Книга Джунглів - Кіплінг Редьярд

Коли можна вже було щось розчути крізь шум бризок, що летіли на всі боки, він спитав:

– Що то за людська зграя живе біля болота, Месо? Я цих місць не знаю.

– Іди на північ! – люто заревів буйвіл, бо Мауглі все таки штрикнув його досить боляче. – Так бешкетують підпаски! Ти ще розкажи про це в селищі біля болота!

– Людська зграя не любить слухати про джунглі, а як на мене, дрібна подряпина на твоїй шкурі – чи й не лихо! А я все ж піду подивлюся на це село. Авжеж, піду! Заспокойся! Не щоночі Хазяїн Джунглів приходить тебе пасти.

Мауглі перескочив на тряську місцину на краю болота, добре знаючи, що буйвіл не кинеться туди за ним, і побіг далі, сміючись з його люті.

– Та ні, я ще маю сили. Мабуть, це така отрута, що не доходить до самих кісток… Ота зірка наче сидить на самій землі, – мовив він і придивився, склавши руки перед очима. – Клянуся буйволом, що мене викупив, це Червона Квітка, та сама Червона Квітка, біля якої я грівся ще до того, як потрапив до Сіонійської Зграї! Ну що ж, тепер я все побачив, і пора мені завершити біг.

Болото переходило в широку рівнину, де блимав вогник. Мауглі вже давно не переймався людськими справами, та цієї ночі сяйво Червоної Квітки вабило його, мов нова здобич.

– Ану подивимось, – сказав він сам до себе, – чи дуже змінилася людська зграя.

І забувши про те, що він не у себе в джунглях, де може робити, що заманеться, Мауглі сміливо пішов росяними луками, аж поки не дійшов до хатини, де палав вогонь. Кілька собак загавкали на нього – тут починалося селище.

– Хо! – сказав Мауглі, безшумно сівши, і у відповідь глухо загарчав по вовчому, що одразу вгамувало псів. – Хай буде, що буде, Мауглі, та яке тобі діло до людського лігва?

Він торкнувся пальцем губів, згадавши камінь, що розбив їх багато років тому, коли людська зграя гнала його геть.

Двері хатини відчинилися, і на порозі стала жінка, що стривожено вглядалася в темряву Заплакала дитина, і жінка, озирнувшись, мовила:

– Спи! Це шакал розбудив собак. Он уже світає.

Мауглі затремтів, наче в лихоманці. Він добре пам'ятав цей голос, та щоб знати напевно, стиха озвався – і дивно, що людська мова в одну мить повернулася до нього:

– Мессуа! О, Мессуа!

– Хто мене кличе? – спитала жінка, і голос у неї затремтів.

– Хіба ти забула? – сказав Мауглі; горло у нього стислося, коли він вимовив ці слова.

– Невже це ти? Скажи, як я тебе називала? Озвись! – Вона причинила двері й завмерла, схопившись рукою за серце.

– Натху! О, Натху! – відповів Мауглі, бо, як ви пам'ятаєте, так звала його Мессуа, коли він уперше приблукав до людської зграї.

– О, сину мій! – покликала вона.

І Мауглі вийшов на світло і подивився в очі тій жінці, що була добра до нього і яку він колись врятував від людської зграї.

Вона постаріла, і волосся в неї посивіло, та очі й голос лишилися ті самі. А Мессуа, як усі жінки, гадала, що побачить сина таким, як лишила, і здивовано зміряла поглядом дужу постать Мауглі, що торкалася одвірка.

– Синку мій… – прошепотіла вона і припала йому до ніг. – Ні, це не мій син, це лісовий бог! Ах!

Він стояв у червоному світлі каганця, високий, дужий, гарний, з ножем на шиї, з довгим чорним волоссям, розсипаним по плечах, у вінку з білого жасмину, і справді був схожий на лісового бога з казки. Малюк, що спав у колисці, прокинувся і заревів від страху. Мессуа кинулася його заспокоїти, а Мауглі стояв непорушно, дивлячись на глеки та горщики, на скриню з зерном, на все це людське збіжжя, що його пам'ятав так добре.

