Воно - Кінг Стівен

Цього цілком досить, аби туди не влізати, та найгірше те, що там можна згубитися. І таке вже траплялося".

"Траплялося. Траплялося. Таке вже траплялося…"

Звісно. Наприклад, по дорозі до Його лігва вони бачили ту купу кісток з гумованим ганчір'ям.

Білл відчув, як у голову постукала паніка, та він грюкнув перед нею дверима. Вона позадкувала, але вельми неохоче. Він усе одно чув її присутність: вона борсалася, зміїлася, наче жива істота, намагаючись прокрастись до його думок. До неї додалося настирливе питання, на яке в нього не було відповіді: убили вони Його чи ні? Річі сказав "так", Майк сказав "так", Едді теж погодився. Та йому не сподобався наляканий, невпевнений вираз, що він побачив на обличчі в Беверлі чи Стена, коли світло почало згасати, і вони почали виповзати з маленьких дверей, втікаючи від павутини, що з шелестом падала вниз.

— То що нам тепер робити? — спитав Стен.

Білл почув у його тремкому голосі наляканого маленького хлопчика, і він знав, що питання адресовано саме йому.

— Ага, — озвався Бен. — Що? Бляха, от якби в нас був ліхтар… та бодай свіч… свічка.

Біллові здалося, що в останніх трьох крапках він почув придушений хлип. Це налякало його більше, ніж будь-що. Бена приголомшила б звістка про те, що Білл вважав товстуна відважним та винахідливим, врівноваженішим од Річі та менш схильним до раптової істерики, ніж Стен. Якщо Бенова мужність збиралася от-от луснути, вони й справді потрапили в серйозну халепу. І думки в Білла крутилися не навколо скелета того чолов'яги з водоканалу — натомість він думав про те, як Том Сойєр та Беккі Тетчер заблукали в печері МакДуґала. Він відштовхував цю думку, та вона нишком поверталася. Знову й знову.

Його турбувало ще дещо, та ця ідея була надто масштабна й розмита для його втомленого хлопчачого мозку. Можливо, вона була невловимою саме через свою простоту: вони віддалялися одне від одного. Зв'язки, які з'єднували їх протягом усього літа, почали розчинятися. Вони зустрілися з Ним віч-на-віч і перемогли. Воно могло бути мертвим, як і гадали Річі з Едді, або Його могло бути так сильно поранено, що Воно проспить сотню, тисячу, десять тисяч років. Коли Воно зняло останню маску, вони побачили Його справжню подобу, і Воно було справді невимовно потворним, та після того, як розвіявся шок від першого погляду, Його фізична форма виявилася не такою вже й неосяжною, адже Його позбавили найстрашнішої зброї. Зрештою, усі вони бачили павуків. Вони були чужорідними й моторошними, аж мороз поза шкірою пробігав, і йому гадалося, що жоден із них тепер не зможе поглянути на павука

(якщо ми колись звідси виберемося)

й бридливо не здригнутися. Та, врешті-решт, павук — то лише павук. Мабуть, насамкінець, коли всі жахливі маски було скинуто, не лишалося нічого, що б людський мозок не подужав. Це була втішна думка. Нічого, окрім

(смертевогнів)

того, що чигало на них у потойбіччі, та, можливо, навіть те неймовірне живе світло, яке зачаїлося на порозі до макровсесвіту, також помирало або вмерло. Згадка про смертевогні та подорож у пітьму вже тьмянішала в його мозку, згадати їх ставало дедалі важче. Та не в цьому справа. Суть у тому, — він це відчував та не міг до кінця збагнути — що час їхнього братерства добігав кінця… воно закінчувалось, а вони й досі блукали в темряві. Той Інший плекав їхню дружбу й, певне, на деякий час вони стали чимось більшим, ніж просто зграйкою малечі. Та вони знову перетворювались на звичайних дітей. Білл відчував це так само, як і решта.

— Що далі, Білле? — спитав Річі, нарешті вимовивши це страшне питання.

— Я н-н-не зн-зн-знаю, — відповів він.

