Книга Джунглів - Кіплінг Редьярд

Мауглі розсунув руками стебла очерету і стежив за нею, аж поки вона не пішла.

– А тепер – не знаю, – мовив він зітхнувши. – Чому ви не прийшли, коли я вас кликав?..

– Ми завжди з тобою… завжди, – пробурчав Сірий Брат, лизнувши ногу Мауглі. – Ми з тобою завжди, тільки не о порі Нових Розмов.

– І підете зі мною до людської зграї? – тихо спитав Мауглі.

– А хіба я не пішов з тобою в ту ніч, коли наша Зграя прогнала тебе? Хто розбудив тебе, коли ти заснув у полі?

– Так, але ще раз?

– Хіба я не прийшов за тобою сьогодні?

– Так, але ще раз, і ще раз, а може, й ще, Сірий Брате?

Сірий Брат помовчав, а тоді мовив сам до себе:

– Ота чорна казала правду.

– А що вона казала?

– Людина врешті решт іде до Людини. І наша мати, Ракша, казала так само.

– Те саме казав і Акела в ніч Диких Собак, – прошепотів Мауглі.

– Те саме казав і Каа, що мудріший за нас усіх.

– А ти що скажеш, Сірий Брате?

– Вони колись вигнали тебе, і то була погана розмова. Вони розбили тобі губи камінням. Вони послали Балдео вбити тебе. Вони б кинули тебе в Червону Квітку. Це ти, а не я, сказав, що вони лихі та нерозумні. Ти, а не я, – бо я тримаюся свого народу, – напустив на них джунглі. Ти, а не я, співав їм ще гіршу пісню, ніж Диким Собакам.

– Я питаю – що ти мені скажеш?

Вони говорили на бігу. Сірий Брат деякий час біг підтюпцем і нічого не відповідав, а потім заговорив між стрибками:

– Людське дитя – Хазяїн Джунглів – син Ракші – мій названий брат, хоч я трохи забув про це навесні! Твій шлях – то мій шлях, твій дім – мій дім, твоя здобич – моя здобич і твій смертний бій – мій смертний бій. Я кажу за нас трьох. А що ти скажеш джунглям?

– Добре, що ти про це згадав. Не варто зволікати, коли бачиш здобич. Біжи вперед і клич усіх на Скелю Ради, а я вам скажу, що надумав. Але вони, може, й не прийдуть, – може, вони забули мене о порі Нових Розмов.

– А ти хіба не забув нічого? – кинув Сірий Брат через плече і пустився бігти учвал, а Мауглі задумано рушив слідом.

У будь який інший час на поклик Мауглі збіглися б усі джунглі, готові стати до бою; та зараз усі були зайняті іншим – чи полюванням, чи бійкою, чи співом. Сірий Брат бігав від одного до іншого, гукаючи: "Хазяїн Джунглів вертається до Людей. Ходіть на Скелю Ради!" Та щасливий, заклопотаний Народ Джунглів казав у відповідь:

– Він повернеться о порі літньої спеки, а може, дощі заженуть його в лігво. Біжи до нас, Сірий Брате, заспіваємо разом!

– Хазяїн Джунглів іде до Людей! – повторив Сірий Брат.

– Отакої! Чи о порі Нових Розмов це недобре? – така була відповідь.

І коли Мауглі з важким серцем підвівся по так добре знаних йому скелях на те місце, де його колись прийняли до Зграї, він побачив там лише своїх чотирьох вовків побратимів, а ще Балу, що майже зовсім осліп від старості, і незворушного Каа, що згорнувся кільцем навколо порожнього місця Акели.

– Отже, тут кінчається твій шлях, людинко? – сказав Каа, коли Мауглі кинувся на землю і затулив лице долонями. – Що ж, поплач. Ми з тобою одної крові, ти і я – змія і людина.

