Будденброки - Манн Томас
Нижчепідписаний зважується, найдорожча мадемуазель, уклінно послати Вам разом з листом цього персня як запоруку його неминущих почуттів. Складає найпокірніші вітання і палко цілує Вашу руку, найвідданіший слуга Вашої милості
Грюнліх"
"Любий тату!
Господи, яка я була сердита! Доданого листа й персня я щойно отримала від Гр., з хвилювання в мене аж голова заболіла, і я не могла придумати нічого ліпшого, як переслати все це Вам. Гр. не хоче мене зрозуміти, а того, що він так поетично зве "обітницею", просто ніколи не було, і я Вас дуже прошу негайно розтлумачити йому, що тепер я ще в тисячу разів менше, ніж півтора місяця тому, схильна зв'язати себе з ним навіки, і хай він нарешті дасть мені спокій, не виставляє себе на посміховисько. Вам, найкращому з батьків, я можу признатися, що, крім того, дала слово іншому. Він мене любить, а я його люблю так, що годі й сказати. О тату! Я могла б списати про це не одну сторінку. Я маю на увазі пана Мортена Шварцкопфа, що вчиться на лікаря і, як тільки здобуде докторський ступінь, проситиме у Вас моєї руки. Я знаю, що звичай велить мені одружитися з купцем, але Мортен належить до іншої групи шанованих людей – до вчених. Він не багатий, а Ви з мамою надаєте цьому дуже великої ваги. Проте, любий тату, хоч яка я молода, а скажу Вам на це ось що: життя не одного навчило, що саме багатство не завжди робить людину щасливою. Цілую тисячу разів,
Ваша покірна дочка Антонія
Р. S. Бачу, що перстень із золота низької проби й дуже тонкий".
"Люба моя Тоні!
Листа твого отримав. Зважаючи на його зміст, сповіщаю тобі, що я взяв за свій обов'язок довести у відповідній формі до відома панові Грюнліху про твій погляд на речі, і наслідки нашої розмови просто вразили мене. Ти доросла дівчина й опинилась у вельми складному становищі, тож я мав би гріх на душі, коли б не сказав тобі, до чого може призвести твій нерозважний крок. А саме: від моїх слів пан Гр. впав у розпуку й заявив, що коли ти й далі стоятимеш на своєму, то він накладе на себе руки, бо так тебе любить, що не може без тебе жити. Оскільки мене не переконує те, що ти пишеш про свою схильність до іншого, то прошу тебе погамувати своє обурення з приводу надісланого тобі персня і ще раз зважити все як слід. Як добрий християнин я переконаний, люба доню, що кожна людина повинна шанувати почуття інших, і хто зна, чи не доведеться тобі відповідати перед Всевишнім суддею за те, що чоловік, чиї почуття ти вперто й жорстоко зневажаєш, учинить гріх самовбивства. А ще хотів би нагадати тобі те, що не раз уже казав усно, а тепер маю нагоду повторити й письмово, чому вельми радий, бо хоч усна мова й діє на людину живіше і безпосередніше, зате писане слово має ту перевагу, що його без поспіху вибираєш і без поспіху ставиш на папір, що воно вже ніде не дінеться, добре зважене і в належній формі та в належному місці вжите, його можна знову й знову перечитати, і тому воно діє певніше. Ми, люба моя доню, народжені не для того, що нам, короткозорим, видається нашим власним, невеличким особистим щастям, бо ми не поодинокі незалежні істоти, які живуть тільки для самих себе, а ніби ланки в єдиному ланцюзі, немислимі без довгого ряду тих, що передували нам, показуючи шлях, і в свою чергу, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч, твердо наслідували випробувану, гідну пошани традицію. Твій шлях, здається мені, ось уже два місяці чітко, ясно визначений, і ти не була б моєю дочкою, не була б онукою твого святої пам'яті діда і взагалі гідним членом нашої родини, якби справді надумала вперто і легковажно простувати своєю власною, хибною дорогою. Оце я прошу тебе, люба моя Антонів, зважити в своєму серці.
Твоя мати, Томас, Христіан, Клара і Клотільда (вона кілька тижнів прогостювала в свого батька у "Непривітному"), а також мамзель Юнгман палко тебе вітають. Ми всі тішимося, що невдовзі зможемо тебе пригорнути до свого серця.
