Життя і пригоди дивака - Желєзніков Володимир
Хіба ж це не відкриття — побачити нову людину.
Тьотя Оля казала була: "Найбільше щастя — це зустріч з доброю людиною, яка може тебе вразити словом або вчинком".
У мене, наприклад, був знайомий хлопець, який уражав мене й "словом" і "вчинком". Він щодня ходив на вокзал. Йому подобалося зустрічати чужі поїзди, а потім він неодмінно чіплявся до когось і допомагав піднести речі. Коли йому пропонували за послугу гроші або, наприклад, морозиво, він сміявся і втікав. Деякі з нього глузували: на кіно грошей нема, а на вокзалі відмовляється. А я йому заздрив, цій його пристрасті. Мені здавалося, він знає якусь таємницю, що робить його щасливим. Я навіть ходив на вокзал, тільки радощів особливих від цього не зазнавав.
Аж ось я її побачив!
Уявляєте, вона виявилася тією самою жінкою, яку я штовхнув на вулиці.
Я часто пам'ятаю людей, яких я колись хай навіть випадково, зустрів. А потім такого перехожого можу довго згадувати й думати про нього.
І про неї я також згадував, але зараз мене вразило не те, що саме вона виявилася молодою дядька Шури, а її врода. Вона була справжньою красунею! Вірніше, спершу я побачив її спину, бо вона закінчила гру й ставила свою віолончель у куток, до стіни. Потім вона обернулася до мене, і я просто отетерів!
Вона була в синій сукні, з двома гвоздиками, білою й червоною, пришпиленими до грудей. Волосся в неї було чорне. І довгі очі: вони тяглися від перенісся до скроні. Але й це не найбільше відкриття, в багатьох бувають гарні очі. В неї в очах, довкола зіниць, були пелюстки квітів. Коли я потім розповідав про це мамі, вона сміялася, але я точно знаю, що так воно й було.
— Здрастуйте! — сказав я.
Вона простягла мені руку й міцно стисла. І я помітив цю дивну особливість її очей. Я стояв спиною до вікна, а вона обличчям, і мені все чудово було видно: довкола зіниць у неї утворилися пелюстки квітів.
— Здрастуй,— сказала вона.— Мене звуть Надія Василівна.
— Вітаю вас з весіллям,— сказав я.
— Він мені й Малюкові щодня купує пляшку молока,— сказала Наташка, прагнучи зарекомендувати мене якнайкраще.
— Ось! — я показав пляшку, яку досі тримав у руці: при цьому я так крутив нею, нібито збирався жонглювати.
Надія Василівна забрала в мене пляшку й передала Наташці.
— Віднеси на кухню,— попросила вона. Наташка кинулася виконувати доручення Надії
Василівни, але одразу ж повернулася й запитала в мене:
— Вона тобі подобається?
— Дуже,— відповів я.
Не знаю, що там їм здалося, але вони, дядько Шура і його молода, Надія Василівна, засміялися.
Я давно завважив, що дорослим часто буває смішно, коли зовсім нема чого сміятися. Колись я сказав про це дядькові Шурі. А він мені відповів:
"Кажуть, людина змінюється щосім років, і те, що в дитинстві їй видається смішним, у похилому віці не смішить, і навпаки".
Щиро кажучи, я хотів би зберегти свою вдачу. Вона мені рішуче подобається. В мене весела вдача, я веселун. Навіщо ж мені змінювати свою вдачу, скажіть, будь ласка? Отож, у відповідь на мої безкорисливі слова вони засміялися, але я не образився. Сміються — отже, щасливі.
Щоправда, дядькові Шурі й цього здалося замало. Він вирішив продовжити веселощі й притулив до мого чола долоню.
— Я не хворий,— сказав я.
— Тут цілком інше,— відповів дядько Шура.— Подивись мені в очі.
Я подивився: ні, в нього в очах не було ніяких пелюсток.
— Невиліковне,— сказав дядько Шура.— Фантазер і мрійник. Взагалі, вигадник казок.