Його затинання повернулося, живе-живісіньке. Білл його чув, вони його чули, і він стояв у пітьмі, всотуючи вогкий запах їхньої наростаючої паніки й загадуючись, чи довго ще чекати до тієї миті, коли один з них — Стен, найімовірнішим кандидатом був Стен — розірве мовчання, сказавши: "Як не знаєш? Адже саме ти нас у це вплутав!"

— А як щодо Генрі? — почувся збентежений голос Майка. — Він і досі десь тут, чи як?

— От трясця… — сказав, мало не простогнав Едді. — Я геть забув про нього. Авжеж, десь тут, авжеж, і напевне так само блукає, і на нього можна наштовхнутися будь-якої миті… Господи, Білле, невже в тебе немає жодних ідей? Тут твій батько працює! Невже в тебе ну зовсім немає ніяких думок?

Білл слухав, як із нього знущається далекий гуркіт води, і намагався придумати бодай щось, адже Едді (та й усі вони) мав повне право цього вимагати. Бо так, усе правильно — це він їх вплутав у цю справу, тож на його совісті було вивести їх назад. Та нічого не вигадувалося. Зовсім нічого.

— У мене є одна думка, — тихо озвалася Беверлі.

У чорноті почувся звук, який Білл упізнав не одразу. Слабке шелестіння, проте не лячне. А за ним дещо зрозуміліше… застібка-блискавка. "Що…" — подумав він, а тоді зрозумів. Вона роздягалася. Бозна-чому Беверлі роздягалася.

— Що ти робиш? — спитав Річі, і його шокований голос надломився на останньому слові.

— Мені дещо відомо, — промовила в темряві Беверлі, і її голос видався Біллові старшим. — Я знаю про це, бо мені розказав батько. Я знаю, як знову нас зблизити. Бо якщо не згуртуємося, ми звідси ніколи не виберемося.

— Що? — перепитав спантеличений, нажаханий Бен. — Про що ти говориш?

— Про щось, що назавжди зблизить нас. Щось, аби показати…

— Н-н-ні, Б-б-беверлі! — скрикнув Білл, зненацька зрозумівши, зрозумівши геть усе.

— …аби показати, що я всіх вас люблю, — продовжувала вона, — що всі ви — мої друзі.

— Про що вона ба… — заговорив Майк.

Беверлі спокійно перебила його.

— Хто буде першим? — спитала вона. — Гадаю, що…

8

У ЛІГВІ ВОНО / 1985 РІК

...він помирає, — Беверлі плакала. — Його рука, Воно з'їло його руку, — вона сягнула по Білла, вхопилася за нього, і він скинув її руку.

— Воно тікає! — гримнув він на неї. Кров запеклася на його губах і підборідді. — Х-х-хутко! Річі! Бене! Цього р-разу ми її п-п-прикінчимо!

Річі розвернув Білла до себе й поглянув на нього так, як дивляться на людей у білій гарячці.

— Білле, ми маємо подбати про Едді. Ми маємо накласти йому джгут, забрати його звідси.

Та наразі Беверлі сиділа, поклавши голову Едді собі на коліна, тримаючи його, як малу дитину. Вона закрила йому очі.

— Ідіть з Біллом, — сказала вона. — Якщо ви дасте йому померти даремно… якщо Воно повернеться через наступні двадцять п'ять років, за п'ятдесят, за дві сотні років, присягаюся, я… я являтимусь вашим привидам. Ідіть!

Річі з хвильку невпевнено дивився на неї. А тоді він помітив, що її обличчя втрачало контури, перетворювалося на бліду пляму, закутану в тіні. І тіні чорніли. Світло згасало. Це переконало його.

— Гаразд, — мовив він до Білла. — Цього разу Воно не втече.

Бен стояв за павутинням, яке знову почало розкладатися. Крім цього, він побачив кокон, який гойдався зверху, і молився, щоби Білл не глянув туди.

Та коли вниз полетіли сірі обривки й пасма, Білл звів очі.

