Життя і пригоди дивака - Желєзніков Володимир

До речі, звідти стирчала її святкова синя спідниця.

Я відразу зрозумів, знаючи її вдачу, що тут не жарти, і заходився, анітрохи не дивуючися з цієї вечірньої зустрічі, прикидатися таким собі дурни-ком-балакуном, якому завжди смішно, хоч навіть іде дощ і маленька дівчинка вирушає в якісь далекі й невідомі мандри.

Потанцювавши біля Наташки і роздивившись її як слід — обличчя в неї зіщулилося й посиніло від холоду, мокре волосся звисало пасмочками, плечі пальта були мокрі,— я зрозумів, що вона гуляє під дощем уже не одну годину. "Мабуть, налаштувалася тікати в гори до дядька Шури",— подумав я.

— Може, відкладеш свою справу до кращої погоди?— запропонував я все ще радісним голосом.— Он як змокла... Біжімо додому...

— Не піду, не піду! — відповіла Наташка.— Я від'їжджаю.

Так, відмовити її буде нелегко.

— Чому?— вкрай здивувався я.

— Тому, і все,— вперто повторила вона.

— Через Надію Василівну? — обережно запитав я.

Наташка не відповіла: обличчя в неї було зосереджене й сумне.

— А як же дядько Шура?— не відступав я.— Адже він не сьогодні-завтра повернеться, а тебе немає.

— Я йому більше не потрібна,— відповіла Наташка.— Вони в кіно вдвох ходять. А вечорами розмовляють та розмовляють. Він їй про операції, а вона йому про музику.

"Так,— подумав я.— Отже, вона тікає в іншому напрямку. Це вже легше".

— Ото вигадала, дурненька! — обурився я.— Ну що мені з тобою робити?

Вона зраділа моїм словам, бо їй зараз було самотньо, і раптом начебто дружнє співчуття, і запитала:

— А ти за неї чи за мене?

— Я?.. За тебе,— не дуже впевнено відповів я.— Відомо, давня дружба не іржавіє.

— Тоді я розкрию тобі свою таємницю,— сказала Наташка.— Я йду в цирк.— Вона звела на мене очі.

— У цирк?— перепитав я.— Коли?— Що тільки не вигадають оці діти!

— Зараз,— відповіла Наташка.

— Зараз уже пізно,— відповів я.— Ходімо додому,— і спробував узяти її за руку.

Вона випручалась і твердо мовила:

— Цирк працює пізно. І туди беруть дітей.

— Тебе завтра ж повернуть додому,— сказав я з деякою злістю: я змерз і добряче змок.

— Я зміню ім'я,— відповіла Наташка,— й відріжу косу.

— Цікаво, яке ж ти візьмеш ім'я?— запитав я.

— Можливо, Попелюшка,— сказала Наташка. В цей час під'їхав тролейбус, і вона кинулася до

його дверей. А я, не знаючи, що діяти, схопив її за поли пальта, щоб затримати, й вигукнув:

— На арені виступає славнозвісна циркачка Попелюшка!

Тим часом тролейбус відійшов. Вона вже обернулася до мене й сказала просто й поважно:

— Даремно смієшся. Я все одно втечу!

І раптом я зрозумів, що вона справді втече, і мені стало соромно, що я так блазнював і кривлявся. Я почав стрибати, нібито бажаючи зігрітися, а насправді дав собі перепочинок, щоб прийняти правильне вирішення.

— Ти добре придумала з цирком,— сказав я, бо побачив вогні тролейбуса, що наближався до нас.—Тільки до цього треба підготуватися. На мою думку, ти, поспішаючи, захопила не всі речі. І гроші потрібні на перших порах.

Цю мить тролейбус під'їхав до зупинки, і я швидко промовив:

— Хочеш, завтра я з'їжджу до тьоті Олі і все з нею обміркую. Тьотя Оля не дасть загинути. Якщо хтось потребує її допомоги, вона гори зрушить.

Тепер я вже почав хвилюватися по-справжньому, бо раптом злякався цієї події і побачив за її зовнішнім боком майбутні великі прикрощі.

— Потім я зароблю,— сказала Наташка,— і поверну їй.

— Повернеш, повернеш,— Я поклав руку їй на плече й відчув, що вона тремтить.— Ти чому тремтиш?