– Чому мене не розірвали Руді Собаки! – простогнав хлопець. – Сили покинули мене, і це не отрута. Вдень і вночі я чую позаду чиїсь кроки. А коли озирнуся – хтось нібито вмить ховається від мене! Я дивився поміж дерев – його там немає. Я кричав, та він не озвався у відповідь – і все ж таки наче слухав мене, зачаївшись. Я лягав спочити, та не мав спокою. І весняний біг мені теж не зарадив! Купання не освіжає мене, полювання набридло, битись немає снаги – хіба що тоді, як треба полювати. Немовби Червона Квітка пече моє тіло, а кістки обернулись на воду, і я… я не знаю, нічого не знаю!

– Що тут скажеш? – повільно мовив Балу, повернувшись у той бік, де лежав Мауглі. – Акела так і говорив на березі річки – що Мауглі прожене Мауглі до людської зграї. І я казав те саме. Та хто зараз прислухається до Балу? І Багіра – де вона бігає всю ніч? – Багіра також це знає. Такий Закон.

– Я це знав, людинко, ще коли ми зустрілися у Холоднім Барлозі, – сказав Каа, ледь розправивши свої могутні кільця. – Людина врешті решт іде до Людини, хоча джунглі її не проганяють.

Четверо вовків перезирнулися, тоді поглянули на Мауглі – із подивом і покорою.

– То джунглі не проганяють мене? – насилу вимовив Мауглі.

Сірий Брат і троє вовків люто загарчали: "Поки ми живі, хто посміє…" Та Балу зупинив їх.

– Я навчав тебе Закону. Слово тепер за мною, – сказав він, – і хоч я вже не бачу камінь у себе перед очима, я бачу далі. Йди своєю дорогою, Мауглі, живи там, де живе твоя кров, твоя Зграя і твій Народ. Та коли тобі знадобиться кіготь, чи зуб, чи око, чи слово, швидко передане вночі, – пам'ятай, Хазяїне Джунглів, що джунглі – твої, і тобі досить лише покликати.

– І середні джунглі твої також, – сказав Каа. – Я вже не кажу про Малий Народ.

– О браття мої! – вигукнув Мауглі, зі слізьми простягаючи до них руки. – Я не хочу йти від вас, та мене ніби щось тягне за обидві ноги. Як я піду від цих ночей?

– Роби, як знаєш, Малий Брате, – сказав Балу. – В такому шляхові ганьби немає. Ми ж лишаємо порожній вулик, коли виберемо весь мед.

– Скинеш шкіру, то вже не влізеш у неї. Такий Закон, – сказав Каа.

– Слухай, серце моє, – сказав Балу. – Тут ніхто не втримає тебе – ні словом, ні ділом. Роби, як знаєш! Хто буде сперечатися з Хазяїном Джунглів? Я бачив, як ти грався отам білими камінцями, коли був малим Жабеням. І Багіра, що віддала за тебе молодого, щойно вбитого буйвола, також це бачила. Після тих оглядин лишилися тільки ми, бо твоя названа мати померла, і твій названий батько помер також. Давно вже нема тієї Зграї, що була колись. Як загинув Шер Хан, ти знаєш сам. Акелу вбили Дикі Собаки, і вони вбили б усю Сіонійську Зграю, якби не твій розум і сила. Лишилися тільки старі. І вже не дитинча просить дозволу в Зграї, а Хазяїн Джунглів обирає собі новий шлях. Хто виступить проти людини та її звичаїв?

– А Багіра та буйвіл, що мене викупив? – сказав Мауглі. – Я б не хотів…

Його слова заглушив шурхіт у кущах під пагорбом, і з'явилася Багіра – легка, сильна та грізна, як завжди.

– Ось, – мовила вона, простягнувши вперед скривавлену лапу, – ось що затримало мене. Полювання було довге, та він лежить у кущах – дворічний буйвіл, що звільнить тебе, Малий Брате. Усі борги сплачено. Що ж до всього іншого, то я скажу те саме, що сказав Балу. – Вона лизнула ногу Мауглі. – Не забувай, що Багіра любила тебе! – крикнула вона і великими стрибками помчала геть.

