кімнаті, і обриси наших облич були ледве помітні, бо вчасно світло не засвітили, а потім нам не хотілося переривати спів, і ми співали чудову пісеньку:

Ох як багато я блукав, І мій бабак зі мною...

^ Згадавши все це, я усміхнувся.

— Навіщо ти на неї наговорюєш?— сказав я.— І тобі не соромно?

— Я не наговорюю,— сказала Наташка.— Вона відразу Малюка не злюбила. Це я помітила. А ти з нею заодно. Підлиза!

Я їй нічого не встиг відповісти, тому що з ліфта вийшла жінка, наша сусідка по сходовій площадці. Вона підійшла до нас і вельми зацікавлено розпитала Наташку, чому та плаче. Від цього, зрозуміло, Наташка зарюмсала ще дужче.

Немов співчуття виражається тільки в розпитах! Адже це не співчуття, а цікавість. А цікавість, як відомо, не вада, а велике свинство.

Я підвівся, відчинив двері своєї квартири й повів Наташку до себе. При цьому нам у спину пролунала жаліслива репліка:

— Мачуха вона і є мачуха!

Якби Наташки не було поруч, я спробував би їй пояснити. Тоді я гадав, що всі непорозуміння між людьми бувають через недомовленість: хтось щось не так сказав, не домовив, і тому виник скандал. І тьотя Оля, наївна душа, все це в мені підтримувала. Вона казала: "Перш ніж зневірятися чи розчаровуватися в комусь, поясни йому все гарненько, він і зрозуміє... Неодмінно зрозуміє".

А Надія Василівна якось сказала: "Не всім усе поясниш. Є люди, які навмисно не хочуть багато що зрозуміти".

І вона, на жаль, мала рацію, і я сам дійшов згодом того ж сумного висновку. Ну що можна пояснити жінці, яка здатна сказати при Наташці "мачуха вона і є мачуха"? Нічого!

Того вечора лив дощ, і я дуже змок. Тому я біг підтюпцем, щоб зігрітися. Коли я пробігав тролейбусну зупинку біля нашого будинку, то, на свій превеликий подив, зіткнувся з Наташкою. Вона явно чекала тролейбус.

— Ти куди?— запитав я. Від несподіванки я став у калюжу.

— Куди треба,— рішуче відповіла Наташка.

Вона тримала під пахвою незастебнутий портфель, напханий до самого верху.