— 3-з-мерзла,— ледве розтуляючи губи, відповіла Наташка.

— А знаєш, що про це говорить тьотя Оля?— запитав я.

— Не знаю,— тремтячи й заїкаючись, відповіла Наташка.

— Вона говорить, що нема поганої погоди, а є просто погано одягнені люди.

За цими словами я зняв пальто, накинув на плечі Наташці й підняв її на руки. Від ваги мене гойднуло вбік, я ледве втримався на ногах. Довелося опустити її на землю.

Коли ми ввійшли у двір, то я побачив біля нашого під'їзду Надію Василівну. В мене відразу поліпшився настрій, і я забув про дощ і про те, що змерз. "Зараз,— подумав я,— відбудеться велике примирення й ми підемо пити чай".

— Ну, от і гаразд,— сказав я Наташці.— Бачиш, вона тебе чекає.

Я хотів гукнути Надію Василівну, але Наташка притьмом повернулась і вибігла назад на вулицю, впустивши моє пальто на мокрий асфальт. Я поглянув убік Надії Василівни. Ні, вона не поворухнулася, як і до цього стояла біля під'їзду під ліхтарем, який, хитаючись, то подовжував її тінь, то скорочував.

Я метнувся за Наташкою, наздогнав, схопив за плечі. Вона відчайдушно била мене ногами, дубасила щосили — я ніколи не бачив її у такому стані — і пручалася.

— Не хочу! — кричала вона.— Не хечу! Не підуі

— Облиш зараз же! — теж закричав я й волоком потягнув її назад.

І тоді Наташка — вона була, мабуть, у відчаї —~ укусила мене за руку. Від несподіванки я її випустив, і вона відбігла вбік.

— От божевільна! — сказав я.— Ти мені прокусила руку!

Вона поглянула на мене спідлоба. Ні, вона ні за що не поступиться.

Тепер ми стояли на бульварі. І в цьому довгому коридорі поміж тонкими деревами з мокрими стовбурами Наташка видалася мені зовсім маленькою. Я відчув, яка вона мені дорога. За одну мить переді мною промайнуло все наше спільне життя.

— Але й дужа ти стала! Я ледве з тобою впорався,— сказав я.— Тебе обов'язково візьмуть у цирк.

— А можна, я поживу в тебе до цирку?— раптом запитала Наташка.

Я вже хотів був їй відповісти, що можна, бо справді це можна. Хай поживе в мене, поки повернеться дядько Шура з відрядження й помирить їх. І прикусив язика. Змусив себе на хвилину задуматися, щоби вибрати правильний шлях. Скільки разів я, поспішаючи, помилявся. "Нема нічого гіршого за брехуна, який кидає обіцянки на вітер",— учила мене тьотя Оля. Вона втовкмачувала мені цю істину постійно й уперто не без підстави доти, доки я не відчув гостру потребу в правді, доки в мене не виникло почуття відповідальності за свої вчинки.

Ось чому я задумався. Але якщо йти далі за тьотею Олею — а я йшов на своєму шляху саме за нею,— то треба було звернутися до її слів: "У боротьбі завжди треба ставати на бік слабкого, якщо ти не певен, хто має рацію. І це буде найменшим злом". Я так і вчинив і сказав Наташці:

— Звичайно, можна. Спатимеш на дивані у великій кімнаті.

Отоді-то я поклявся бути вірним Наташці до кінця й відмовився від Надії Василівни, хоча це була моя помилка.

Гіршого немає у світі, ніж зрада. Це вже точно. Я не хочу виправдовуватися й не хочу чистеньким вискочити з цієї події.

Я насправді так думаю.

Одначе життя прекрасне, й треба вперто йти вперед. Треба йти вперед, не затримуючись на дрібниці життя. Треба вміти бути вище за них.

Я пішов далі своїм шляхом, спершу задихаючися від пороху, тобто плутаючись у власних думках і вчинках, потім нарешті зміцнів і повернувся до повторного радісного відкриття Надії Василівни, "надзвичайної людини щирої душі". (Останні слова, як бачите, взято в лапки, бо вони належать тьоті Олі. Звісно, ці слова найвищої похвали не мали безпосереднього відношення до Надії Василівни, оскільки тьотя Оля на той час її не знала.) У цю важку мить нашого життя мені сяйнула світла

думка познайомити Надію Василівну з тьотею Олею.