Біля підніжжя пагорба вона крикнула ще раз – гучно й протяжно:

– Вдалих ловів на нових стежках, Хазяїне Джунглів! Не забувай, що Багіра любила тебе!

– Ти чув? – мовив Балу. – От і по всьому. Тепер іди, та спершу підійди до мене. О мудре мале Жабеня, підійди до мене!

– Нелегко скидати шкіру, – сказав Каа.

А Мауглі все плакав і плакав, притулившись лицем до боку сліпого ведмедя, й обіймав його за шию, а Балу намагався лизнути його ноги.

– Зорі поблідли, – сказав Сірий Брат і понюхав ранкове повітря. – Де ми полюємо сьогодні? Час обирати нові стежки.

І це остання з розповідей про Мауглі.

Прощальна пісня

Цю пісню співали у джунглях, аж поки Мауглі не ступив на поріг хатини, де його чекала Мессуа.

Балу

Колись я Жабеня навчав,

Тож хай мою науку знає:

Як на людську дорогу став –

Шануй Закон людської зграї!

У спеку, в холод, вдень і в ніч

Тримайся спільної стежини,

Іди з братами пліч о пліч

І не забудь, що ти людина!

Та все ж і у людській юрбі

Ти завжди будь самим собою,

Лишайся вірним сам собі,

Простуй дорогою прямою.

І ще у пам'ятку візьми,

Коли аж надто тяжко стане:

Табакі є й поміж людьми,

І є в людей свої Шер Хани.

Ну, а ще Заповітне скажу тобі слово,

Потайне, запашне, трав'яне та медове –

В кожнім промені сонця, в краплині роси

Милість Джунглів усюди з собою неси!

Каа

Блукають світом страх і злість.

Ти з ними не дружи даремно!

У цьому світі кожен – гість,

Тож з усіма поводься чемно.

Та лестощам чужим не вір –

Ця дурість приведе до згуби:

В гадюки, знає кожен звір,

Язик ласкавий – гострі зуби.

Не бійся чесної борні,

Міркуй, як на одного троє.

Коли ж ховаєшся в тіні,

То не ховай за спину зброї!

Поживу не шукай легку –

Та все ж таку, аби під силу,

Коли самому до смаку,

А не тому, що іншим мила.

Не кожен – гість, хто на поріг:

Бува, і день ховає морок.

Обачність – кращий оберіг,

Коли ти сам собі не ворог.

Схід із Заходом, Північ із Півднем стають

І на захист тобі своє слово дають,

Чуєш – линуть із джунглів услід голоси:

Де б не був – нашу ласку з собою неси!

Багіра

В неволі я прийшла на світ,

Тому людські закони знаю.

Так, врешті решт вертає слід

Людини – до людської зграї!

Клянуся зламаним замком,

Ти волі гідний будеш доти,

Поки ти йдеш за ватажком

На смерть – та не на шлях підлоти.

Легкі дороги – для слабких.

Слова шакала – їм у вуха.

А ти люби братів людських,

Та без шакалячого духу!

Не пнись, як мавпа, догори,

Люби себе, та не надміру.

Полюй – для їжі, не для гри,

Воюй – лише заради миру!

І ранкова зоря, і вечірня імла

Свою милість тобі у дорогу дала,

І нічого дорогою більш не проси –

Ласку Джунглів усюди з собою неси!

Всі троє

Нам дороги нема до тебе

У чудний і тривожний світ,

Де дахи затуляють небо

І палає Червоний Цвіт.

До людей ти ідеш, людино.

Хоч нема тобі вороття,

Пам'ятай у тяжку годину:

Ми – опора твоя єдина,

Ми з тобою на все життя!

Хай навіки покинув ти рідні ліси –

Ласку Джунглів усюди з собою неси!