Із щирою любов'ю твій батько"
Розділ одинадцятий
Дощ хлющив як з відра. Небо, земля, і вода злилися в одне, рвучкий вітер підхоплював краплі дощу, періщив ними у вікна, і по шибках спливали патьоки, застуючи світ. У димарях лунали жалібні, розпачливі голоси…
Коли Мортен Шварцкопф зразу по обіді вийшов на веранду з люлькою в зубах поглянути, що робиться на небі, то побачив перед собою добродія в довгому, вузькому осінньому пальті в жовту кратку і в сірому капелюсі. Перед будинком стояла наймана карета з блискучим від дощу верхом і заляпаними гряззю колесами. Мортен розгублено втупився в рожеве обличчя незнайомого. Баки в нього мали такий вигляд, наче їх притрушено тим порошком, що ним золотять горіхи на різдво.
Добродій у пальті глянув на Мортена, як дивляться на служника: ледь примружившись, ніби не добачаючи його, і спитав оксамитовим голосом:
– Можу я поговорити з паном старшим лоцманом?
– Звичайно, – промурмотів хлопець, – батько, здається…
Почувши ці слова, добродій глянув на Мортена пильніше; очі в нього були водяво-блакитні, наче в гусака.
– Ви пан Мортен Шварцкопф? – запитав він.
– Так, – відповів Мортен, силкуючись надати своєму обличчю суворого виразу.
– Он як! Справді… – почав був добродій у пальті, але не докінчив і натомість сказав: – Будьте такі ласкаві, юначе, доповісти про мене своєму батькові. Моє прізвище Грюнліх.
Мортен провів пана Грюнліха верандою в коридор, відчинив йому праворуч двері до контори, а сам пішов до вітальні сказати батькові про відвідувача. Пан Шварцкопф вийшов, а Мортен сів до круглого столу, сперся на нього ліктями і, не підводячи очей на матір, що церувала панчохи біля притемненого дощем вікна, нібито заглибився в "нікчемну газетку", де могло бути хіба що повідомлення про срібне весілля консула такого-то. Тоні спочивала нагорі в своїй кімнаті.
Старший лоцман, заходячи до контори, мав вираз людини, дуже задоволеної щойно з'їденим обідом. Кітель його був розстебнутий, з-під нього виглядав білий жилет, туго напнутий на чималому череві. Сива моряцька борідка відстовбурчувалась на червоному обличчі. Він задоволено водив язиком по зубах, і від того його простацький рот набирав найхимерніших обрисів. Він швидко, рвучко вклонився, з таким виглядом, наче хотів сказати: "Ось як треба кланятись!"
– Добридень, – привітався він. – Я до ваших послуг.
Пан Грюнліх і собі церемонно вклонився, і кутики рота в нього ледь опустилися. Потім він тихо мовив:
– Ге-ем!
За контору правила невеличка кімната, понад підлогою на кілька футів обшальоваиа деревом, а далі просто побілена. Вікно, в яке без упину тарабанив дощ, було завішене жовтими від тютюнового диму завісками. Праворуч від дверей стояв довгий, сяк-так збитий стіл, захаращений паперами, а на стіні над ним приколота була велика карта Європи і менша – Балтійського моря. Посеред кімнати зі стелі звисала гарно зроблена модель судна з напнутими вітрилами.
Старший лоцман показав гостеві на вигнуту канапу навпроти дверей, оббиту чорною полусканою клейонкою, а сам зручно вмостився в дерев'яному кріслі, склавши руки на животі. Пан Грюнліх, у застебнутому до самого коміра пальті, тримаючи капелюха на колінах і не торкаючись спинки канапи, сів на самісінькому її краєчку.
– Ще раз кажу, – озвався він, моє прізвище Грюнліх, Грюнліх із Гамбурга. Замість рекомендації згадаю, що я маю честь бути довіреним клієнтом оптового торговця консула Будденброка.
– Allabonohr![44] Дуже приємно, пане Грюнліху! Але, може б, ви сіли трохи зручніше? Вип'єте чарочку грогу з дороги? Я зараз гукну до кухні…
– Дозволю собі зауважити, – спокійно мовив пан Грюнліх, – що часу в мене обмаль, карета моя чекає, і я, на жаль, мушу просити вашої уваги лише на кілька слів.
– Я до ваших послуг, – знову сказав пан Шварцкопф, трохи спантеличений.
Запала мовчанка.
