Книга Джунглів - Кіплінг Редьярд

Варто лише почати, і їм кінця краю не буде. Відпусти моє вухо, Малий Брате!

Закон Джунглів

Щоб дати вам уявлення про Закон Джунглів, я переклав його у вірші (бо Балу завжди співав своїм учням). Це основні заповіді, за якими живе Вільний Народ. Звісно, є ще сотні інших правил, та суть Закону наступна:

Закон Наших Джунглів несхитний, наче небесна твердь:

Хто шанує Закон – буде жити, хто порушує – тому смерть.

Мов ліана, в'ється закон чіпкий і всіх докупи звиває:

Сила Зграї – у кожному з вовків, сила вовка – у рідній Зграї.

Від хвоста до носа мийся щодня, пий вдосталь, та не забагато.

Для полювання ніч дана, день – для того, щоб спати.

Нехай шакал за тигром біжить, у вовка стежина своя:

Що вполюєш сам, з того й будеш жить – і ти, і твоя сім'я.

Тигр, чорна пантера, ведмідь – у джунглях великі пани.

Не чіпай слона, Хатхі Мовчуна, і кабана не дражни.

Коли зітнуться двох Зграй стежки і ніде їм розійтись,

Нехай вирішують ватажки, а ти між ними не лізь.

А коли погризуться двоє, діло твоє – сторона:

Ти третій, ще хтось за тобою – і з бійки буде війна.

У твоєму лігві хазяїн – ти, і поки ти не впустив,

Туди і Рада не сміє ввійти на чолі з ватажком вовків.

Якщо ти хазяїн у лігві своїм, захищай його повсякчас,

А ні – то шукатимеш інший дім! Такий буде Ради наказ.

До півночі полюй собі тихо і озиватись не смій:

Сполохаєш здобич на лихо – і собі, і Зграї своїй.

Вбивай для себе і для своїх, для подруги, для дітей,

Та не для забави – то смертний гріх! І не смій вбивати людей.

У кого віднімеш здобич – зостав і йому шматок на обід:

Хто сильний, у того більше прав, та кривдити слабших не слід.

Здобич Зграї належить Зграї, де лежить вона, там і їж.

А хто її вдома сховає – тому смерть за крадіж.

Здобич вовка належить вовку, і нехай де захоче їсть;

Без його волі не візьме долі чужий – ні ворог, ні гість.

Лише з однорічним вовченям останній кусень діли:

Так само вділяли частку й вам, коли ви були малі.

У лігві хазяйка – мати, і для своїх дітлахів

Може долю здобичі взяти у будь якого з вовків.

А вовк, коли він годує подругу та дитя,

Де хоче, там і полює – тільки Рада йому суддя.

Ватажок – усім вовкам голова, сила владу йому дає,

і там, де мовчать Закону слова, він каже слово своє.

Такими є Джунглів закони. І ти їм, Народе, корись –

Бо хто їх шанує до скону, той буде шанований скрізь!

Навала Джунглів

Корені, листя і віти, сплітайтесь мерщій!

Квіти, трава і ліани, стеліться усюди,

Землю вкривайте – сюди не повернуться люди,

Зникне і мова, і запах, і подих людський.

Дощ білоногий, скоріше змивай з олтаря

Попіл масний і брудний від людського вогнища!

Олені прийдуть пастися у голі поля.

Трави, на стіни повзіть, ліани, сплітайтеся вище, –

Буде безлюдна довіку проклята земля!

Ви, звісно, пам'ятаєте, як Мауглі, прибивши шкуру Шер Хана до Скелі Ради, сказав усім вовкам, котрі лишилися від Сіонійської Зграї, що віднині полюватиме у джунглях сам один, і четверо вовченят матері Вовчиці пообіцяли полювати з ним разом. Але змінити своє життя в одну мить не дуже легко, особливо коли живеш у джунглях. Після того як Зграя знову розбіглася врізнобіч, Мауглі пішов до рідної печери і проспав там весь наступний день і всю ніч. Прокинувшись, він розповів батькові Вовку і матері Вовчиці про свої пригоди серед людей – стільки, скільки вони могли зрозуміти. Коли Мауглі почав гратися перед ними своїм мисливським ножем, так що сонце засяяло на його лезі (це був той ніж, яким він здер шкуру з Шер Хана), вовки визнали, що він таки багато чого навчився. Потім Акела й Сірий Брат розповіли, як вони допомогли Мауглі загнати буйволів у яр, і Балу піднявся на гору, щоб їх послухати, а Багіра аж умлівала від утіхи, наслухаючи те, як Мауглі здолав тигра.

