Воно - Кінг Стівен

Спадаючи, павутиння з шипінням розкреслило мережу шрамів на його гіпсовій пов'язці. — Я чув Його, Воно вмирало, бо так не стогнеш, якщо зібрався на сокс-хоп[783], Воно вмирало, я впевнений!

З темряви вигулькнув Річі, схопив Білла й скрутив його в обіймах. Він ляскав його по спині, наче знаходився під кайфом.

— Я також Його чув — Воно здихало, Великий Білле! Йому срака! А ти не затинався! Анітрішки! Як це ти так? Як, у біса?..

У Білла плуталися думки. Втома обважувала його, чіпляючись важкими незграбними руками. Він не пам'ятав, щоб колись був таким виснаженим… та в голові він чув тягучий, мало не тужливий голос Черепахи: "Я б скінчив усе зараз; не дай Йому втекти… що можна зробити в дванадцятирічному віці, можна вже ніколи не подужати".

— Однак ми маємо пересвідчитися в цьому…

Тіні витягували щупальця та перепліталися, і темрява згущувалася. Проте, перш ніж вона повністю задушила світло, йому здалося, що він побачив той самий пекельний сумнів на обличчі Беверлі… і в Стенових очах. Згасли рештки слабкої люмінесценції, та вони досі чули, як стуко-дриго-шепотіло Його страхітливе павутиння в пітьмі, розпадаючись на шматки.

3

БІЛЛ У ПОРОЖНЕЧІ / ЛІГВО

— і знов ти тут, Малюче! а куди поділося твоє волосся? ти лисий, наче більярдна куля! як сумно! та й сумно, як швидко спливає людський час! кожне життя — короткий памфлет, написаний ідіотом! раз-два й тю-тю!

Мене й досі звуть Білл Денбро. Ти вбило мого брата, вбило Стена Боса Юріса, намагалося вбити Майка. Тож я ось що тобі скажу: цього разу я не зупинюся, поки роботу не буде зроблено.

— Черепаха був тупим, аби брехати, він сказав тобі правду, Малюче… деякі можливості випадають лише раз, і ти справді скривдив мене… заскочив Мене зненацька, та більше так не вийде. Бо це Я прикликав тебе. Я.

Атож, прикликав, та то був не лише Твій поклик.

— Черепаха, твій друзяка… він помер кілька років тому. старий ідіот наригав усередині панцира й захлинувся галактикою — чи то одною, чи то двома, дуже сумно, правда ж? та й досить чудернацько, аби посісти почесне місце в книжках Ріплі "Вір чи не вір" — ось що я думаю; сталося це приблизно тоді, як у тебе трапилася та творча криза — певне, ти теж це відчув, Малюче.

І в це я також не вірю.

— о, повіриш… от побачиш, цього разу, Малюче, я покажу тобі геть усе, включаючи смертевогні.

Він відчув, як підвищився, задзижчав, загуркотів Його голос, і нарешті Білл зрозумів усю глибину люті Воно і злякався.

Він сягнув по язик свідомості Воно, напружився, відчайдушно намагаючись оживити дитячу віру, водночас розуміючи смертельну правду Його слів — минулого разу Воно було непідготовлене. Однак наразі… ну, навіть якщо їх прикликав не тільки Павук, Воно чекало на них.

Та все ж…

Він відчув, як бринів його власний кришталево-чистий гнів, і втупився в очі потвори. Подумки він намацав Його старі шрами, розуміючи, як сильно Його було поранено в минулому, що Йому й досі боліло.

І коли Воно висмикнуло його свідомість з тіла та пожбурило її у порожнечу, Білл сконцентрував усе своє єство на тому, аби схопити Його язик… і промахнувся.

4

РІЧІ

Інші четверо паралізовано спостерігали. Все відбувається так, як минулого разу, та лише спочатку. Павук, який, здавалося, от-от схопить Білла й проковтне його, раптом завмер. Погляд Білла зафіксувався на Його рубінових очах. З'явилося відчуття контакту… зв'язку поза їхнім розумінням. Та явно тривала битва, вольова боротьба.