— А я, а я?— зажадала пояснень Наташка.
Дядько Шура поклав долоню на Натащине чоло, зазирнув їй у вічі й замислився.
— Рішуча персона,— сказав він нарешті.— І велика любителька морозива.
— А вона, а вона?— Наташка показала на Надію Василівну.
Дядько Шура обернувся до Надії Василівни й знову повторив усі свої маніпуляції. ■ Тут слід завважити, що дивився він їй у вічі трохи довше, ніж нам з Наташкою. Звісно, від таких очей нелегко відірватися.
— Найдобріша істота,— мовив він,— але вміє спритно це приховувати. А тепер розпочнімо бенкет.
— Розпочнімо! Розпочнімо!— войовничо заволала Наташка й побігла, щоб віднести нарешті пляшку з молоком.
Слідом за нею помчав Малюк.
— Спасибі,— неприродним голосом сказав я.— Мені уроки треба робити.
Зрозуміло, мої слова були курям на сміх: відмовлятися від весільного бенкету заради уроків, нібито я тільки те й роблю, що ходжу по весіллях,— але було незручно нав'язувати себе.
— Поглянь, які в нас торти, салати, бутерброди,— спокушав мене дядько Шура.— Ти що, хочеш нас образити?
— Ні,— радісно відповів я й квапливо сів до столу.
— Наташо,— звелів дядько Шура,— прибор Борисові!
Вбігла Наташка, в ногах у якої плутався знавіснілий Малюк. Вона принесла мені тарілку, виделку й ніж і поставила переді мною чудовий кришталевий келих. Коли вона ставила його на стіл, то він задзвенів чистим дзвоном. Запала врочиста тиша.
Дядько Шура взяв шампанське й відкоркував його. Воно почало пінитися й вихоплюватися з пляшки.
Надія Василівна відсунулася, щоб урятувати сукню, і впустила свій келих. Чудовий кришталевий келих з дивовижним дзвоном!
Отоді-то й спалахнуло невеличке вогнище, яке потім розгорілося в люту пожежу, здатну знищити все, і яку мені пощастило погасити.
Я знаю, я вже казав про це. Але, щоб у вас у голові гарненько відбилася ця подія, щоб ви потім не повторили моїх дурниць й не приймали поквапливих рішень, нагадую вам про це. І собі, зрозуміло, також. Вік живи, вік учись.
Тьотя Оля полюбляє говорити: "Коли ти хочеш, щоб тебе зрозуміли, повтори головну свою думку на початку розповіді, посередині й наприкінці". На мою думку, це правильні слова.
Отож, кришталевий келих почав падати, описуючи плавну дугу.
Дядько Шура зробив неймовірно гарячковий порух, щоб урятувати келих, але це Йому, звісно, не вдалося. Адже він не штукар і не чарівник, а лише хірург, до того ж у одній руці досі тримав шампанське.
Келих, звичайна річ, досяг підлоги й розбився, а слідом за ним на підлозі опинився дядько Шура.
Можливо, він упав навмисно, щоби насмішити публіку? А можливо, просто не втримався на стільці? Принаймні він засміявся, а за ним засміявся і я. Зрештою келих — це тільки келих, навіть коли він чудовий, кришталевий, з дивовижним дзвоном.
Ми сміялися, сподіваючись розвеселити й захопити решту, але захопили тільки Малюка. Він почав одчайдушно гавкати.
— Шкода,— сказала Надія Василівна, сіла навпочіпки й заходилася збирати друзки.
— Це мамин келих,— раптом тихо, але виразно промовила Наташка. І відразу ввірвала наш сміх.
— Що ти вигадала,— невпевнено заперечив дядько Шура.
І всім стало зрозуміло, що це насправді був келих Натащиної мами.
— Ти сам казав,— повторила Наташка.— На ньому була подряпина.
Надія Василівна, підібравши друзки, вийшла.