– А що ти будеш їсти чи пити? – прошепотіла Мессуа. – Тут усе твоє. Ми завдячуємо тобі життям. Ти справді той, кого я називала Натху, чи, може, лісовий бог?

– Я Натху, – сказав Мауглі, – і мій дім дуже далеко. Я побачив це світло і прийшов сюди. Я не знав, що ти тут.

– Коли ми прийшли до Канхівари, – боязко вела мову Мессуа, – англійці зарадили нам у тій справі, з селянами, що хотіли нас спалити. Пам'ятаєш?

– Та звісно ж, не забув.

– І коли Англійський Закон нам допоміг, ми повернулися до села, де жили ті лихі люди. Але там уже не було нічого.

– Це я теж пам'ятаю, – мовив Мауглі, роздувши ніздрі.

– Тоді мій чоловік найнявся служити до англійців. Він був дужий, працював добре, і згодом ми отримали тут клапоть землі. Вона не така родюча, як у тому селі, та нам небагато треба – ми ж лише удвох.

– А де він, той чоловік, що так злякався тієї ночі?

– Оце вже рік, як помер.

– А цей? – І Мауглі вказав на малого.

– Це мій син, що народився дві зими тому. Коли ти бог, то подаруй йому Милість Джунглів, аби йому не чинили зла серед твого… твого народу – як нам не чинили зла тієї ночі.

Вона підняла малюка, і той, забувши про страх, потягся до ножа, що висів на шиї Мауглі. Мауглі обережно відвів убік малі рученята.

– А коли ти Натху, якого вкрав тигр, – затнувшись, повела далі Мессуа, – то він твій менший брат. Благослови його, як старший.

– Ох! А що це таке – благословити? Я ж не дитя богів, і не брат йому, і… ой, мамо, мамо, мені так важко на серці!

Він тремтів, укладаючи дитину до ліжка.

– Атож, – мовила Мессуа, – нема чого бігати вночі по болотах. Бач, тебе лихоманка аж до кісток проймає!

Мауглі злегка всміхнувся при думці, що у джунглях щось може йому зашкодити.

– Я розпалю вогонь, і ти поп'єш гарячого молока, – говорила жінка. – Зніми той жасминовий вінок, він надто запашний для такої малої хати.

Мауглі, щось пробурмотівши, сів і сховав лице в долоні. Дивні почуття вирували в ньому – так, наче й справді він був отруєний. Йому було млосно, у голові трохи паморочилося. Він довгими ковтками пив гаряче молоко, а Мессуа час від часу гладила його по плечі, не досить певна, чи це її син Натху, втрачений так давно, чи якесь лісове диво, – та щаслива уже тому, що він живий, з плоті та крові.

– А що, синку, – мовила вона нарешті, і її очі гордо зблиснули, – чи хтось уже казав тобі, що ти гарніший од усіх на світі?

– Що? – перепитав Мауглі, бо, звісно ж, ніколи не чув таких слів.

Мессуа радісно засміялася. Їй досить було поглянути на його лице, щоб усе зрозуміти.

– То я перша? Це й добре, хоч рідко так буває, щоб син почув від матері таку добру звістку. Ти дуже гарний. Я, скільки живу, не бачила такої вроди.

Мауглі закрутив головою, намагаючись озирнути себе через плече, а Мессуа знов засміялася – і сміялася так довго, що Мауглі не знати чому і собі почав сміятися разом з нею, а малий вештався між ними і теж сміявся.

– Ні, ти не смійся з брата, – сказала Мессуа, взявши хлопчика на руки і пригорнувши його до себе. – Коли виростеш бодай наполовину такий гарний, ми тебе оженимо на доньці царя, і ти будеш їздити на великих слонах.