А тоді Річі зиркнув угору на нове павутиння і помітив першу відмінність.

Там були тіла: деякі наполовину з'їдені й наполовину зогнилі — точно так само, як колись… Але вище, в кутку, висіло ще одне тіло, і Річі був певен, що воно й досі свіже, і, можливо, досі живе. Беверлі не подивилася вгору — вона прикипіла очима до Білла та Павука — одначе, попри весь жах, Річі побачив схожість між нею та жінкою в павутинні. Її волосся було довгим та рудим. Очі відкриті, та скляні й нерухомі. З куточка рота й до підборіддя спускалася цівка слини. Вона кріпилася до одного з головних кабелів сітки, звисаючи на шовковій припоні, яка обплутувала її під руками й на попереку — жінка схилилася, немов збиралася уклонитись. Її руки та босі ноги вільно звисали донизу.

Біля підніжжя павутини Річі побачив скорчене тіло чоловіка, якого він ніколи не зустрічав… Та його мозок мало не підсвідомо вловив певну схожість з дорослою версією сумнозвісного Генрі Баверза. У незнайомця були закривавлені очі, а навколо рота й на підборідді в нього запеклась темно-червона піна. Він…

А тоді почувся крик Беверлі:

— Щось не те! Щось пішло не так, зробіть щось, заради Бога, ЗРОБІТЬ щось!..

Річі метнув погляд на Білла з Павуком… і відчув/почув страхітливий регіт. Біллове обличчя дивовижним чином розтягнулося. Шкіра стала землистою, пергаментною та блискучою, немов у старого діда. Очі закотилися, перетворившись на самі більма.

Де ж ти, Білле?

На його очах у Білла з носа бризнула кривава піна. Губи в Денбро смикалися, він намагався закричати… і Павук знову почав наступати. Воно оберталося, оголюючи жало.

Воно збирається вбити його… вбити його тіло… поки його розум десь в іншому місці. Воно хоче назавжди замкнути його там. Воно перемагає… Білле, де ти? Заради Бога, де ти?

І звідкись, з якоїсь неймовірної далини, долинув слабкий Біллів крик… і слова, хоча й безглузді, були виразними й сповнені млосного

(Черепаха мертвий о Господи Черепаха справді помер)

розпачу.

Беверлі знову завищала й закрила вуха руками, немов для того, щоб не чути того згасаючого голосу. Павук звів жало, і Річі кинувся до нього з посмішкою, що розповзалася його обличчям, та закричав своїм найкращим Голосом Ірландського Копа:

— Куди, куди, моя фойна краля?! Шо се ти в біса коїш?! Припини це лойно, а то схойплю за спідницю й відхльойстаю по сраці!

Павук обірвав сміх, і Річі відчув, як у Його голові почало здійматися злісне, болюче виття. "Поранив Його! — тріумфально подумав він. — Поранив Його, як вам таке, скривдив Його, і знаєте, що? Я ЗЛОВИВ ЙОГО ЯЗИК! ГАДАЮ, ЯКИМСЬ ЧИНОМ БІЛЛ ЙОГО ВИПУСТИВ, ТА ПОКИ ВОНО ДИВИЛОСЯ В ІНШИЙ БІК, Я ЗЛО…"

Воно заверещало на Річі — крики завирували в його мозкові, наче рій оскаженілих бджіл, — і наступної миті його вибило з тіла й шпурнуло в пітьму; він почав усвідомлювати, що Воно намагалося стріпнути його. І в Нього справді непогано виходило. Річі затопив жах, та його вмент замінило відчуття космічної абсурдності. Він згадав, як Беверлі показувала прийоми з його дунканівським "йо-йо": як змусити його "заснути", "поводити собачку", крутнути "навколосвітню подорож". А тепер лиш погляньте на нього! Річі, Людина-Йо-Йо, з язиком Воно замість нитки. Ось він, теж крутить фокуси, та цей звався не "поводити собачку", а "поводити Павука", і якщо це не кумедно, то у вас немає почуття гумору!