Він побачив Одру, яка гойдалася, немов у дуже старому й хисткому ліфті. Вона впала на десять футів, зависла, розхитуючись із боку в бік, а тоді раптом спустилася ще на десять футів. Вираз її обличчя залишався незмінним. Порцеляново-блакитні очі були широко відкриті. Голі ноги вимахували вперед-назад, наче маятники. Тонкі пасма волосся звисали на плечі. Щелепа відвисла.

— ОДРО!!! — загорлав він.

— Білле, ходімо! — гукнув Бен.

Навкруги донизу летіло павутиння. Воно падало на підлогу, розтікалося. Зненацька Річі вхопив Білла за поперек і помчав з ним уперед, до десятифутової прогалини між підлогою та найнижчим перетином ниток обвислого павутиння.

— Рухайся, Білле! Давай! Давай!

— Там Одра! — розпачливо кричав Білл. — Та-там ОДРА!!!

— Та бодай сам Папа Римський, срати я хотів, — похмуро сказав Річі. — Едді помер, та однаково ми Його вколошкаємо. Якщо Воно ще живе. Цього разу, Великий Білле, ми завершимо, що почали. Воно або здохло, або ні. А тепер ворушися!

Білл ще хвильку впирався, а тоді перед ним промайнули світлини дітей, усіх мертвих дітей — промиготіли, наче втрачені фотографії з Джорджевого альбому. ШКІЛЬНІ ДРУЗІ.

— Г-га-гаразд. Ходімо. Г-г-господи, п-помилуй!

Вони з Річі пробігли під нитками схрещеного павутиння за секунду до того, як воно обвалилося, і по той бік приєдналися до Бена. Вони бігли за Ним у той час, як заціпеніла від отруйного павутиння та замотана в кокон Одра розгойдувалася за п'ятнадцять футів над кам'яною підлогою.

9

БЕН

Вони бігли слідом із Його чорної крові — то були маслянисті калюжі чорного іхору, який біг та ховався в тріщини між камінням. Та коли підлога почала здійматися до півкола чорного отвору в другому кінці зали, Бен побачив дещо нове — розсипані яйця. Кожне з них було чорним, укритим грубою оболонкою, завбільшки зі страусове яйце. Вони сяяли восковим світлом. Бен розгледів, що вони були напівпрозорими, і всередині рухалися чорні силуети.

"Його діти, — подумав він, і його шлунок здригнувся. — Його недоношені діти. Боже! Боже!"

Річі з Біллом зупинилися й тупо, ошелешено витріщились на яйця.

— Ідіть! Ідіть! — закричав Бен. — Я подбаю про них! Не дайте Йому втекти!

— Лови! — Річі кинув йому коробку сірників із деррійського "Таун Хаусу".

Бен зловив її. Білл та Річі помчали далі. Ще з секунду Бен дивився на них у швидко гаснучому світлі. Вони забігли в темряву Його рятівного ходу й зникли з поля зору. Тоді він поглянув на перше яйце, на його тонку шкаралупу, на чорну тінь всередині, і його впевненість похитнулася. Це… гей, хлопці, це вже занадто. Надто жахливо. Та й яйця напевне загинуть і без його допомоги — їх не стільки відклали, скільки загубили.

"Та Його час уже майже настав… і якщо виживе хоча 6 одне з них… бодай одне…"

Прикликавши всю свою мужність та образ блідого обличчя вмираючого Едді, Бен наступив "Пустельним водієм"[792] на перше яйце. Слабко борсаючись у спробі втекти, підлогою поповз павук завбільшки зі щура, і Бен почув у голові його пискляве нявчання, схоже на виляск, який видає пилка-ножівка, коли нею швидко повихляти.

Ноги в Бена немов на ходулі перетворилися. Непевною ходою він почвалав за павуком і знову тупнув чоботом. Шлунок знову скрутило, і цього разу Бен не зміг утриматись. Він виблював, а тоді провернув каблук, розмелюючи потвору на камінцях, і її вереск поступово затих.

"Скільки? Скільки ще яєць? Хіба я десь не читав, що павук може відкласти їх цілу тисячу? Я не зможу, в мене розум зсунеться…"

"Мусиш.