Уже давно зійшло сонце, але ніхто не збирався спати, а мати Вовчиця подеколи піднімала голову і з насолодою вдихала запах шкури Шер Хана, що долинав зі Скелі Ради.

– Якби не Акела з Сірим Братом, – сказав Мауглі, – я б нічого не зміг вдіяти. Ох, матінко Вовчице, якби ти бачила, як сірі буйволи мчали яром і як вони вдерлися в сільські ворота, коли людська зграя кидала в мене камінням!

– Я рада, що цього не бачила, – холодно мовила мати Вовчиця. – Я не звикла терпіти, щоб моїх вовченят цькували, як шакалів! Я змусила б людську зграю про це пожалкувати, а сама пожаліла б лише жінку, яка годувала тебе молоком. Так, пожаліла б лише її!

– Спокійно, Ракшо! – ліниво промовив батько Вовк. – Наше Жабеня знову з нами і стало таке розумне, що рідний батько має лизати йому п'яти. А одним шрамом на голові менше чи більше – яка різниця? Облиш людей, дай їм спокій!

І Балу з Багірою повторили, мов луна пішла:

– Облиш людей, дай їм спокій!

Мауглі поклав голову на бік матері Вовчиці, задоволено всміхнувся і сказав, що він теж більше не хоче ні бачити людей, ні чути людського духу.

– А якщо люди не дадуть тобі спокою, Малий Брате? – сказав Акела, нашорошивши одне вухо.

– Нас п'ятеро, – мовив Сірий Брат, обвівши усіх поглядом, і вишкірив зуби.

– Ми теж могли б взяти участь у полюванні, – сказала Багіра, ворухнувши хвостом, і подивилася на Балу. – Та навіщо тепер думати про людей, Акело?

– Ось навіщо, – відповів вовк одинак. – Після того як шкуру цього жовтого злодюги повісили на Скелі Ради, я пішов до села по наших слідах, щоб збити їх з пантелику, коли вони схочуть за нами погнатися. Я ступав у свої сліди, а часом звертав убік і лягав. Та коли я заплутав слід так, що й сам у ньому ледь не заплутався, прилетів кажан Манг і закружляв у мене над головою. Ось що він сказав: "Селище людської зграї, звідки вигнали Мауглі, гуде, мов осине гніздо".

– Це тому, що я кинув туди великий камінь, – сміючись, сказав Мауглі, бо в нього була така забавка – кинути стиглу папаю в осине гніздо, а потім стрімголов бігти до найближчого озера, щоб оси його не догнали.

– Я спитав кажана, що він бачив. Він сказав, що перед сільськими воротами цвіте Червона Квітка і люди сидять навколо неї з рушницями. А я ж добре знаю, – і Акела поглянув на давні шрами на своїх боках, – що люди беруть у руки рушницю не заради втіхи. Скоро, Малий Брате, людина з рушницею піде по наших слідах.

– Але навіщо? Люди прогнали мене, чого ж їм іще треба? – гнівно спитав Мауглі.

– Ти людина, Малий Брате, – мовив Акела. – І не нам, Вільним Мисливцям, казати тобі, що й навіщо роблять твої брати.

Він ледве встиг відсмикнути лапу, коли мисливський ніж вп'явся в землю на тому місці, де вона лежала. Мауглі кинув ніж так швидко, що людське око не змогло б цього вловити, проте Акела був вовком, а навіть собака, якому далеко до його пращура – дикого вовка, може вмить прокинутись, коли колесо воза торкнеться його тіла, і відскочити убік, перш ніж це колесо на нього наїде.

– Іншого разу, – спокійно мовив Мауглі, вкладаючи ніж у піхви, – не згадуй про людську зграю, коли розмовлятимеш із Мауглі.