Ось у мене був такий випадок торік. Один з моїх первачків надумав кинути школу. Він лежав цілими днями в ліжку й утратив будь-який інтерес до життя. І ніхто не міг збагнути, в чому річ. Я його потягнув до тьоті Олі, майже волоком тягнув: він не хотів іти. Виявилося, він подарував своїй сусідці за партою будильник, який узяв удома не спитавшись, а його батьки забрали будильник у дівчинки назад. І він після цього не міг піти до школи. Соромився. І нікому не казав цього цілих три дні! А тьоті Олі виклав за півгодини після знайомства. Всі були вражені, навіть я, який знав, що тьотя Оля вміє так зазирнути в душу, що перед нею розкриваються

всі — і надзвичайно розумні, і розумні, І навіть несосвітенні дурні.

— Ходімо?— запропонував я Наташці.

На мою думку, вона була ладна йти за мною.

— А якщо вона не пішла?— невпевнено запитала Наташка.

— Покладись на мене,— сказав я.— Ми пройдемо сусіднім під'їздом.

Узяв її за руку — вкотре! — щоб вести далі.

"В дорогу, в дорогу! Втомленим подорожнім потрібен відпочинок",— так завжди говорила мені в дитинстві тьотя Оля, коли я стомлювався й пхикав і не хотів іти далі. Й щоразу загадкові слова, "втомленим подорожнім", звернені до мене, відновлювали мої сили.

— В дорогу, в дорогу! — вигукнув я.— Втомленим подорожнім потрібен відпочинок.

Ми ввійшли в двір і шмигнули в сусідній під'їзд.

Я вийшов до Надії Василівни вперше без будь-якої радості. Тому й ліфтом не поїхав, а почалапав пішки, бажаючи набратися сил для розмови.

Надія Василівна стояла на попередньому місці. Вона була одягнена явно не по погоді: в нове чудове пальто. Це мене ще дужче насторожило, і слова, які я заздалегідь приготував, про те, що Наташка пішла з дому і тепер тимчасово житиме в мене, застрягли в горлі.

— А-а-а, добривечір,— зраділа мені Надія Василівна.— Ти куди в таку погоду?

— Я люблю дощ,— відповів я неприродно хрипким голосом.— А ви таксі чекаєте?

— Ні,— відповіла вона й змахнула краплю дощу, яка впала на рукав її чудового пальта,— Наташу.

— Наташу? — перепитав я, далі вдаючи, ніби нічого не знаю, хоч мені це було неприємно.

— Я зайшла по неї до школи, як ми домовилися, але вона мене не дочекалася... І ось кудись зникла.

— Це з нею бувало й колись,— сказав я.

— А я чомусь хвилююся,— відповіла Надія Василівна.

— Даремно хвилюєтесь. У неї подруг цілий будинок, і всі її люблять,— заспокоїв я.— Зайшла до когось і загралася.

Навіщо я це говорив, було зовсім незрозуміло, але я говорив і край.

— Я всіх оббігала,— сказала Надія Василівна.— Ніхто її не бачив.

Після цього розмова наша зів'яла. Від дощу й хвилювання мене почало лихоманити. До того ж я завжди почуваюся ніяково, коли люди мовчать, хоч добре знаю, що почуватися ніяково від цього не треба. Мовчи стільки, скільки тобі самому хочеться, і говори, тільки коли в тебе є в цьому необхідність. Тьотя Оля часто мені нагадувала: "Слово треба берегти, бо воно святе, воно здатне виражати думку. Людина, яка говорить,— творець. Тож ніколи не треба просто теревенити. Теревені принижують слово".

Пригадавши ці слова, я легко помовчав ще хвилин десять і трохи зміцнів для подальшої розмови.

— "Перш ніж зневірятися чи розчаровуватись в комусь, поясни йому все гарненько, він і зрозуміє".— Так говорить тьотя Оля.

— Он як,— багатозначно промовила Надія Василівна.

— Тьотя Оля давно помирилася б з Наташкою,— сказав я.

— А хто тобі сказав, що я з нею посварилася?— запитала вона.— Втім, це не має значення...