Річі зареготав. Звісно, нечемно сміятися з повним ротом, та хто тут, назовні, читав міс Менерз?[784]

Від цієї думки він ще більше розвеселився й сильніше стиснув щелепи.

Павук заверещав і розлючено затрусив його, виючи з гніву, що Його знову захопили зненацька, — Воно вважало, що Йому спроможний протистояти лише письменник, а тоді, коли Воно очікувало цього найменше, Його зловив цей чоловік, який реготав, наче навіжений хлопчисько.

Річі почув, що зісковзує.

Почекати секунда, сеньйор-рито, ви тута зібрався разом, і я не продати тобі лотерейного білета, бо всі вигравати, багатий ставати, клястися на мамця звати.

Він почув, як зуби знову вгрузли в Його м'ясо, цього разу сильніше. І Річі прохромило болем, коли Воно вчепилося іклами в його язик. Та що б там не було, йому й досі було смішно. Навіть у цій чорноті, пожбурений слідом за Біллом, ледь тримаючись за язика потвори, яку й словами не описати, за той єдиний його зв'язок із власним світом, попри біль від Його отруйного укусу, що затьмарював його мозок червоним туманом, йому однаково було збіса смішно. "Зацініть, чуваки: диск-жокеї вміють літати!"

Ще й як уміють.

Річі перебував у непроникній пітьмі (він навіть не здогадувався, що така чорна пітьма взагалі може десь існувати), летів зі швидкістю, яка здавалася йому мало не швидкістю світла, і його трусили, як тер'єр — щура. Він відчув щось попереду, присутність якогось колосального трупа. Це той Черепаха, про якого заводилося слабке Біллове голосіння? Певне, що так. Це був спорожнілий панцир, мертва шкаралупа. А тоді він проминув її, поринувши глибше в темряву.

"Оце так газуємо", — подумав він, і його знову кинуло в сміх.

Білле! Білле, ти мене чуєш?

— його нема, він у смертевогнях, відпусти! ВІДПУСТИ!

(Річі?)

Неймовірно далеко, неймовірно глибоко в чорноті.

Білле! Білле! я тут! хапайся! хапайся заради Бога!

— він помер, ви всі мертві, ви застарі, хіба ти не розумієш? а тепер ВІДПУСТИ!

Агов, курво, ніколи не пізно вжарити рок-н-рол!

— ВІДПУСТИ!

Віднеси мене до нього, і я ще подумаю.

Річі!

Ближче, дякувати Богу, він уже ближче…

Я йду, Великий Білле! Річі поспішає на допомогу! Врятую твою стару тріснуту дупу! За мною висить боржок ще з того дня на Нейболт-стрит, пам'ятаєш?

— відпусТИ-И!!!

Тепер Йому було дуже боляче, і Річі зрозумів, що Воно зовсім не очікувало його нападу, адже вірило, що лише Білл може з ним битися. То й добре. Хай казиться. Річі не збирався з Ним вовтузитись: він не знав, чи можна Його взагалі прикінчити. А от Білла точно можна, і Річі відчував, що в Білла було обмаль часу, зовсім обмаль. Білл наближався до якоїсь величезної та бридкої несподіванки. До чогось, про що взагалі краще не думати.

Річі, ні! Повернись! Це кінець всього сущого! Це смертевогні!

Певне, це те, шо вмикаєш опівночі, як їдеш собі катафалком, сеньйор-ре… то є ти, моє миле дитятко? посміхнися, шоб я тебе вгледів!

І зненацька Білл був там, шурхотів темрявою

(по праву руку? по ліву? тут не було напрямку)

з того чи іншого боку. А трохи за ним Річі побачив/відчув, як щось хутко суне до них, і сміх закляк у його горлянці. То був бар'єр дивної форми поза законами геометрії, і людський розум не міг її зрозуміти. Натомість він розшифрував її, як зумів, — так само, як показав Його форму у вигляді Павука — і Річі побачив сіру стіну з титанічних скам'янілих кілків. Ці кілки безкінечно тягнулися вгору та вниз, наче пруття клітки.