Дядько Шура нічого не відповів Наташці; дістав новий келих і поставив перед Надією Василівною.
Весілля тривало, але це було вже трішки-трішки не те весілля.
Дядько Шура почав розливати шампанське. При цьому він удавав, ніби нічого не сталося, але з його порухів, з метушні, з невпевнено-врочистого голосу видно було, що цей випадок для нього прикрий.
Нарешті шампанське було розлите, і знову запала тиша.
І я почув "легкий шерех їхнього нового життя", передчуття чогось дуже доброго. "А попереду у вас буде отаке-то й отаке, отаке-то й отаке",— сказала б
7 В. Желєзішков
193
тьотя Оля і наговорила б на добро багато гарного й звабливого, щоби їм захотілося всього цього терпеливо чекати. Саме це вона й називала "легким шерехом нового життя". Щоправда, тьотя Оля ніколи не попереджала про те, що в житті людини може бути й погане, й важке. І це була її помилка, але така вже була вона людина.
Дядя Шура мовчки поглянув на Надію Василівну, і, крім радості в очах, у нього була прихована журба.
Тоді я цього не розумів, як можна журитися, коли радість. А тепер я ж то знаю, що все в житті сполучається: радість теперішнього й журба минулого. Виходить якась гіркувата радість.
І раптом дядя Шура обернувся до мене й запитав:
— А що з цього приводу сказала б ваша знаменита тьотя Оля?
— Це Борина тьотя,— пояснила Наташка Надії Василівні.— Вона геть усе знає.
— Вона сказала б...— Від страху перед цією красунею в мене з голови все вилетіло. Я навіщось підвівся й від збентеження почервонів.— Вона сказала б...
— ...Що життя все ж таки чудове,— раптом мовила Надія Василівна.
— Авжеж!— вигукнув я й докінчив словами тьоті Олі:—"... і попри все треба йти вперед".
— Ур-а-а тьоті Олі! — сказав дядько Шура, підніс угору келих і "рушив уперед"!
І Надія Василівна "рушила вперед": вона підвелася й піднесла угору келих.
Я теж підніс угору келих!
І Наташка, забувши про кривду, ступила перший крок назустріч невідомому.
Невідомому мені, невідомому їй, але вже тоді відомому, як потім виявилося, неймовірно розумній Надії Василівні.
Наташка видряпалася на стілець, щоби бути врівні з усіма, й ми чокнулися.
— Наташо,— сказала Надія Василівна,— пробач мені.
Щоразу, коли я згадую це весілля, в мене у вухах лунає дзвін наших келихів і слова Надії Василівни, звернені після Наташки до мене:
— А ти мені віриш, друже мій?
Спершу я навіть не зрозумів, що вона розмовляє зі мною, а здогадавшися, страшенно зрадів: бути другом такої красуні будь-кому приємно.
— Вірю,— проникливо й тихо відповів я, хоча мені хотілося волати: "Вірю, вірю, вірю!" Була якась величність у її словах "друже мій", і мені захотілося зробити для неї негайно щось надзвичайне, і я сказав:
— А я читав, на весіллях завжди б'ють келихи. Це на щастя.
— Атож! — закричав дядько Шура, зовсім як хлопчик.— Це на щастя! На весіллях завжди б'ють келихи!
І дядько Шура випив своє шампанське, підніс келих і щосили кинув на підлогу. І другий келих розлетівся в друзки. Завважте, ще один чудовий кришталевий келих з дивовижним дзвоном!
Уявляю, як би здивувалися пацієнти дядька
7*
195
Шури, коли б побачили його зараз. І ми, звісно, здивувалися. В Наташки очі полізли на лоба і в мене вони також полізли б, але я вмію владати собою. А Надія Василівна, я помітив, осудливо похитала головою.
Тоді дядько Шура затих і винувато, трохи сумовито мовив:
— На весіллях завжди б'ють келихи.
Він простягнув руку Надії Василівні, і вона у відповідь простягла йому свою.
Вони дивилися одне на одного.