– Пф! Гострий зуб, – сказав Акела, обнюхавши виїмку від ножа в землі. – Але життя в людській зграї зіпсувало тобі зір, Малий Брате. Я б устиг убити оленя, поки ти замахувався.

Раптом Багіра схопилася з місця, витягла шию, понюхала повітря і вся напружилася. Сірий Вовк умить повторив усі її рухи, повернувшись трохи ліворуч, щоб уловити вітер, який дув з правого боку. Акела відскочив кроків на п'ятдесят у підвітряний бік, присів і теж напружив м'язи. Мауглі дивився на них із заздрістю. Він мав такий нюх, який рідко буває в людей, та все ж не такий тонкий, як у будь кого в джунглях, а за три місяці життя в задимленому селищі його нюх іще послабшав. Він послинив палець, торкнувся носа і випростався, щоб уловити вітер верхнім чуттям, яке ніколи не обманює.

– Людина! – прогарчав Акела, присівши на задні лапи.

– Балдео! – сказав Мауглі, теж сідаючи. – Він іде по нашому сліду. Он, бачите – сонце блищить на його рушниці. Дивіться!

Сонце зблиснуло на мідних деталях старого мушкета лише на коротку мить, але жодна річ у джунглях не може блищати так яскраво – хіба що коли хмари біжать по небу. Тоді лусочка слюди, дрібна калюжка і навіть гладенький листок виблискують, мов срібло. А день був безхмарний і ясний.

– Я знав, що люди рушать за нами слідом, – переможно мовив Акела. – Недарма я був ватажком Зграї!

Четверо вовків Мауглі не сказали нічого, лягли на черево й поплазували донизу схилом пагорба. Вони зникли водномить, наче розтанули в тернику і зелені.

– Хоча б скажіть, куди ви! – гукнув Мауглі.

– Цить! Ми прикотимо сюди його череп ще до обіду! – відгукнувся Сірий Брат.

– Гей! Назад! Заждіть! Людина не їсть людину! – закричав Мауглі.

– А хто щойно назвався вовком? Хто кинув у мене ніж за те, що його назвали людиною? – сказав Акела.

Проте всі четверо скорилися і мовчки повернули назад.

– Хіба я маю вам пояснювати, чому роблю так чи інак? – гнівно спитав Мауглі.

– Оце людина! Це говорить людина! – буркнула Багіра собі у вуса. – Так само говорили люди біля царського звіринця в Удайпурі. Ми у джунглях давно знаємо, що людина найрозумніша в світі. А якби вірили власним вухам, то знали б, що вона і найдурніша. – А вголос мовила: – Цього разу малий каже слушно: люди полюють у зграї. Це погане полювання – вбивати одного, коли ми не знаємо, що на думці в інших. Ходімо подивимось, чого хоче від нас цей один.

– Ми не підемо, – гаркнув Сірий Брат. – Полюй сам, Малий Брате! Ми і так знаємо, чого хочемо! Ми б давно принесли сюди череп.

Мауглі озирнувся на друзів. Він важко дихав, на очі в нього набігли сльози. Він ступив наперед і, ставши на одне коліно, мовив:

– А хіба я не знаю, чого хочу? Погляньте на мене!

Вони знехотя позирнули на Мауглі, потім відвели очі вбік, але він знову змусив їх дивитися на себе, поки шерсть у них не стала дибки і вони не здригнулися всім тілом, а Мауглі продовжував дивитись на них.

– То хто з нас п'ятьох ватажок? – спитав він.

– Ти ватажок, Малий Брате, – сказав Сірий Брат і лизнув йому ногу.

– Тоді йдіть за мною, – сказав Мауглі.

І всі четверо, підібгавши хвости, поплентали за ним.

– Ось до чого веде життя в людській зграї, – сказала Багіра, безшумно спускаючись пагорбом слідом за ними. – Тепер у джунглях не один Закон, Балу.

Старий ведмідь нічого не відповів, але передумав дуже багато.

Мауглі нечутно пробирався лісом, перетинаючи його під прямим кутом до тієї стежки, якою йшов Балдео.