– Пане старший лоцман! – почав пан Грюнліх, рішуче тріпнувши головою і ледь закинувши її назад. Тоді знову помовчав, щоб ще підсилити враження від цього звертання, і так стиснув уста, що рот став схожий на гаманець, стягнений ремінцем. – Пане старший лоцман, – ще раз мовив він, потім швидко проказав: – Справа, в якій я прийшов до вас, безпосередньо стосується молодої дами, що вже понад місяць мешкає у вашому домі.
– Мамзель Будденброк? – спитав пан Шварцкопф.
– Саме так, – майже нечутно потвердив пан Грюнліх і похнюпив голову; в кутиках рота в нього з'явилися глибокі зморшки. – Я… вважаю себе зобов'язаним оповістити вас, – повів далі він ледь переливчастим голосом, а тим часом очі його з виразом якнайпильнішої уваги перебігали з одного місця в кімнаті на інше, аж поки втупились у вікно, – що не так давно я просив руки цієї мадемуазель, отримав цілковиту згоду її батьків, і що сама панна, хоч формального заручення ще й не було, недвозначно пообіцяла мені свою руку.
– Їй-бо? – жваво перепитав пан Шварцкопф. – А я навіть гадки не мав! Вітаю, пане… Грюндіху. І Щиро вітаю! Добру маєте наречену, не дівчина, а золото…
– Дуже вдячний, – підкреслено холодним тоном мовив пан Грюнліх. – Що ж до моїх відвідин, шановний пане старший лоцман, – повів далі він так само переливчастим, але вже підвищеним голосом, – то мене до вас привела ось яка обставина. На шляху до нашого шлюбу зовсім недавно виникли перепони, і ці перепони… походять з вашого дому? – Останні слова він промовив питальним тоном, паче хотів сказати: невже це правда?
Пан Шварцкопф високо звів брови і засмаглими моряцькими руками в білих волосках ухопився за бильця крісла – оце й уся була його відповідь.
– Авжеж, я справді чув таке, – сказав пан Грюнліх сумно, але впевнено. – Чув, що ваш син, студент медицини, дозволив собі… хай і несвідомо… поважитись на моє право… що він скористався тимчасовим перебуванням панни Будденброк у вашому домі, щоб домогтися від неї певних обіцянок…
– Що? – крикнув старший лоцман і, з усієї сили впершись руками в бильця, схопився на ноги. – Та я йому зараз… Це вже чортибатьказна-що… – Він у два кроки опинився коло дверей, рвонув їх і голосом, що міг би заглушити найдужчий прибій, гукнув у коридор: – Мето! Мортене! Ходіть сюди! Обоє ходіть!
– Я дуже шкодую, пане старший лоцман, – мовив пан Грюнліх з тоненькою усмішкою, – що заявою про свої давніші права поламав ваші батьківські плани…
Дідеріх Шварцкопф обернувсь і втупився йому в обличчя своїми пильними блакитними очима в мереживі дрібних зморщок, наче ніяк не міг второпати, що той каже.
– Добродію! – озвався він нарешті таким голосом, ніби щойно обпік горло ковтком занадто міцного грогу. – Я простий чоловік і погано розуміюся на всяких там тонкощах і викаблучуваннях… Та коли ви гадаєте, що… ну, тоді дозвольте заявити вам, добродію, що ви на хибному шляху і дуже помиляєтесь щодо моїх принципів! Я знаю, хто такий мій син, і знаю, хто така мамзель Будденброк, і мені, добродію, стане самоповаги, та й гордості теж, щоб не снувати таких "батьківських планів"! А тепер кажіть мені, відповідайте! Це що таке, га? Що я оце чую?
Пані Шварцкопф із сином стояли в дверях; мати, ні про що не здогадуючись, обсмикувала фартух, а Мортен мав міну запеклого грішника… Коли вони зайшли, пан Грюнліх не підвівся, навіть не змінив пози: так само рівно, спокійно сидів на краєчку канапи, в застебнутому під саму шию пальті.
– То ти, виходить, вівся, як дурний хлопчисько? – крикнув старший лоцман Мортенові.
Юнак стояв, засунувши великого пальця між гудзики куртки; дивився він похмуро, затято, і аж щоки надув з упертості.
– Так, батьку, – озвався він, – панна Будденброк і я…
– Ага! Ну, то я тобі скажу, що ти блазень, йолоп, розтелепа! І що ти негайно поїдеш до Геттінгена, чуєш? Завтра ж таки! І що все це були дитячі витребеньки, дурні вибрики.