Мауглі розумів ледве одне слово з трьох із того, що вона казала. Від теплого молока після сорокамильного бігу його хилило на сон, він ліг на бік, згорнувся калачиком і за мить уже міцно спав, а Мессуа прибрала волосся з його очей, укрила його ковдрою і була щаслива. За звичаєм джунглів, він проспав до ранку і весь наступний день, бо його чуття, що не засинало ніколи, підказувало йому, що зараз нема чого боятись. Нарешті він прокинувся і скочив на ноги одним стрибком, від якого задрижала хатина: укритий ковдрою, він наснив, що потрапив у пастку. Він завмер на місці й схопився за ніж, готовий до бою, а його широко розплющені очі все ще були сонні.

Мессуа засміялася і поставила перед ним вечерю. У неї були тільки черстві перепічки, спечені на чадному вогні, рис та жменька квашених тамариндів – цього вистачить до вечора, а там Мауглі щось уполює. З болота потягло туманом, і цей запах збудив у ньому голод і неспокій. Він хотів скінчити свій весняний біг, та малий сидів у нього на руках і не злазив, а Мессуа забажала розчесати його довге чорне волосся. Вона розчісувала його, співала дитячі пісеньки і називала Мауглі сином, а то прохала, аби він подарував меншому братові хоча б дещицю своєї влади у джунглях. Двері хати були зачинені, та Мауглі почув добре знайомий звук і побачив, як Мессуа перестрашено розкрила рота, коли на порозі майнула велика сіра лапа і Сірий Брат глухо та жалісно заскавулів за дверима.

– Іди звідси й зачекай! Ви не схотіли прийти, коли я вас кликав, – сказав Мауглі мовою джунглів, не обертаючись, і велика сіра лапа зникла.

– Не… не приводь сюди своїх… слуг, – сказала Мессуа. – Я… ми завжди жили в мирі з джунглями.

– І зараз мир, – сказав Мауглі й підвівся. – Згадай ту ніч, коли ви йшли до Канхівари. Тоді таких, як він, було вдесятеро більше – і позаду, й попереду. Та я бачу, що Народ Джунглів і навесні не забуває мене. Мати, я йду!

Мессуа покірно відступила убік – він справді здавався їй лісовим богом, – та ледве його рука торкнулася дверей, материнське чуття змусило її оповити руками шию Мауглі й обіймати його, обіймати без упину.

– Приходь ще! – прошепотіла вона. – Чи ти мій син, чи ні – все одно приходь, бо я тебе люблю! Поглянь, і він за тобою тужить.

Малий плакав, бо юнак із блискучою цяцькою на шиї покидав його.

– Приходь ще, – повторила Мессуа. – І вночі, і вдень ці двері будуть відкриті для тебе.

У Мауглі здавило горло, наче щось душило його зсередини, і його голос урвався, коли він мовив у відповідь:

– Я неодмінно прийду… А зараз, – продовжував він уже за дверима, відштовхнувши голову вовка, що лащився до нього, – я на тебе серджуся, Сірий Брате. Чому ви, всі четверо, не прийшли на мій поклик? Я вже давно вас кличу.

– Давно? Це ж було тільки вчора вночі. Я… ми… ми співали нових пісень у джунглях. Хіба ти не пам'ятаєш?

– Так, звісно.

– І щойно ми доспівали, – із запалом продовжував Сірий Брат, – я одразу побіг по твоїх слідах. Покинув усіх і мерщій кинувся за тобою! Ох, Малий Брате, нащо ти таке вчинив! Нащо ти їв і спав у людськім лігві?

– Якби ви прийшли, коли я вас кликав, може, було б інакше, – сказав Мауглі й прискорив кроки.

– А куди ж тепер? – спитав Сірий Брат.

Мауглі хотів відповісти, але тут на стежці з'явилася дівчина в білому одязі. Сірий Брат вмить зник у кущах, а Мауглі безшумно відступив у зарості високого очерету. Він ледь не торкнувся дівчини рукою, а потім теплі сірі стеблини зімкнулися перед його лицем, і він щез, мов привид. Дівчина скрикнула, бо подумала, що то якась мара, а потім глибоко зітхнула.